Поняття та види речових прав за законодавством України

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ» 
 

Факультет цивільної та  господарської юстиції 
 

Кафедра цивільного права

Реєстраційний №__________

Дата_____________________ 
 

Курсова робота

Поняття та види речових прав за законодавством України 
 
 

      Студентки 3 курсу 2 потоку 1 групи

      денної  форми навчання

      Панченко  Ольги Миколаївни

      Керівник:

      Омельчук  Олександр Сергійович 
 

Робота захищена «___»________ 20___ року з оцінкою «___» 
 

Одеса – 2011

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ І. Загальні положення про речове право……………………………...5

1.1 Об¢єктивне та суб¢єктивне речове право…………………………………5

1.2 Поняття та  ознаки речового права……………………………………….8

Розділ ІІ. Основні види речових прав за законодавством України………..11

2.1 Речове право на своє майно (право власності). ………………………...24

2.2 Речові права на чужі речі…………………………………………………29

2.3 Спеціальні  види речових прав (право оперативного  відання та господарського управління)…………………………………………………..29

Розділ  ІІІ. Поняття та види речових прав у зарубіжних цивільно-правових системах…………………………………………………………………………34

Висновки ………………………………………………………………………..38

Список використаної літератури……………………………………………….41

 

Вступ

     Речове  право – це один із центральних  інститутів цивільного права. Так, дійсно, речове право – це один із тих  китів на , яких стоїть уся цивілістика. Саме тому і відношення до цього  інституту потрібне особливе.

     Речове  право, крім того, це один із найбільших інститутів, який включає в себе такий інститут , як право власності, який крім своїх, специфічних ососбливостей, ще й особливості присутні в загальній  теорії речового права. А в сучасному, можна сказати «капіталістичному» світі знання важливість інституту  права власності права власності  важко переоцінити.

     Інститут  речового права сформувався як один із найперших правових інститутів і  був відомий та досконально розвинутий ще в Древньому Римі.

     Актуальність  теми зумовлена наступним:

1. Речове право один із центральних інститутів цивільного права, тому потребує досконального вивчення на нормативно - прававової регламентації законодавцем;
2. Невизначеність щодо остаточного визначення поняття «речове право».
3. Розмежування речового права як об’єктивної так суб’єктивної категорій.

     Отже, метою моєї курсової роботи є дослідження  інституту речового права, його поняття, складових.

     Науковою  основою при написанні курсової роботи стали праці таких відомих  вітчизняних та зарубіжних вчених як:  Шершеневича Г. Ф. Дзери І.А. Бірюкової О.В., Харитонова Є.О., Рубанова А.А., Музики Л.А., Доліненко Л.О. , Яворської О.  та ін.

     При написанні роботи були використані  такі методи як : історичний метод, метод  діалектичний, метод синтезу та аналізу, метод порівняльний та ін.

     Об’єктом  дослідження є інститут речового права як структурна частина цивільного права України.

     Предметом дослідження є цивільне права  України та його основні складові елементи.

     Курсова робота складається із трьох розділів, виступу, висновків та списку використаної літератури.

     В першому розділі розглянуто особливості  речового права, поняття та ознаки, виокремлення об’єктивної та суб’єктвної  сторони речового права.

     Другий  розділ присвячено питанням, як розгляд  окремих видів речового права, їх загальної характеристики.

     У третому розділі висвітлюється  речове право зарубіжних країн.

 

Розділ І. Загальні положення про  речове право.

1.1 Об¢єктивне та суб¢єктивне речове право.

     Розкриваючи поняття «речового права» необхідно пам’ятати, що перш за все необхідно розмежовувати «речове право» в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях цього терміну. Для цього відокремлення та конкретизації цих понять варто звернутись до терії держави та проаналізувати крізь призму цивільного права та речового права сутність об’єктивного та суб’єктивного права.¹

     Право - це соціальне явище, що може розглядатись як єдність об'єктивного і суб'єктивного.

     Об'єктивним правом вважається тому, що воно, хоча і є соціальним явищем, дано людям як реальний факт об'єктивної дійсності. Загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються і існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта.

     Будучи  об'єктивним, право матеріалізується в формі одного джерел права. Особа приймає їх зміст як факт, що незалежить від її особистих переживань чи відношення до нього. Вона не замислюється своїм відношенням до норми, а повинна виконувати її. Застосування права до кожного конкретного випадку є його перехід від об'єктивного до суб'єктивного. Таким чином, доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності - вона є об'єктивною. Коли ж вона торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб'єкта - вона стає суб'єктивною. Відтоді вона повинна відповідати вкладеному змісту, конкретним обставинам випадку та адекватним відображенням змісту в свідомості.²

     Суб'єктивне  право взаємопов'язане з об'єктивним правом, обумовлено його змістом. Адже ті або інші юридичні права суб'єктів, що, власне, і становлять сутність суб'єктивного права, формулюються у чинних юридичних нормах, тобто в об'єктивному праві. Отже, суб'єктивне право не може виникнути без об'єктивізації у нормах права об'єктивного. З іншого боку, і об'єктивне право невід'ємне від суб'єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об'єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулювання відповідним правовим механізмом. А правове регулювання здійснюється через юридичні права і обов'язки суб'єктів.

     У загальному вигляді зміст будь-якого суб'єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб'єкту такі можливості:

       а) поводити себе відповідним  чином (право на свої дії);

       б) вимагати відповідної поведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії);

       в) звертатися до держави за захистом свого юридичного права.³

     Для реального юридичного забезпечення таких можливостей при закріпленні  в об'єктивному праві повноважень  одного суб'єкта фіксуються відповідні обов'язки зобов'язаного суб'єкта. І  навпаки, при фіксації конкретних обов'язків  одного суб'єкта, закріплюються відповідні права іншого суб'єкта. Отже, суб'єктивному праву (можливій поведінці) одного суб'єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспондують юридичні обов'язки іншого суб'єкта (зобов'язаного). Невиконання цих обов'язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого виду юридичної відповідальності.

     Суб'єктивне  право слід розглядати в єдності  з інтересами суб'єкта. Суб'єктивне  право — міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб'єкта. Природно, що можлива поведінка-буде перетворюватися на реально здійснювану лише тоді, коли вона буде сприяти задоволенню тих або інших потреб уповноваженого, тобто, коли певна поведінка відповідатиме інтересам суб'єкта.

     Отже, переносячи отримані знання на цивільне право, можна зробити висновок, що речове право в об’єктивному розуміння – це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають щодо речей, крім того це – окремий інститут цивільного права, його структурна частина. Крім того, приводячи більш детальне визачення, Л.А. Музика вказує, що речове право – це право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері господарського відання.⁴

     Під суб’єктивним же речовим правом, на мою думку, слід розуміти міру можливої поведінки уповноваженого суб’єкта, задоволення своїх інтересів  шляхом безпосереднього спливу на річ.⁵ 

 

1.2 Поняття та ознаки речового права.

     У речовому праві право на річ здійснюється власником чи законним володільцем  самостійно без посередництва іншої  особи, тоді як у зобов'язальному  праві для задоволення власником  своїх потреб недостатньо лише його волі, потрібна також воля іншої  особи (покупця, наймача та ін.). Але  таке твердження занадто схематичне і може бути використане переважно  для теоретичного обґрунтування  тих чи інших цивільно-правових питань. Насправді в розвинутому суспільстві  таких "чистих" відносин дуже мало. У будь-яких життєвих ситуаціях носій  тих чи інших суб'єктивних цивільних  прав змушений звертатися за допомогою  до інших осіб. Так, наприклад, при  будівництві будинку прохати  дозволу в сусідів прокласти  через їх територію телефонний кабель або користуватись криницею, що знаходиться  на їх території. Власник корови повинен  вирішувати питання, пов'язані з  її випасом, заготівлею кормів на зиму тощо.

     Ці  питання можна вирішувати по-різному. Можна кожний раз звертатися за дозволом до тих чи інших осіб на проведення певних дій, але це викликає безліч незручностей. Можуть змінюватись сусіди, погіршуватись відносини з ними чи з іншими особами, від яких, в  тій чи іншій мірі, залежить носій  певного суб'єктивного права.

     Для зменшення такої залежності законодавець змушений створювати певні юридичні засоби, за допомогою яких громадяни  та юридичні особи могли б здійснювати  деякі належні їм суб'єктивні  права, не погоджуючи щоразово своєї  поведінки з волею інших осіб. Саме такі правові засоби і складають  систему речового права. Так, згідно з ч. З ст. 41 Конституції України  громадяни для задоволення своїх  потреб можуть користуватися об'єктами права дерясавної та комунальної  власності відповідно до закону. Тобто, щоб користуватися об'єктами права  державної або комунальної власності  громадянинові не потрібно кожний раз  звертатись за дозволом до посадових осіб компетентних державних чи комунальних органів.⁶ Йому, як правило, достатньо, наприклад при в'їзді в ліс чи в інші угіддя, дотримуватися встановлених законодавством правил поведінки в зазначених місцях.

     Отже, речове право - це сукупність правових інститутів, норми яких забезпечують особі можливість здійснювати належні  їй суб'єктивні цивільні права щодо впливу на річ, яка знаходиться в  її господарюванні, за своєю волею  або без щоразового погодження своєї  волі з волею інших, причетних  до цієї речі, осіб.

     ЦК  УРСР 1963 р. не передбачав такого інституту  як речове право. Хоча в дореволюційній Росії речовому праву відводилось  значне місце. Крім того, у ЦК УРСР 1963 р. значне місце відводилось регулюванню  відносин власності як одного з видів  речового права.⁷

     Відродження речового права в законодавстві  України почалося з розробки та прийняття  ЦК України, книга третя якого  має назву "Право власності  та інші речові права", згідно з якою речове право поділяється на два  інститути:

     - повне речове право (право власності,  ст. 316-394);

     - обмежене речове право (право  на чужі речі, ст. 395-417).⁸

     Але саме в такому поділі приховується протиріччя, якого дуже важко позбутися. Зазначивши в законі, що власник  має повне речове право, законодавець тим самим начебто забезпечив йому можливість здійснювати свої правомочності  щодо цієї власності без погодження з будь-ким. Водночас законодавець визначив підстави і коло осіб, які можуть мати право на чужі речі. Таким чином, речове право має за мету не тільки забезпечувати недоторканість прав власника, а й обмежувати їх. Через  це обмежене речове право є нічим  іншим як засобом обмеження права  власності. Саме ця властивість речового права може негативно вплинути на власність як суспільне і правове явище, принизити моральне значення власності, що є рушійною силою розвитку енергій власника, стати гальмом господарського процесу. "Істинною ціною, якою купується кожне подібне обмежене право на чужу річ, є урізане, морально і економічно підірване право власності"'.