Поняття та види речових прав за законодавством України

     Для того, щоб звести до мінімуму негативні  наслідки обмеженого речового права  для власника й необхідне його чітке правове регулювання. ЦК України  передбачає, що підставами його виникнення можуть бути закон, договір, заповіт, рішення  суду.

     Носій речового права, залежно від того, яке речове право він набув, відокремлюється  від інших осіб. Ступінь відокремленості  визначається законом, договором чи іншими правовими актами. У разі привласнення майна власник втрачає  цивільно-правові зв'язки з відчужувачем цього майна. Пасивні обов'язки між  ними залишаються. Кожний з них зобов'язаний утримуватись від втручання у  справи іншого. У набувача, таким  чином, виникає повне речове право  на придбані речі - абсолютне право.

     Якщо  особа набула обмежене речове право, то її активні зв'язки з власником  не припиняються, але правовими актами встановлюються межі, яких власник  не може переступити у відносинах з носієм цього права, що свідчить про відносний характер права  на чужу річ. Залежно від виду обмеженого речового права ці межі можуть розширюватись  або звужуватись. А інколи, за певних умов, власник взагалі може втратити право на річ. Таким чином, обмежене речове право поза волею власника може перерости з відносного в  абсолютне. Прикладом цього є набувальна давність, передбачена ст. 344 ЦК України .⁹

Розділ ІІ. Основні  види речових прав за законодавством України

2.1 Речове право на  своє майно (право  власності).

     У цивільно-правовій науці право власності  розглядається в об'єктивному  і суб'єктивному розумінні. Право  власності в об'єктивному розумінні  — це сукупність правових норм, які  встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ш норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права.

     Проте норми інституту права власності  містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності.¹⁰ Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне пра воре гул ююче значіння у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші корми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

     Норми інституту права власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають  форми товарно-грошових відносин. Інші майнові відносини щодо власності  можуть бути також предметом захисту  чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильна розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування У зв'язку з цим постає питання про доцільність об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності в самостійні юридичні інститути .

     Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що  регулюють відповідні однорідні  суспільні відносини. У радянській цивільно-правовій літературі серед багатьох інститутів завжди називався «інститут права власності»¹¹ до якого входили норми, що регулювали відносини державної і колгоспно- кооперативної власності, власності громадських організацій, особистої власності безумовно, зазначені відносини мали певний ступінь однорідності і єдності соціалістичного змісту, що давало можливість об'єднувати норми щодо них у єдиний правовий інститут.

     Юридичній науці відомі спроби вичленити з інституту права власності самостінний інститут права державної соціалістичної власності і визнати за ним державно-правову, а не цивільно-правову природу. Активним пропагандистом подібної концепції став, зокрема. В. С. Якушев, який розглядай правовий інститут як «основану на законі сукупність норм» покликаних регулювати в межах предмета даної галузі права певні суспільні відносини відносної самостійності» а також пов'язані з ними (залежні від них) похідні відносини».¹²

     Визначення правового інституту, запропоноване В, С Якушевим, містить кілька хибних тез. По-перше, не зрозуміло, як може бути «основана на законі сукупність норм»? Адже правова норма — це той же закон. По-друге: хибним є посилання на те, що норми правового інституту покликані регулювати відносини «в межах предмета даної галузі права», оскільки в юридичній науці беззаперечним є факт нетотожності понить "галузь права" і "галузь законодавства", Досить часто відносини, які є предметом однієї галузі права регулюються правовими нормами різних галузей законодавства (наприклад, відноснни права власності на землю та угоди щодо земельних ділянок регулються як цивільним, так і земельним законодавством). Між іншим і сам автор розглядає сукупність правових норм, що регулюють державну власність, як праший інститут державного права, незважаючи на те, що такі норми містяться переважно в цивільному законодавстві.

     Щоб уникнути наведених та інших хибних тез, визначення поняття правового інституту має відповідати реально створеній у суспільстві системі законодавства. Саме такій системі належить вирішальна роль при визначенні видів правових інститутів. При цьому не виключається можливість врегулювання нормами однієї галузі неоднорідних за своїм змістом відносин. Враховуючи сказане, доцільно підтримати висновок, що правовий інститут — це певна сукупність правових норм (однієї або кількох галузей законодавства, спрямованих на врегулювання переважно однорідних суспільних відносин). У деяких випадках необхідність врегулювання однією правовою нормою різнорідних відносин може бути невідворотною.

     Існуючих особливостей у врегулюванні окремих форм власності ще недостатньо для визнання права приватної власності, права колективної власності, права державної власності, права комунальної власності самостійними правовими інститутами. Вони можуть бути лише субінститутами загального інституту права власності.

     До  інституту права власності мають  належати ті норми, які, зокрема:

     а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;

     б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

     в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;

     г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на належні суб'єктові матеріальні блага;

     д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

     Вищенаведені  критерії дають можливість виявити  в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно більшість ix з цивільно-правовими. Проте тоді важко виявити галузеву належність деяких норм, що тією чи іншою мірою стосуються відносин власності. Зокрема, трудове законодавство, передбачаючи право працівника на одержання заробітної плати за виконану роботу, водночас встановлює для працівника юридичну підставу виникнення у нього права власності на одержувані трудові доходи. Норми, що регулюють відносини власності, містяться також у законах України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про підприємства в Украні» , «Про господарські товариства», «Про селянське (фермерське) господарство» та ін.

     Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантоване  законом право конкретного суб'єкта - власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне -право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації свідчить про те, що лише у високорозвинутих (економічно та інтелектуально) країнах, у яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочною власника створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.¹³

     Су’єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди для для йото здійснення. В юридичній літературі вважається, що суб'єктивне право власності існує в межах конкретних правовідносин власності. Не заперечуючи такого підходу в оцінці факту вияву суб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертати увагу на певну умовність існування цих правовідносин, окільки таких "конкретних" правовідносин у юри динному розумінні цього поняття може й не бути.

     Суб'єктивне  право власності — це не абстракція.Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності володіиня, користування та розпорядження належним йому майном Правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади", У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була пгадана сумніву деякими вченими. О.Є. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні права, а ідея (розпорядження) стала середньовічним «винаходом» коментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники привели достатньо доказів щодо існування такої тріди були відомі у римському приватному праві.¹⁴

     В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський  і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії. ¹⁵

     Переліченими  правомочностями не вичерпується зміст  суб'єктивних прав власника. В юридичній  літературі називаються й інші його повноваження, зокрема право на власну господарську діяльність. А. М. Оноре виявив в англосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника (право володіння; право користування; право управління; право на доход; право на відчуження; право на безпеку та ін.). За підрахунками вчених використання зазначених автором елементів у різних співвідношеннях здатне дати до півтори тисячі варіантів прав власника. Звичайно в законодавстві закріпити таку кількість прав власника практично неможливо.¹⁶

     Кожна з правомочностей має своє призначення.

     Так, право володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

     Право користування — це юридично закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього  корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.

     Право розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.

     Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема  особам, які одержали майно за договором оренди). На відміну від цих осіб власник має монопольне право здійснюватиправомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі га влади інших осіб. Як відомо, речі можуть використовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав. Проте такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника, а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними. В. Ф. Маслов зазначав, що право власності здійснюється без посередництва іншої особи, а в зобов'язальному праві між уповноваженою особою і річчю (предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа.¹⁷

     Щодо  класифікації права власності, то традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності .

     Конституція України передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини власності мали б опосередковуватися відповідно правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності.¹⁸