Договір довічного утримання (догляду)

                Зміст
  Вступ
1. Становлення інституту довічного утримання.
2. Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання.

3. Істотні умови договору довічного утримання (догляду).
4. Сторони договору довічного утримання (догляду), їх права та обов’язки.

5. Зміна умов договору. Підстави та правові наслідки припинення договору довічного утримання.

  Висновки
  Список використаної літератури
  Додатки

                           Вступ

     Договір довічного утримання (догляду) відіграє досить важливе значення у практичному житті. Здійснення цього правочину дозволяє, з одного боку, матеріально забезпечити чи покращити існування відчужувача, а з іншого – надає кращу можливість набувачу отримати у власність нерухоме чи цінне рухоме майно, так як оплатність в цьому випадку носить триваючий і алеаторний характер. Аналіз судової практики показує, що останнім часом збільшилась кількість спорів, пов’язаних з виконанням договору довічного утримання, тому вирішення цієї проблеми потребує детальнішого вивчення як юридична природа, так і сутність цього інституту.

     Договір довічного утримання (догляду) є альтернативою договору купівлі - продажу в тих випадках, коли особа за життя має намір, за певних умов, розпорядитись належним їй на праві власності майном.

     Теоретичну базу для написання цієї роботи, склали праці відомих вчених-цивілістів: Бару М.Й., Ландкофа С.Н., Гордона М.В., Підопригори О.А., Саніахметової Н.О., Луця В.В., Дзери І.О., Косміна Ю.П., Жигалкіна І.В., Мічуріна Є.О. Також при написанні була використана вітчизняна монографічна література та періодичні видання, які так чи інакше стосуються теми роботи, і звичайно ж, нормативно-правові акти в яких закріплені основні положення про договір довічного утримання (догляду): Цивільний кодекс України, Закон України «Про нотаріат», Закон України «Про власність» (втратив чинність), Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, Указу Президента України від 23 серпня 1998 р. “Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні”.

     Більшість посібників в яких розкривається суть договору довічного утримання (догляду), були опубліковані до прийняття чинного Цивільного кодексу України, в зв’язку з чим окремі з викладених в них теоретичних положень вже застаріли та в певній мірі втратили свою актуальність, що в свою чергу вимагає їх перегляду, внесення змін, які б сприяли розвитку цього інституту.

     Об'єктом дослідження даної курсової роботи являється договір довічного утримання в загальному розумінні.

             Метою даної курсової роботи є:

–        вивчення інституту довічного утримання, історії його становлення та розвитку;

–        охарактеризувати юридичну природу договору довічного утримання (догляду), його елементи (предмет, форму, строк і оцінку);

–        вивчення характеристики стадій аналізу процедур, які застосовуються в даному інституті;

–        охарактеризувати сторони договору, висвітлити їх права та обов’язки;

–        висвітлити правила нотаріального посвідчення договору;

–        розглянути питання припинення правовідносин по довічному утриманні (догляду);

–        дослідити ефективність правового регулювання правовідносин по довічному утриманні (догляду);

–        проаналізувати практику судових спорів;

–        дослідити проблеми інституту довічного утримання;

–        зробити узагальнюючі висновки за результатами написаної курсової роботи.

       Курсова робота складається з вступу, п’яти питань, висновків, списку використаної літератури та додатків.

    1. Становлення інституту довічного утримання.

     Цивільний кодекс УРСР 1922р. не згадував інститут довічного утримання. Проте нотаріальна Інструкція УРСР від 17 листопада 1928р. у ст. 120 дозволяла у договорі дарування вміщувати пункт про обов’язок особи, яка одержує дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті та забезпечувати дане зобов’язання, капіталізуючи накладення арешту на майно.[*] Це була перша згадка про інститут довічного утримання у нашому законодавстві. Проте згодом дана стаття була змінена директивним листом НКЮ УРСР. Відповідно до цього документу, було прямо заборонено вносити у договір дарування пункти про зобов’язання утримувати дарувальника чи третіх осіб. Вказана норма не означала, що не можна укладати договір довічного утримання взагалі, а лише за даної умови про зобов’язання утримувати дарувальника чи третіх осіб. В супереч цьому, такі договори і надалі продовжували зустрічатись на практиці.

     Поява таких договорів у той час не пройшла непомітно. У науці з’являються перші статті та наукові праці, присвячені договору довічного утримання. Серед таких робіт виділяють роботи В.Рясенцева, Г.Амфітеатрова, М.Бару, В.Маслова та інших вчених. М.Бару в праці «Договірне зобов’язання про утримання», виділяв такі види договору довічного утримання:

-          договори приймачества (за ними сільськогосподарські двори, в яких залишались непрацездатні члени, укладали зі сторонніми особами договори, відповідно до яких, члени двору передавали цим особам свої садиби і все майно, а сторонні особи зобов’язувались отримувати їх до смерті);

-          патронат (своєрідна форма договірного утримання, що встановлювалась над дітьми-сиротами та врегульовувалась спеціальними нормативно-правовими актами);

-          договори довічного утримання.

     В судовій практиці зустрічається  неоднозначне ставлення до договорів довічного утримання, тому суди часто відмовляли у задоволенні позовів, мотивуючи це наступним:

–        договори довічного утримання не мають законної сили, оскільки не передбачені Цивільним кодексом;

–        договір дарування житлового будинку з умовою довічного утримання визнається недійсним, оскільки дарування є безоплатною угодою, а дана угода – оплатна;

–        договір визнавали недійсним, тому що не вдавалось підвести його під договори дарування чи купівлі-продажу, а чинний на той час Цивільний кодекс не передбачав інституту довічного утримання.

     Більшість вчених не поділяли наведених вище думок. Так, М.Бару та А.Штейнберг, розглядали договір довічного утримання як договір дарування з умовою. Вони вважали, що такі угоди носять безоплатний характер, проте їх позиція не знайшла багато прихильників.

     Г.Амфітеатров і В.Маслов, по-іншому розглядали договір довічного утримання. Перший вважав, що даний договір – оплатний, і є різновидом купівлі-продажу, хоча й припускав можливість кваліфікації даного договору як самостійного. В.Маслов, також розглядав договір як оплатний, і вважав його своєрідним договором купівлі-продажу.[†]

     Інший вчений, В.Рясенцев, відносив договір довічного утримання до самостійного виду, і на його думку цей договір був двостороннім і оплатним.

     Стосовно ж, односторонності чи двосторонності даної угоди – єдиної думки серед вчених не було. Юристи, які розглядали договір як односторонній, вважали його реальним, а прихильники двосторонньої концепції цього договору, вважали його – консенсуальним. Що стосується дефініції договору, найбільш вдалим вважають визначення В.Рясенцева. Предметом міг бути будинок, право забудови, а деколи й інше майно, а щодо форми договору довічного утримання, то у разі відчуження будинку чи права забудови, договір повинен був укладатись у письмовій формі та мав бути завірений у нотаріуса з наступною реєстрацією у комунальному відділі.

     Слід звернути увагу на сторони договору довічного утримання. Відчужувачем могла бути лише непрацездатна фізична особа, проте були випадки, коли відчужувачем була працездатна особа, та такі договори визнавали недійсними. Набувачем могла бути тільки фізичні особи.

     Що стосується прав та обов’язків сторін, то на той час виділяли два підходи:

       вчені, які відстоювали думку про односторонність договору довічного утримання, вважали, що відчужував мав право вимагати від набувача надання обумовленого утримання, а набувач – тільки обов’язок надавати матеріальне забезпечення;

       прихильники, двосторонньої концепції договору довічного утримання, вважали, що відчужував мав обов’язок передати майно, і право вимагати надання утримання, у той же час, набувач мав право вимагати передачі майна та обов’язок утримувати відчужувача.

     Не було одностайної думки щодо питань припинення договору довічного утримання. Якщо сторонами виконувались всі умови даної угоди, то зі смертю відчужувача вона припинялась. У випадку, коли першим помирав набувач, відчужене майно переходило до його спадкоємців. Якщо спадкоємці відмовлялись від подальшого утримання відчужувача, він не міг розірвати договір та повернути відчужене майно. Також, якщо набувач не виконував своїх обов’язків щодо відчужувача, то суд міг зобов’язати його виконати їх, або ж договір розривали, а майно повертали відчужувачеві. Витрати набувачеві не відшкодовувались. В зв’язку із тим, що у законодавстві не було врегульовано інститут довічного утримання, це призвело до зловживання сторонами своїми правами.

     З прийняттям у 1964р. нових цивільних кодексів союзних республік закінчився етап становлення інституту довічного утримання. Він характеризується першими згадками про цей договір у нашому законодавстві, поширення відносин з довічного утримання на практиці, неоднозначним ставленням до них судових органів, детальними дослідженнями інституту довічного утримання вченими-юристами, які значно вплинули на включення його до нових цивільних кодексів.

     Цивільний кодекс УРСР присвятив договору довічного утримання всього лише п’ять статтей, і в цих статтях було закріплено поняття договору. Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР 1964 року  - за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати вудчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

     За своєю юридичною природою зазначений договір вважали одностороннім, оскільки, у відчужувача було лише право вимагати від набувача надання обумовленого договором матеріального забезпечення, а набувач ніс лише обов’язок – надавати відчужувачеві матеріальне забезпечення. І всеж, цей договір не можна було визнати чисто одностороннім, оскільки у набувача може виникнути право вимагати розірвання договору.[‡]

   Зазначений договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації, і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок (інше майно). Отже договір визнали реальним. Обидві сторони мають певну вимогу, тому договір вважали оплатним.

     Стороною в даному договорі могла бути особа, яка відповідала загальним вимогам до контрагентів у договорах. Крім цього, законодавець передбачив спеціальні вимоги, яким має відповідати сторона у договорі довічного утримання. Такими вимогами були:

-          відчужувачем могла бути лише фізична особа, що мала певне майно на праві власності;

-          ця особа мала бути непрацездатною за віком або станом здоров’я.

     При цьому не мав значення фактичний стан здоров’я за віком, якщо відчужувач досяг пенсійного віку. Якщо йдеться про непрацездатність за станом здоров’я, то вік відчужувача не мав значення. Важливим було те, аби відчужувач був непрацездатним, а внаслідок чого настала непрацездатність, ця обставина правового значення не мала.

    Чинне на той час цивільне законодавство передбачало, що набувачем за договором довічного утримання могла бути особа, хоча й не підкреслювалось, що особа повинна бути фізичною. Вважали, що юридична особа не може бути набувачем за договором, оскільки укладення договору довічного утримання виходить за межі статутної діяльності юридичної особи.

    Виникали суперечки з приводу такого питання, чи може утримання за договором надаватися лише відчужувачеві будинку, чи надаватись і третім особам за вказівкою відчужувача. Проте зі змісту ст.425 ЦК України, випливало, що матеріальне забезпечення могло надаватись лише відчужувачеві. Кодекс передбачає, що договір повинен бути посвідчений нотаріально (нотаріальна форма договору). Недодержання цієї форми договору тягне за собою недійсність угоди з відповідними наслідками. Тобто, у недійсній угоді кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою. В випадку неможливості повернення одержаного в натурі – сторона зобов’язується відшкодувати його вартість в грошах.

    Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

    Законодавство вимагало зазначення в договорі оцінки відчужуваного будинку, що визначалася за згодою сторін, а також види матеріального забезпечення, що надаються набувачем майна відчужувачеві та їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін. Тобто, в договорі мають бути чітко визначені види, обсяг, якість та інші характеристики матеріального забезпечення у натурі. Якщо говорити про житло, то воно мало бути конкретно визначено – яка саме кімната, якого розміру, опалення, місцезнаходження, освітлення. Має бути визначено вид і кількість харчування. Складовою частиною матеріального забезпечення у натурі відчужувача майна може бути догляд за ним. В договорі необхідно визначити види, способи і форми такого догляду, їх періодичність, якість та зміст. Цей догляд може включати і медичне обслуговування. Відчужувач має право також на іншу допомогу.