Держава як організація суспільства

Протекторат відносять до числа різновидностей державного устрою лише згідно традиції, тому що після підписання міжнародної угоди про заступництво, нової («третьої») держави не з'являється, а відповідно, не виникає питання і про його територіальну організацію.

Унія - це союз, об'єднання держав. Серед  уній розрізняють конфедерації, федерації, об'єднання монархових держав у формі реальної й персональної унії, фузії, інкорпорації та імперії.

Федерація являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу.

Федеративний  державний устрій неоднорідний. У  різних країнах він має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту й культури народів, що входять у союзну державу.

Разом із тим можна виділити найбільш загальні риси, що характерні для більшості федеративних держав:

• територія  федерації складається з територій  її окремих суб'єктів: штатів, земель, республік і т.д.;

• у  союзній державі виконавча, законодавча  і судова влада належить федеральним  державним органам;

• суб'єкти федерації мають право прийняття  власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи;

• в  більшості федерацій існує союзне громадянство й громадянство федеральних  одиниць;

• при  федеральному державному устрої у парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації;

• основну  загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН і ін.).

Федерації будуються по територіальних і національних ознаках, що значною мірою визначає характер, зміст, структуру державного устрою.

Територіальна федерація характеризується значним  обмеженням державного суверенітету суб'єктів  федерації. Національні федерації характеризуються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальною й національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях має верховенство стосовно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів.

При конфедеративному устрої держави члени конфедерації зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах.

На  відмінну від федеративного устрою конфедерація характеризується наступними рисами:

• конфедерація не має своїх загальних законодавчих, виконавчих і судових органів на відміну від федерації;

• конфедеративний  устрій не має єдиної армії, єдиної системи податків, єдиного державного бюджету;

• зберігає громадянство тих держав, що знаходяться  в тимчасовому союзі;

• держави  можуть домовитися про єдину грошову систему, єдині митні правила.

Як  правило, конфедеративні держави не довговічні, вони або розпадаються, або перетворюються у федерацію: Німецький союз (1815-1867), Швейцарський союз (1815-1848) і США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація.

      Політичний режим

Визначення  політичного режиму дає його поняття  набагато ширше ніж поняття режиму в державі, тобто державного режиму.

Політичний  режим - це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Таким чином, спробуємо розібратись у  змісті поняття державного режиму для  глибшого розуміння категорії режиму політичного.

Державний режим - найважливіша складова частина  політичного режиму, що існує в  суспільстві. Політичний режим - поняття  більш широке, оскільки воно містить  у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи  діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів ).

Державні  режими можуть бути демократичними й  антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм  класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.

У відповідності  з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє  два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім "найкращої держави", тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Тімократія  й олігархія були історією поборені (перша - повністю, друга - частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися нині в пануючу форму. Тому далі розглянемо саме ці два найрозповсюдженіші типи політичного режиму.

4.1 Політичний режим  демократичного типу

Політичний  режим демократичного типу має своєю соціально - економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

• відсутність  єдиної, обов'язкової для всіх державної  офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно - історичного  розвитку, а іноді і політичні  засоби її досягнення;

• наявність  вільно формуючих позадержавних  політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

• обмеження  політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою  виборчою програмою, що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;

• функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення  коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;

• існування  меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;

• наявність  політичних свобод (гласність, свобода  слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація  названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в  політичному режимі - порядок і  умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно - визначаючий зв'язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок - і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму - забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом.

4.2. Політичний режим  тоталітарного типу

Політичний  режим тоталітарного типу такої  переваги не має. Для нього характерно насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків, моделі яких розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається посередністю монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою. Ідеологічна та організаційна єдність досягається політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. В методах управління переважає політичне й фізичне насилля, політичний і жандармський терор.

Такі  властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Венгрії, Польщі і, можливо СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозмінювання з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, мабуть, і до демократичного. Такий перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чілі, які відмовились від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку. Можна виділити також політичний режим авторитарного типу - проміжний між тоталітарним і демократичним, перехідний від одного до другого.

Перехідний, проміжний характер авторитарного  режиму визначає "розмитість", нечіткість багатьох його властивостей. В ньому  можна спостерігати риси й тоталітаризму, і демократизму. Основна його особливість  у тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного і культурного життя. В ньому немає єдиної державної обов'язкової для всіх ідеології, яка заміняється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму і т.п. Управління здійснюється не такими жорсткими, як при тоталітарному режимі, засобами.

Авторитарні політичні режими з'являються тоді, коли влада готова приступити до корінних реформ суспільного устрою і здійснювати "революцію зверху" (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського ладу до демократичного, перебудова в СРСР в 1985 р. проходили в умовах авторитарних режимів).

Висновок

З огляду на розкриття питання форми держави  та на викладення таких важливих питань політичного життя кожного суспільства, як питання про державну владу, методи її здійснення та регулювання в даному рефераті необхідно підвести певні висновки.

При утворенні  нової організації суспільства - держави, виникли різноманітні фактори, які сприяли творенню сучасної форми держави, державного правління. А так, як показала історія, державна влада не може зводитись до одноосібного органу, відбувся поділ державної влади на структурні одиниці, поставлені на виконання певних функцій та збереження правового характеру суспільного життя.

Форма держави, яка сформувалася у країні, проходячи через часові перешкоди, видозмінюється, розширюється, скорочується, відчуваючи на собі характер менталітету  нації, її моралі, впливу на нього зовнішніх  чинників, таких як міжнародні організації, але, маючи у своїй основі той же принцип збереження прав людини.

В рефераті розглянуто також структурні елементи форми держави, тобто розкрито поняття форми правління держави, організацію державної влади, державний та територіальний устрій, види політичного режиму.

Якщо  все це віднести до України, то можна  сказати, що її державна форма правління  є адаптована до характеру нації, до її менталітету і відображає принципи та взаємовідносини між людьми.

Можливо даний тип форми держави в контексті України та українців не є найбільш досконалим, і безумовно вимагає удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні, але він є теперішньою найкращою спробою у творенні держави, яка знаходиться на перехідному періоді від авторитаризму до демократії.

В умовах розбудови правової системи України, що базується на дотриманні гарантій прав людини й громадянина, безсумнівно  важливим є підняття рівня правосвідомості  і правової культури населення України. А правовому вихованню і правовій освіті належить вагома роль у реалізації цього процесу.

Вищевикладені поняття дають змогу зрозуміти  принцип демократизму та гуманізму  в правовій діяльності держави, тобто  усвідомити вагомість волі суспільства, силу держави, направлену на здійснення, охорону та захист основних прав людини; принцип національної рівноправності - визнання і рівною мірою сприяння здійсненню, охороні та захисту основних прав "титульної" (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть в даній державі; принцип законності - свою організацію і діяльність спрямовує на виконання законів, здійснює на підставі законів і у порядку, передбаченому законом; принцип суверенності державної влади - базується на основі єдності й незалежності державної влади як єдиного носія її виразника суверенітету народу, його права на самовизначення; принцип "розподілу влади" - розподіляє основні функціональні напрямки діяльності державного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідно спеціалізованими системами органів; принцип ненасильства - у своїй діяльності основну роль відводить організаційним та виховним методам (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення); принцип "громадянськості" - свої функції виконує із залученням муніципальних органів та різноманітних громадських об'єднань, співпрацюючи з ним.