Форми власності підприємств в Україні

За допомогою таблиці 1.2 можна більш повно визначити сутність окремих організаційно-правових форм підприємницької діяльності.

Одноосібні фірми створюються одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки, керує підприємством, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Часто смерть власника фірми, зміна місця проживання або зміна складу сім'ї є причиною її ліквідації.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом [18]. Товариство створюється для досягнення спільної комерційної мети і ґрунтується, як правило, на особистій участі в його діяльності кожного члена товариства. Товариство створюється тоді, коли зусиль одного підприємця недостатньо для реалізації певного проекту, тому вони об'єднуються з іншими особами. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Просте товариство створюється внаслідок угоди учасників про об'єднання їхнього майна та особистої участі в його діяльності. У такому випадку товариство не є юридичною особою і має форму угоди про спільну діяльність, згідно з якою члени не відповідають за борги один перед одним, але несуть солідарну відповідальність за борги товариства усім майном, що йому належить. У такому товаристві кожний член може виступити від свого імені при укладанні різних угод. Загальний дохід товариства розподіляється між учасниками відповідно до умов угоди.

Повним товариством визнається таке, у якому всі учасники здійснюють статутну діяльність у межах однієї фірми та несуть необмежену відповідальність за спільні борги (відповідають не лише особистою часткою, а й усім своїм майном як солідарні боржники). Кожний учасник повинен особисто працювати в товаристві, у зв'язку з чим робота в інших товариствах стає неможливою.

Командитне товариство це організація, що складається з одного або кількох учасників, які відповідають усім своїм майном, і одного або кількох членів, відповідальність яких обмежується їхніми внесками – паями. Їх називають пайовиками, або вкладниками. Вкладники у такому товаристві є інвесторами і не входять до складу засновників фірми.

Товариство з обмеженою відповідальністю є формою спільної діяльності, яка передбачає наявність статутного капіталу, розділеного на частки, розмір яких визначається засновницькими документами. У товаристві з обмеженою відповідальністю право володіння частками статутного капіталу кожним партнером підтверджується спеціальним свідоцтвом, яке не є цінним папером, на відміну від акцій акціонерного товариства. Кожний партнер товариства з обмеженою відповідальністю несе відповідальність у межах свого майна.

Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

Корпоративні форми підприємницької діяльності знаходять своє вираження у створенні та функціонуванні акціонерних товариств, оскільки корпоративна форма базується на поділі капіталу на окремі частки (акції), в результаті реалізації яких формується статутний фонд акціонерного товариства. Отже, акціонерним товариством є товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства в межах вартості належних їм акцій.

В сучасних умовах господарювання товариства є найбільш поширеною формою підприємницької діяльності, про що свідчать матеріали, надані в таблиці 1.3 [14, 84–85].

Таблиця 1.3. Кількість суб’єктів ЄДРПОУ за організаційно-правовими формами господарювання в Україні

Порахувати частки, показати динаміку

Із таблиці 1.3 можна побачити, що частка товариств у загальній кількості суб’єктів ЄДРПОУ досить значна і має тенденцію до поступового збільшення. В Україні найбільш поширені товариства з обмеженою відповідальністю, що складають близько 92% усіх товариств, і кількість їх зростає великими темпами. Тобто, можна сказати, що визначне місце в серед організаційно-правових форм підприємництва України належить товариствам, зокрема товариствам з обмеженою відповідальністю. Адже розвиток товариств є в значній мірі основою збільшення внутрішнього інвестування економіки, оскільки є засобом концентрації капіталу за допомогою об'єднання індивідуальних капіталів, постійного розширення обсягу внутрішнього капіталу країни.

У підприємств може виникати потреба у зміні своєї організаційно-правової форми, що може бути викликане різними причинами:

1)            зміна розмірів підприємства чи обсягів його господарської діяльності; зміни у податковому законодавстві;

2)            зміни у складі чи кількості засновників; вимога кредиторів чи партнерів по бізнесу тощо.

Зміна організаційно-правової форми може здійснюватись в процесі господарської діяльності підприємства, через ліквідацію та створення нового підприємства або шляхом поглинання чи злиття. Процес зміни форми підприємства називається реорганізацією. Слід відмітити, що реорганізація підприємства через внесення необхідних змін до статуту підприємства часто є більш вигідною (з точки зору витрат, пов’язаних з оподаткуванням) у порівнянні з традиційною ліквідацією та створенням нового підприємства [20, 44].

Розвиток і подальше удосконалення відносин за участю підприємців, які мають певну специфіку, вимагають їх детального регулювання спеціальними правовими нормами. Об'єктивно необхідним є подальше удосконалення підприємницького законодавства, що забезпечує ефективне застосування правових норм, усуває прогалини і протиріччя правового регулювання.

Правові засади функціонування підприємства – це сукупність законодавчих, нормативних, директивних та інших документів, що регулюють права і обов'язки суб'єкта господарювання, які реалізуються ним у процесі своєї діяльності. Правові засади, визначаючи «правила гри», повинні забезпечувати безперешкодне та ефективне функціонування підприємницьких структур у ринковій економіці, створювати юридичну базу, гарантувати перспективність, захищеність і стабільність бізнесу.

Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи [8, 46].

Для реєстрації підприємства до відповідних органів необхідно подати такі документи:

1)            заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи, яка є одночасно і заявою;

2)            установчі документи, які поряд з нормами законодавства становлять правову основу діяльності підприємства, зокрема рішення засновників про створення юридичної особи;

3)            засновницький договір (для повного та командитного товариств) та статут підприємства (для акціонерних товариств, товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю);

4)            платіжне доручення про сплату збору за державну реєстрацію;

5)            документи, що засвідчують внесення власниками своєї частки до статутного капіталу підприємства;

6)            звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (подається у разі реєстрації відкритих акціонерних товариств).

Дані про державну реєстрацію повідомляються міністерствам економіки і статистики, саме підприємство заноситься до державного реєстру України.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Сьогодні в Україні з метою забезпечення свободи розвитку підприємництва, встановлення правових гарантій його функціонування визначені певні права, обов’язки та відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності, тобто їх правовий статус.

Права підприємця визначаються певними характерними рисами. З метою реалізації господарської ініціативи підприємець має право: утворювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які види підприємництва; купувати майно та набувати майнові права; самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни і тарифи, вільно розпоряджатися прибутком; укладати з громадянами трудові договори про використання їхньої праці (контракти, угоди); самостійно встановлювати форми, систему і розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють на засадах найму; отримувати будь-який не обмежений за розмірами особистий доход; брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення та соціального страхування.

Обов'язки підприємців полягають у тому, щоб: укладати трудові договори з громадянами, яких прийнято на роботу за наймом; здійснювати оплату праці особам, що працюють за наймом на рівні, що не нижчий за мінімальні розміри, встановлені законодавством, забезпечити відповідні умови та охорону праці, а також інші соціальні гарантії; дотримуватись прав, щоб реалізувати законні інтереси споживачів, забезпечуючи надійну якість вироблених товарів (послуг); отримувати ліцензію на діяльність у сферах, які підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства.

Відповідальність підприємця зводиться до того, що він відповідає: за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм майном, за винятком того, на яке відповідно до законодавчих актів не може бути здійснене стягнення; за охорону навколишнього середовища, додержання заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії; за завдані шкоду і збитки своїм майном. Суб'єкт підприємницької діяльності може бути визнаний банкрутом, якщо майна, що йому належить, не вистачає для покриття заборгованості та немає можливості для фінансового оздоровлення підприємства. Найманому працівнику, який втратив працездатність, підприємець забезпечує відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених законодавством [1, 51].

Як бачимо, підприємництво зорієнтоване на ефективне ведення господарства, сприяє вияву і розвитку особистості, її здібностей і потреб, передбачає персональну економічну і адміністративну відповідальність підприємця. Воно не сумісне з втратами, некомпетентністю, крадіжками. Поряд з цим у підприємницькій діяльності повною мірою розкриваються комерційний талант людини, її честолюбство. Особливе місце у цивілізованому підприємництві у партнерських відносинах належить чесності й порядності, дотриманню слова, зберіганню комерційної таємниці. Перелічені якості підприємця є не лише його властивістю, а й обов'язковою умовою.

1.3 Принципи та механізм реалізації підприємницької діяльності

Організаційний механізм здійснення підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки закладений у Господарському Кодексі. Відповідно до нього підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1)            вільний вибір видів діяльності;

2)            залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

3)            самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції;

4)            встановлення цін відповідно до законодавства;

5)            вільний найм працівників;

6)            залучення та використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

7)            вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

8)            самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності;

9)            використання підприємцем частки валютної виручки, що йому належить, за власним розсудом.