Вплив літератури і театру на формування світогляду греків

Однією з  найкращих трагедій Софокла є  «Антігона» (441 р. до н.е.), сюжет якої драматург взяв з фіванського циклу міфів. Головна героїня, донька Едіпа Антігона порушила наказ володаря Фів Креонта не ховати, а залишити на поталу хижакам тіло загиблого в бою з Етеоклом зрадника Фів Полініка (Етеокл і Полінік були рідними братами Антігони). Як громадянка Фів, Антігона повинна слухатися наказу, а як сестра – зобов'язана поховати єдинокровного брата, що вона й зробила. За це Креонт наказав замурувати її в печері. Антігона вкоротила собі віку, а через горе пронизав себе ножем і її наречений, син Креонта Гемон, слідом за ним пішла з життя вбита горем мати, дружина Креонта Еврідіка. Креонт морально зламався, визнав своє безсилля перед волею богів і долею, заявивши, що він «ніхто».

Софокл створив  ще кілька визначних трагедій, серед  яких вирізняється «Електра».

Як новизною і сміливістю питань, що піднімаються автором, так  ще більше схильністю афінян до діалектики, пояснюється загальна особливість  софоклових трагедій в порівнянні з  новою драмою, а саме: основна  тема трагедії розвивається в словесному змаганні між двома противниками, причому кожна сторона доводить свої положення до його крайніх наслідків, відстоюючи своє право; завдяки цьому, поки змагання триває, читач отримує враження лише відносної справедливості або помилковості того та іншого становища; зазвичай сторони конфлікту розходяться, з'ясувати подробиці спірного питання, але не пропонуючи сторонньому глядачу готового висновку. Висновок глядач або читач має витягнути з драми самостійно. [16, с. 41]

Що стосується релігійно-етичних  поглядів, що проводяться в трагедіях Софокла, то вони мало відрізняються від Есхілових; переважна особливість їх – спіритуалізм, у порівнянні з тими уявленнями про богів, які були успадковані від творців грецької теології і теогонії, від найдавніших поетів. Зевс – всевидюче, всесильне божество, верховний владика світу, організатор і розпорядник. Доля не підноситься над Зевсом, швидше вона тотожна з його визначеннями. Майбутнє в руках одного Зевса, але людині не дано осягати божественні рішення. Доконаний факт служить показником божественного дозволу.

Не менш великим трагічним поетом Греції є Еврипід (480-406 рр. до н.е.) Він писав трагедії, присвячені аналізу почуттів, які призводять людину до нещастя й загибелі. Цікаво, що в Еврипіда нема ідеї сліпої долі. Не фатум управляє діями людини в його п’єсах, як у Софокла, а самі люди роблять своє життя. Але їхні почуття інколи стають фатальнішими, ніж доля. З його трагедій особливо відома «Медея». Вона присвячена стражданням і помсті скривдженої жінки.

Героїчна трагедія «Іфігенія в Авліді» добровільно йде на смерть, жертвуючи собою для перемоги греків у Троянській війні. В трагедії «Іпполіт» зображується страждання Федри, мачухи Іпполіта, яка палко його покохала. Федра не в силі схилити пасинка на злочинний зв’язок і, кінець кінцем, бажаючи помститися, губить Іпполіта.

Творчість Еврипіда, який сформувався  в роки кризи афінської демократії, розкладу полісної моралі, посилення  індивідуалізму, відрізняється різко  критичним ставленням до міфології, етичних норм та інших традицій. Це викликало обурення сучасників і, цілком зрозуміло, що навколо нього склалася несприятлива атмосфера (відбита у творах Арістофана), внаслідок чого поет наприкінці життя залишив Афіни.

Незрозумілий сучасниками, Еврипід набув слави великого трагіка, який підготував мистецтво нової драми. Він широко вводить до драматичної дії раціональні інтонації філософського диспуту (в дусі софістів) або судових розглядів, поєднуючи граничний раціоналізм з психологізмом. Еврипіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Автор нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема). Цей прийом пізніше отримав назву «deus ex machina» («бог з машини»).

Грецька трагедія за своєю  силою, надзвичайною виразністю, височінню  ідей і яскравістю образів, є одним  з найкращих взірців драматургії. [15, с. 36]

Класиком грецької комедії  є Арістофан (450-388 рр. до н.е.). Зміст  його комедій становить справжню енциклопедію тогочасного грецького  життя. За античними відомостями, Аристофан написав сорок чотири комедії, авторство чотирьох з них спірне. З них збереглося 11 (крім того, майже тисяча фрагментів): «Ахарняни» (425 р. до н.е.), «Вершники» (424 р. до н.е.), «Хмари» (423 р. до н.е.), «Оси» (422 р. до н.е.), «Мир» (421 р. до н.е.), «Птахи» (414 р. до н.е.), «Лісістрата» (412 р. до н.е.), «Жінки на святі Фесмофорій» (411 р. до н.е.), «Жаби» (405 р. до н.е.), «Жінки в народних зборах» (392 р. до н.е.), «Плутос» (338 р. до н.е.). Сюжети Арістофан брав не з міфології, а створював сам, широко використовуючи казки, пісні, народні жарти, пародії. Його твори – це гротескне відтворення дійсності.

Комічними ситуаціями й прямими  висловлюваннями хору Аристофан  критикував афінських державних  діячів, агітував за мир, зображував розклад  суспільної моралі, глузував зі своїх  літературних ворогів. Хор у комедіях Аристофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар. Грубий натуралізм Аристофана поєднується з патетичною лірикою, а комедійність доведена подекуди до буфонади. Проте твори Аристофана в основі своїй реалістичні і за змістом глибоко народні. Нестримно смілива своїм сатиричним характером, вільним і одвертим сміхом, комедія Арістофана в історії літератури – неповторне явище.

Дія комедій Арістофана відбувається під час пеллопонеської війни  і під час миру. Арістофан відображав інтереси сільського населення, яке  особливо терпіло від воєн, тому в деяких своїх комедіях він енергійно виступив проти війни. Оскільки прибічником ведення війни був міський демос, то Арістофан піддавав його різкій критиці і висміював. У його комедіях виступають і відомі політичні діячі, і полководці, і ремісники, і селяни, і раби.

Не було, здається, кожного  явища в тогочасному житті, на якому б не зосередив своєї  уваги Арістофан. Особливо відзначаються  його комедії «Мир», «Жінки в народних зборах» та ін. Дошкульні місця  афінського демосу і боротьбу різних політичних партій Арістофан зобразив у відомій комедії «Вершники», де висміюється вождь демократії Клеон.

Провідна тема творчості  Аристофана - мир. В комедії "Мир" селянин Трігей дістає мир для  всієї Греції. На його заклик землероби  Еллади збираються з мотиками та лопатами на Олімп і звільняють з ув'язнення богиню миру, яку сховав Поленос (Війна). Героїня ж комедії "Лісістрата" очолила змову жінок проти чоловіків. Усі жінки Греції відмовили своїм чоловікам у виконанні подружніх обов'язків аж доки на території всієї Еллади не припиняться війни.

У комедіях Аристофан яскраво  відображає афінське життя V ст. до н.е., і в цьому їхнє побутове значення. Як комічний поет Аристофан не вніс яких-небудь нововведень у структуру і форму комедії, але, володіючи багатством фантазії й істинно аттичною дотепністю, він вміє розкривати свої ідеї в забавних, яскравих і оригінальних сценах; основна ідея в нього ніколи не силує розвитку дії, усе начебто в нього випадкове і імпровізоване, однак фабула, при всіх її варіаціях, завжди злита з основною тезою і слугує його поясненням. Дійові особи Аристофана – здебільшого типи відомих класів і груп; риси їхнього характеру часто перебільшені до шаржу, однак поряд з цим вони майстерно наділені і реальними рисами, як надзвичайно реальна і та обстановка, у котрій вони діють. Талант Арістофана виявляється й у «парабасах», інтермедіях, у яких поет звертається до публіки, і в сатиричних куплетах і задерикуватих пісеньках. [27, с. 33]

Мова комедій Арістофана повсякденна, розмовна, міська аттична мова, заповнена каламбурами і влучними словами з жаргону, багата і дотепними сполученнями, і комічними словотворами; мова і віршовані розміри відрізняються жвавістю, швидкістю і гнучкістю. Усе це разом узяте робить його комедії видатним й у своєму роді єдиним пам'ятником світової літератури, тим більше, що інші представники грецької політичної комедії до нас не дійшли.

Драма в V столітті відтиснула на другий план інші види поезії. До нас дійшли твори тільки трьох грецьких трагіків - Есхіла, Софокла і Евріпіда - цілком (33 трагедії); але протягом 240 років - від VI до IV віку - в Афінах, мабуть, було поставлено не менше як 1500-1600 трагедій. Тільки почасти ми можемо судити про все це багатство на підставі, по-перше, уривків з трагедій, що не дійшли до нас, і вказівок на них у пізніших грецьких письменників, по-друге, - даних образотворчого мистецтва - малюнків на вазах, які зображають сцени й мотиви з популярних трагедій, і по-третє, - уривка (з 26 розділів), що дійшов до нас, з лекцій філософа Арістотеля «Про поетичне мистецтво», в якому містяться відомості про трагедію й комедію і теоретичне обґрунтування цих жанрів.

РОЗДІЛ 2

ГРЕЦЬКИЙ ТЕАТР  ІV-V ст. до н.е.

2.1. Реалізація драматичних творів у постановках давньогрецького театру

Політичні події кінця VI і V віків до н.е. активізували діяльність усіх вільних громадян, сприяючи виробленню сильних характерів, вимагаючи від кожного особистої енергії й участі в житті полісу. Матеріальні достатки громадян давали змогу витрачати на театральні вистави значні кошти. Уже близько 500 р. до н.е. в Афінах був кам'яний театр. Розвиток ораторського мистецтва, розвиток раціоналістичної філософії і собі впливали на драматургічну творчість.

Найбільшим  художнім досягненням V століття був  розвиток театру і драматичної літератури, досвідом яких протягом довгих віків живився потім театр усієї нової Європи. Грецьку драму виводять з культових обрядів релігії землеробських богів - Деметри й Діоніса. Втілення життєвої сили, Діоніс, страждаючий, умираючий і воскресаючий бог, появився на грецькому Олімпі порівняно пізно і не зразу ввійшов у число богів державної релігії. Проте в міру того, як у містах-державах перемагала демократія, релігія Діоніса, демократичніша, ніж релігії Зевса й Аполлона, ставала важливою складовою частиною офіціального культу. На честь Діоніса складали й виконували хорові пісні, дифірамби, з яких, як зазначає Арістотель, і розвинулась трагедія. Дифірамб своєю формою являє собою діалог між заспівувачем-корифеєм і хором. Хор, що співає пісні на честь Діоніса, зображує супутників бога - козлоногих сатирів (звідси міг піти й термін «трагедія» з його буквальним значенням «пісня козлів»). За переказом, поет Аріон (VI ст.) перший завів у виконання дифірамбів момент перебирання хористів сатирами, бувши одним з піонерів майбутньої драми. Проте грецькі трагедії, що дійшли до нас (за винятком однієї - «Вакханок» Евріпіда), сюжетами своїми не зв'язані з міфами про Діоніса і хору, який складається з сатирів, не мають. Такий хор зостався неодмінною приналежністю сатирської драми - особливого, не перейнятого в спадщину пізнішими літературами жанру буфонади на міфологічний сюжет, що ставилась у грецькому театрі після виконання трагедії. Єдиним, що дійшов до нас цілком, взірцем грецької сатирської драми є «Циклоп» Евріпіда (сюжетом якого стали пригоди Одіссея в країні циклопів). [22, с. 43]

Дифірамб не був єдиним джерелом грецької трагедії, хоч грецький театр довго зберігав зв'язок з культом Діоніса і  театральні вистави в Аттиці пристосовувались до щорічних свят на честь цього бога. До одного з цих свят - весняних Антестерій («свято квіток») - пристосовані були також державні поминки народних героїв; ці поминки являли собою, очевидно, щось подібне до похоронної пісні-танцю-гри; хорова пісня (тренос), що виконувалась на поминках, так само, як і дифірамб, могла бути джерелом драми і, зокрема, трагедії. Одна з найдавніших (вона не дійшла до нас) трагедій - «Здобуття Мілета» Фрівіха (близько 494 р. до н.е.) - була, очевидно, хоровим плачем за жертвами невдалого повстання іонійського міста Мілета проти перського панування. Під час вистави цієї трагедії, розповідає історик Геродот, театр сповнився риданням глядачів; поет був оштрафований за надто живе зображення народного лиха, і сама п'єса була знята.

Слід при  цьому зазначити, що на очах глядачів грецького театру не вбивали, не мучили і не робили нічого подібного. Сліз, сердечного болю і страждань було дуже багато, але сцен мук на орхестрі глядачі ніколи не бачили. Про смерть і вбивства в драмах зазвичай повідомляє який-небудь другорядний персонаж: глашатай, слуга і ін.

В трагедії до Есхіла було ще дуже мало дії. Есхіл, автор  героїко-патріотичних, піднімаючих  великі історичні і релігійно-філософські  теми творів, ввів 2-го актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту і посилення дієвої сторони театрального уявлення. Введення 2-го актора повело за собою і розвиток діалогу, який в старій трагедії мав лише зачатковий характер.

Есхіл сам був  головним виконавцем в своїх трагедіях, які вимагали від актора мистецтва створення титанічних монолітно-героїчних образів. Хор в Есхіла, що складався з 12 чоловік, був справжньою дійовою особою. В його ранніх трагедіях хорові партії складають більше половини п’єси, в більш пізніх – хор грає вже значно меншу роль. Постановки Есхіла відрізнялися великою пишнотою і включали деякі зорові ефекти (урочисті в’їзди на колісницях, процесії та інше). При Есхілі визначилася класична форма будови трагедії і порядок трагічного уявлення. [23, с. 25]

Із завершенням  греко-персидських воєн послідував могутній політичний і культурний підйом афінської демократичної рабовласницької  держави, який обумовив новий період в розвитку грецького мистецтва. Діяльність Софокла і Еврипіда була наступним етапом у розвитку грецького театру.

Якщо в Есхіла боги, хоча би й невидимі, виступають на першому плані, то в трагедіях  Софокла основна увага надана людині, зі всім світом її душевних переживань, думок, пристрастей, відчуттів. В трагедіях  Софокла виразилися цивільні й етичні ідеали антично-рабовласницької демократії епохи розквіту. За свідченням Аристотеля, Софокл сам говорив, що він зображає людей такими, якими вони повинні бути, а Еврипід – такими, які вони насправді.

Висока гуманістична спрямованість трагедії Софокла, інтерес до людської особи і її душевних переживань повели за собою подальшу драматизацію театрального уявлення – поява 3-го актора, зменшення ролі хору (не дивлячись на доведення числа хоревистів до 15) і збільшення діалогічних частин трагедії.

З ім’ям Софокла  пов’язується і введення декорації  живопису. Всі ці театральні нововведення зробили його трагедію більш живою  і сценічною. Цьому ж сприяло  і введення складніших, ніж в Есхіла, перипетій (тобто переходів від  щастя до нещастя і назад) і пізнавань. Проте Софокл відмовився від деяких сценічних ефектів, якими користувався Есхіл: в нього немає торжеств, в’їздів царів на колісницях, не з’являються примари.  [11, с. 16]