Вплив літератури і театру на формування світогляду греків

Ксенофонт Афінський (бл. 430-355 р. до н.е.) був істориком і письменником, належав до аристократичної середовищі, прожив життя, повну драматичних перипетій. Він був противником афінської демократичної системи, симпатизував Спарті, на боці якої воював з Фівами, союзником Афін. Його політичним ідеалом був лад, близький до монархічного.

Перу Ксенофонта належить книга «Кіропедіі» («Виховання Кіра") у восьми частинах: в центрі оповідання - образ царя Кіра Старшого. Про його подвиги збереглися легендарні історії. У свою книгу Ксенофонт включив  розповіді та анекдоти, що існували в Персії. Малюючи портрет Кіра, він створив фігуру воістину ідеального володаря, відображений в ньому деякі риси філософа Сократа, вчителі Ксенофонта, а також спартанського царя Агесилая. Новаторство Ксенофонта як історика проявилося в мистецтві створення їм літературного портрета.

Твори Ксенофонта охоплюють  не лише історію, але й політику, економіку, проблеми виховання. У книзі  «Грецька історія» Ксенофонт по-своєму продовжує працю Фукідіда: він  описує заключний етап Пелопоннеської війни починаючи з 411 р. і доводить виклад подій до 362 р., до битви при Матін. Він близький до фукідідовській манері: лаконічною, ємною і прозорою. [22, с. 44]

Твори видатних істориків  Стародавньої Греції - Геродота, Фукідіда, Ксенофонта - насичені найбагатшим  і захоплюючим фактичним матеріалом, їхні праці цінні як з пізнавальної, так і художньої точок зору.

Під вплив цього ж культу живого слова потрапляє і філософія. Філософські діалоги Платона (420-348 рр. до н.е.) цікаві не тільки як виклад системи ідеалістичної філософії, а й як зразки літературного діалогу, який став надалі особливим літературним жанром, що культивувався як в античності (після Платона в грецькій літературі - Плутарх, Лукіан та ін.; у римській літературі - Цицерон), так і в новій Європі - у гуманістів епохи Відродження (Петрарка, Лоренцо Валла, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен), у французів епохи класицизму й освіти (Паскаль, Фенелон, Фонтенель та ін.), у поетів XIX віку (від Леопарді до Оскара Уайльда та ін.). Рядом коротких запитань перед співбесідником виявляються висновки, що випливають з твердження, яке здавалось йому непохитним доти, поки він не примушений був сам визнати його безглуздя (процес іронії); або переривчастою серією запитань з думок противника [27, с. 123] здобувається висновок, дивний для нього самого несподіваністю («родопомічний» процес). Така звичайна композиція «сократичних» діалогів Платона... Це «мистецтво думки», що стоїть на межі «поезії» і «прози». [19, с. 31]

До найвидатніших представників досократівського періоду розвитку філософії (VII-V ст. до н.е.)  належать мудреці із Мілета (так звана Мілетська школа – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, атомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і  змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту – боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом. Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення – це велика вартість, й мудрість – в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, – це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

Ще один, досить суттєвий крок на шляху вивільнення філософії  від елементів міфологічної свідомості зроблено представниками Елейської  школи. Власне, саме в елеатів вперше формується категорія буття, вперше ставиться питання про співвідношення буття й мислення. Парменід (540-480 pp. до н.е.), який став відомим завдяки вислову: «Буття є, а небуття немає», – фактично заклав основи онтологізму як усвідомлюваного, виразного зразка філософського мислення. Для Парменіда найважливіше визначення буття – осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття – це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж – це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення – знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) - звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це – лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення – так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід йде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве – небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда. Через відрив єдиного від множинного, єдине виступає не як один бік буття, а як саме буття. Множинне оголошується просто не існуючим. Розрив численного і єдиного та гіпертрофія єдиного, що виникла на шкоду і за рахунок множинного, може викликати небажані наслідки. Буття Парменіду уявляється за формою цілком досконалої кулі з правильним центром посередині. Ледве більше або менше від нечисленного. «Небуття зовсім немає, що цілісність його порушувалась би. Немає і буття, що було б в одному місці більшим, аніж в іншому. Буття, як ціле, невразливе. Рівне з усіх боків, буття має певні межі». Використання чуттєвого образу – кулі – для ілюстрації світу як єдиного цілого, та ще в устах такого прихильника логічного пізнання, як Парменід, спершу дивує. Тим часом всеєдине Ксенофана також кулеподібне. [25, с. 34]

Уподібнення буття  кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершенніше з усіх тіл, одночасно кінцеве й безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного. Порівняння картин світу, за Гераклітом і за Парменідом, веде до спокуси протиставити їх одна одній, а також назвати Парменіда анти-діалектиком: адже парменідівське буття незмінне, непорушне й несуперечливе. Існує навіть думка, що систему Парменіда легко подати як реакцію на вчення Геракліта про загальні зміни та суперечності суті. Та, по-перше, Геракліт міркував про рух тієї ж системи онтологізму (буття Космосу є, і не залежить від людини, яка намагається пізнати його); по-друге, Геракліт інтуїтивно, а Парменід – свідомо орієнтуються на раціональне пізнання людиною світу (логос у Геракліта пронизує весь Всесвіт, об'єктивний логос у макрокосмі і суб'єктивний логос у душі людини, в мікрокосмі – це одне й те саме; тому йдучи за Логосом, людина може пізнати світ – саме в "розумних поняттях, а не через почуття), про Парменіда, напевно, не буде перебільшенням сказати це – найперший явний попередник європейського раціоналізму (буття осягається розумом); по-третє, прислухаймося до Арістотеля і вслід за ним – до Секста Емпірика: Арістотель вважав його учня Зенона за родоначальника діалектики.

1.5. Драматургія класичного періоду

Драма, будучи поряд  з епосом і лірикою одним з  родів літератури, має свою специфіку. Вона призначається для постановки на сцені. Саме слово драма означає  дію. Персонажі розкривають себе через висловлювання і вчинки. На відміну від епічного поета, драматург не мав можливості зафіксувати масові сцени, битви, аварії і т.д. Про це міг розповідати будь-якої персонаж, але показати це зримо, наочно було неможливо. Якщо в епосі манера оповідна, то в драмі - діалогічна. У ранній драматургії виключалися внутрішні монологи, «самохарактеристики героїв». Автор не міг розтлумачувати, коментувати поведінку персонажів, оцінювати їхні вчинки. Суддею був глядач.

Драматурга  пов'язували і певний обсяг п'єси, і закони сцени. Час дії не перевищувало доби, декорації не змінювалися, все відбувалося в одному місці. Драматург зобов'язаний опукло і рельєфно уявити індивідуальні характери, запропонувати вирішення конфлікту, донести до глядача ідею. Текст повинен був дати акторові матеріал для створення образу. Герої, як правило, були показані в «момент істини», в особливих екстремальних ситуаціях, коли рішучіше, ніж будь-коли, виявляється глибинна суть діючої особи. Кожна фраза, подробиця, деталь повинні були бути вагоміші. Великі драматурги античності дали нащадкам неоціненні уроки майстерності. [17, с. 23]

З розвитком  рабовласницької демократії, особливо в Афінах, розвивається масовий вид  літератури - драматичні вистави, що виникли  на основі масових народних свят у  формі трагедій і комедій.

Як і вся  давньогрецька культура, трагедії мали своєю основою міфології. В епоху  класики міфологія стає носієм і  виразником полісної ідеології. Проте  втілювали у своїх трагедіях  ідеї, що хвилювали тогочасне грецьке  суспільство. Це зумовило величезну популярність трагедій у Стародавній Греції і перетворило їх на живий і яскравий документ тієї доби.

У літературі класичного періоду давньогрецької культури основними жанрами стали трагедія і комедія. Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525-456 рр. до н.е. ) та Софокл (497-406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан (бл. 445- бл. 385 рр. до н.е.).

В VI-V ст. до н.е. в Афінах жили і творили найвидатніші грецькі трагічні поети, що є класиками  не лише грецької, а й світової літератури. Найстаршим з них був Есхіл (525-456 рр. до н.е.). Він жив у період боротьби з тиранією і розквіту рабовласницької демократії і брав участь у греко-перських війнах. Трагедії Есхіла відзначаються титанічною силою своїх образів і визвольними ідеями. До нас дійшли тільки деякі з них. Найвідоміша трагедія Есхіла - «Прометей закутий». Сюжет трагедії запозичений з міфу про покарання Прометея, який всупереч волі Зевса викрадає з Олімпу вогонь і дарує його людям. До цього часу люди вели напівтваринний спосіб життя, а богів-олімпійців зовсім не обходили їхні бідування. Прометей не тільки приніс вогонь, а й навчив людей обробляти землю, будувати житла, лікувати хвороби, читати й писати, приносити богам жертви. За непослух Зевс, якому Прометей колись допоміг здобути владу над світом, наказав прикувати титана до скелі на краю світу. Прометей виступає проти тиранічної влади Зевса. В трагедії відбився протест проти тиранії, поваленої в Афінах наприкінці VI ст. до н.е. Образ прихильного до людей учителя - Прометея набув надзвичайної ваги серед афінян у період розквіту ремісництва, торгівлі, мистецтва та медицини.

Сюжетами трагедій Есхіла стають давно відомі міфологічні  сказання Однак Есхіл переосмислює загальновідомі і нехитрі міфи, вносить  нові сюжетні лінії, наповнює розповідь ідеями свого часу. Есхіл відображає у своїх творах торжество полісного порядку та його ідеології, він прославляє мужність, волю, патріотизм греків, протиставляючи їм зарозумілість і чванство східного деспота Ксеркса в трагедії «Перси», він оспівує безстрашність героїв, заради людей готових посперечатися з самими богами, торжество цивілізованого життя в «Прикованому Прометея» і разом з тим в похмурих фарбах малює деспотизм і тиранію Зевса. У трилогії «Орестея» його творчість пронизана філософськими міркуваннями про сенс людського існування, відносинах людей і богів. Для Есхіла вільна і моральна життя можливе тільки в огородженій справедливими законами полісному колективі. Тут немає місця тим найтяжчим злочинам, якими насичена попередня до-полісна епоха. Така влаштована життя бажана і богам. Творчість Есхіла славило політичні, ідейні й моральні підвалини грецького поліса. [9, с. 8]

Крім трагедій на міфологічні теми, Есхіл написав  чудову патріотичну трагедію «Перси», в якій змальовано перемогу греків у греко-перських війнах і поразку Персії. В цій трагедії є опис Саламінського бою, в якому брав участь і сам Есхіл.

Стиль і мова Есхіла узгоджені зі змістом. Висока патетичність випливає з добору слів і їхнього зв'язку. Есхіл створює  неологізми, барвисті метафори й описи. Проте мова простих людей, що з'являються в його трагедіях, – повсякденна і зрозуміла. І все ж сьогоднішнього читача здивує не стільки образна мова Есхілової трагедії, скільки її ритмічне впорядкування. Різні метричні одиниці, переплітаючись навіть у межах одного й того самого рядка, творять своєрідну ритмічну канву, що створює певні труднощі для перекладачів.

Другим чудовим  трагічним поетом доби розквіту Афін був Софокл (496-406 рр. до н.е.). Як і Есхіл, Софокл написав багато трагедій, з  яких до нас дійшло тільки сім.

Софокл оспівує  творчу працю людини. Та поряд з  цим Софокл звертається до ідеї долі, що тяжіє над людиною. Що б не робила людина, вона залежить від сліпої долі. Адже за грецькою міфологією, нитку  життя кожної людини тчуть три  сліпі Мойри - богині долі.

Найвидатнішою трагедією Софокла є «Едіп - цар». У цій трагедії особливо чітко проводиться ідея безсилля людини перед долею. І у благородному образі Едіта втілено протест проти долі. Цар Едіп все життя прагнув того, щоб страшне пророцтво, зроблене за його народження, не справдилося. Та, мимо його волі, пророцтво справджується, він виявляється страшним злочинцем, що вбив свого батька і одружився з своєю матір’ю.