Концептуалізація сакральної сфери в українській мові

Використання порівнянь із лексемою душа як концептовиражального засобу доводить, що визначальною є сакральна сфера, однак вона менш образна, менш поетична, більш канонізована; несакральна частина концепту вільніша, різноманітніша, більше насичена образами.

Аналізуючи образно-метафоричне  вираження імені концепту, зазначаємо, що досліджувані мікроконтексти зазвичай по-різному відображають ті ж типові образні уподібнення, які ми спостерігали й в аналізі фразеологізмів, однак стійкі вислови зберігають найтиповіше бачення, а в текстах художньої літератури автори використовують різноманітні, навіть і не дуже поширені уявлення про душу, розвиваючи інколи їхні окремі аспекти не лише в межах речення, але й у межах частини твору чи аж цілого твору. Особливо часто спостерігаємо це в Б. Лепкого: образне уподібнення душа – хмарка зреалізоване в оповіданні „Мати”; уподібнення душа – муха та душа – миша; душа – зірка знаходимо в Б. Лепкого, П. Мирного, Б. Грінченка; душа – пташка в Панаса Мирного тощо.

Несакральна частина  концепту ДУША, виражена переважно значенням „внутрішній психічний світ людини”, дуже активно піддається метафоризації саме завдяки тому, що вона невидима і не доступна для безпосереднього спостереження, внаслідок чого сформувалася значна кількість образних уподібнень. Найчастіше актуалізують уявлення душа – людина: О, як душа моя в долоні плеще, вважаючи погибель нечестивців! (Л.У.); душа – анатомічний орган, що передусім відчуває біль: …душа скипається від болю (Гонч.); душа – вмістилище, найчастіше посудина, у яку можна щось покласти, вкласти, влити, яку можна заповнити: Добротою та ніжністю... була їй переповнена душа (Гонч.); душа – вогонь: І він ... синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі (Гонч.); душа – вода: Вони зрозуміли, чули, як їх душі переливалися одна в одну… (Конис.); душа – камінь: ...ти, о святе мистецтво, не можеш достукатись в бетонові їхніх душ (Гонч.); душа – нитка, вузол: Серця тайні фібри хорі, Сам вузол душі недуж (Фр.); І знов стихне, лиш одного чути, і знов усі душі в один узлик зв’язані, на одну струнку натягнуті (Свид.); душа – квітка: Не зневажай душі своєї цвіту (Л.У.); душа – музичний інструмент: Наймитенко добре розумів психологію крестян; добре знав, яка струна в душі мужика коли і який дає голос, тямив він, по якій струні треба вдарити, щоб вона заспівала саме ту пісню, якої треба Наймитенкові (Конис.) тощо.

Фольклор, відображаючи загальнонаціональну картину світу, активніше актуалізує сакральну частину концепту, однак у ліричних піснях, зрідка в переказах та легендах репрезентує й несакральну. Таку ж закономірність фіксуємо в авторів, творчість яких пронизує потужний фольклорний струмінь, наприклад, у Т. Шевченка. Письменники ХІХ ст. активно використовують традиційні метафоризовані фразеологізми, поступово збільшуючи створення і нових, до того ж число їх в авторів кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли в літературі набуває поширення психологічний напрям, стрімко зростає. Метафора стає ще масштабнішою в модерній літературі, що зумовлене мовоцентризмом модерної свідомості, своєрідною філософією найменування прихованої сутності. Загалом метафори найчастіше стосуються душі як внутрішнього світу людини.

Письменники, глибоко  проникнувши в загальнонародну  концептуальну картину світу, в  образно-метафоричних уживаннях по-новому використовують, поглиблюють і розвивають давні традиційні концептуальні ознаки. Так, у Л. Костенко знаходимо: Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла – „певний стан душі характерний для певного етапу розвитку людини”, що базується на християнському протиставленні: душа людини і тварини – це душі різної якості; Душа рвонулась – і застряла в ґратах, прозорі руки з ґратами сплелись – „душа невидима, прозора”; Душа належить людству і епохам – „душа безсмертна” тощо.

У письменників ХХ ст. збільшується кількість оригінальних неантропоморфних метафор. Так, у романі І. Багряного „Сад Гетсиманський” наскрізною є метафора душа – механізм, оскільки основне місце в романі відведено зображенню фізичних знущань в енкаведистській установі, тортур, що отримали в арештантському жаргоні назви „малий конвейєр”, „великий конвейєр”.

Лексема душа часто набуває символічних значень: символ ніби нарощується на прямому значенні слова, не заміняючи і не видозмінюючи його, але включаючись при цьому в широкий культурний контекст. Як образ-символ душа насамперед передає ідею безсмертя, вічності, душа – безсмертне начало, яке не знищується, не зникає навіть тоді, коли тіло помирає: Тіло тлінне, а душа вічна (Нар. мудр.); Душа безсмертна! Жить віковічно їй! (Фр.); душа – частина Бога, Дух: Але та іскра божа, що живе в душі кожної людини, ожила, як до неї доторкнулося нове слово (Грінч.); душа – велич: Людська душа безбережна, до кінця вона незбагненна (Гонч.); душа – цінність: Душі її скарб ради злота бруднився чималі рази… (Стар.); душа – світло: Душа ... повна світла (Гонч.); душа – епіцентр позитивних духовних характеристик, насамперед добра: Коли в кого душа вбрана в добро, честь та любов, тому нема на що чіпляти на себе півпуда каміння та золота! – сказала Паміра (Н.-Л.); душа – щирість: Він говорив це щиро, з самої душі (Багр.); душа – совість: Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі (Мирн.); Іуди, іуди! Продаєте вашу душу і совість! (К.-К.); душа – честь: Я довіряю вам свою душу, свою честь (Стар.). Характерним для української літератури вважаємо символічне значення душа – воля, яке вперше виразно фіксуємо в Г. Сковороди, а згодом у Т. Шевченка та його послідовників: Не вмирає душа наша, не вмирає воля (Шевч.). Символічні значення зумовлені насамперед релігійним значенням слова.

Аналіз синтагматичного виміру концепту ДУША та його відношення до інших концептів сакральної і несакральної сфер засвідчує, що релігійна сфера не лише великою мірою впливає на функціонування несакральної сфери, але з часом відбувається перехід концептуальних ознак від одного виміру семантичного простору до іншого: так, наприклад, значення лексеми душа „сумління, совість” з часом перестало бути елементом семантичної структури слова, однак виявляється в синтагматиці, наприклад: Як вони міцно сплять! Немов ті Христові учні перед розп’яттям їхньої совісті, їхньої власної душі (Багр.), Той прийшов знову по його совість, по його душу (Багр.). Аналогічно можемо твердити й про залишене на периферії семантичного простору як спеціалізоване значення душа „життя”, яке в синтагматиці використовується як в усталених сполученнях, так і у вільному сполученні слів: Месіє! коли ти просив за мене... хоч краплю крові дарма... я тепер за тебе віддаю... життя... і кров... і душу... все даремне!... Не за щастя... не за небесне царство... ні... з любові! (Л. У.). Анкетування студентів також засвідчує наявність у їхній свідомості асоціативних зв’язків душа – совість. Отже, значення, які зникли з семантичної структури слова п’ять століть тому, зберігаються в асоціативних зв’язках та виявляються в контекстах і сьогодні.

Синтагматичний вимір  семантичного простору лексеми душа засвідчує всі основні структурні елементи концепту ДУША, які були виявлені в парадигматичному вимірі, а також певну кількість нових концептуальних ознак, що мають фреймову структуру, наприклад: „якщо людина живе праведно, то після смерті її душа іде в рай, де нею опікуються світлі сили; якщо ж людина веде неправедний спосіб життя, має численні гріхи, то після смерті її душа потрапляє в пекло, до темних сил” тощо.

Синтагматичний вимір засвідчує відношення аналізованого макроконцепту до інших концептів сакральної (ДУХ) і несакральної (СЕРЦЕ, ПСИХІКА, ЛЮДИНА, СОВІСТЬ, ПРИСЯГА тощо) сфер, окремі з яких можуть належати як до першої, так і до другої (СЕРЦЕ, СОВІСТЬ). Зв’язки з концептами ГРІХ, БОГ, РАЙ, ПЕКЛО, СПАСІННЯ, ПАМ’ЯТЬ наявні лише в синтагматиці, оскільки саме синтагматична сполучуваність слова детально розкриває всю фреймову ситуацію, на якій ґрунтується концепт.

П’ятий розділ „Напрями розгортання семантичного простору слова як відображення основних світоглядних позицій мовців” присвячено розглядові екстралінгвальних чинників, що впливають на розвиток концепту ДУША.

Насамперед констатовано суспільну детермінованість актуалізації фрагментів простору та виокремлення концептуальних ознак. Зокрема, виявлено значну схожість структури концепту ДУША в українській наївній картині світу та картині світу, відображеній у книгах Отців Церкви, що може бути пояснено частково сутнісними ознаками аналізованого явища, реальністю цих ознак, перевірену досвідом, частково ж (щодо образного вираження окремих ознак) давністю уявлень про душу, серед яких стереотипи, міфологеми, образні уподібнення. Українська мова зафіксувала найважливіші, найвагоміші з погляду народу аспекти християнського уявлення про душу, які знаходимо не лише в індивідуальному мовленні, що можна пояснювати суб’єктивними уподобаннями особистості, а насамперед у фразеологічному та паремійному фондах мови, які надійно зберігають духовну спадщину народу. Вплив вірувань інших релігій, окрім язичництва, в українському концепті ДУША практично відсутній.

.У період ХІ – ХVІІ ст. усе культурне життя зосереджувалося в церковному лоні, а тому визначальною в концепті ДУША була його сакральна частина, на основі якої витворилися концептуальні ознаки, що пізніше сформують несакральну частину концепту. Несакральна частина концепту починає активно розвиватися в епоху Відродження, коли суспільство спрямовує увагу на людину, її проблеми й потреби. Особливо це стало виразним у радянський час, коли офіційна атеїстична доктрина зумовила ігнорування релігійного значення лексеми душа та сприяла використанню переважно усталених висловів із цим словом, значення яких уже було віддалене від первісного релігійного, що можна трактувати як спроби витіснення релігійного значення на периферію семантичного простору слова і намагання вилучити його з мовної картини світу українця взагалі. Основним у літературі стає значення „внутрішній світ людини”, що спостерігаємо і у відображенні семантичної структури слова душа в словниках. В останні десятиріччя релігійну діяльність сприймають, нарешті, як один з найважливіших складників людського буття, після фактичного зняття обмеження на використання відповідної лексики активізувалося використання лексичних та фразеологічних багатств української мови з лексемою душа з релігійним значенням, тобто можемо говорити про стадію природної нормалізації розвитку та функціонування концептів сакральної сфери.

Проаналізувавши індивідуальне та загальномовне у вираженні концепту, зазначаємо, що загалом концептуальна картина світу того чи того письменника досить повно відображає народну концептуальну картину світу в тому її фрагменті, що стосується душі людини. Однак на функціонування концепту в дискурсах накладає відбиток індивідуально-авторське використання мовних засобів, зумовлене соціальними, територіальними, освітніми та іншими чинниками.

Системний підхід вимагає  розгляду проблеми верифікації зафіксованої мовою інформації, тобто істинності вербалізованих знань. Виконуючи когнітивну функцію, мова є знаряддям пізнання, засобом оволодіння знаннями та суспільно-історичним досвідом, способом вираження діяльності свідомості. Ця функція мови безпосередньо пов’язана з дослідженням, пошуком істини.

У вивченні концептів  сакральної сфери дуже важливо використовувати  екстралінгвістичні відомості. Останнім часом мовознавці особливо активно  залучають відомості з етнографії, значно пришвидшилося зближення  науки й релігії. Лінгвісти починають  розглядати мову в контексті нових наукових уявлень. Душу як об’єкт наукового дослідження вивчають фізики, медики, психологи та представники інших наук. Результати їхніх студій можуть використати й лінгвісти для визначення вірогідності когнітивної інформації, прихованої за мовним вираженням концепту. Порівняння фактів мови із фактами інших наук не тільки дає підстави відтворити когнітивні процеси в осмисленні того чи того явища та творенні того чи того мовного факту, ширше подивитися на етимологію та історію окремих мовних фактів, але й кваліфікувати час їхнього виникнення, глибше пізнати суть явища, відокремити істинне від міфологічно нанесеного.

Оскільки пояснення  мовних фактів та сутнісних ознак  явища, ословлених у мові, може бути певною мірою суб’єктивним, думаємо, верифікацію результатів дослідження потрібно здійснювати за допомогою інших лінгвістичних методів. Таким може бути  психолінгвістичний експеримент, який ми проводили упродовж 1998-2005 років серед студентів 1 курсу теологічного та 1-2 курсів філологічного факультетів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Серед асоціативно-споріднених слів зі словом душа були названі: любов (21), Бог (16), доброта (13), добро, віра (12), серце (11), життя, небо, смерть, щастя (9), дух (8), радість (7), спокій (6), вічність, людина, почуття, розум, тіло (5), безсмертя, воля, зло, переживання, правдивість, світло, совість, церква (4) тощо. Дуже важливим видається наповнення ядра асоціативного поля, яке охоплює переважно асоціації, що стосуються сакральної сфери. Останнє свідчить про велике поцінування сучасною молоддю християнських чеснот. Прикметно, що до ядра належить й асоціація совість, яка колись входила до семантичної структури лексеми душа, однак з часом випала з неї.

Аналіз динаміки концептуалізації окремих сфер дійсності дає змогу виокремити актуальні аспекти вивчення концептуалізації сакральної сфери. Перспективним напрямом лінгвістичних студій постає вивчення українського концепту ДУША на тлі аналогічних концептів інших мов. Оскільки різні мови концептуалізують світ по-різному, то через їхнє зіставлення виявляються відмінні концептуальні структури світу. Об’єктивно осмислити представлення спільного та відмінного в концептах різних мов дасть змогу лише повимірне та почасове зіставлення семантичних просторів слів-імен концепту в різних мовах.

Очевидно, сакральна сфера  концепту ДУША й надалі буде звужуватися  у зв’язку із активним переходом  позначуваного явища як об’єкта  віри в сферу реального фізичного  явища, оскільки факти так званої об’єктивної науки багато в чому підтверджують релігійні знання. Аналіз мовного вираження концепту ДУША засвідчує, що мова зберігає всю важливу інформацію про основні закони буття, світовий досвід пізнання дійсності. Відомості із теології, етнографії, філософії, біоенергетики, фізики тощо підтверджують основну інформацію, зафіксовану мовою, тобто дають змогу виявити елементи об’єктивних, істинних знань про людину та світ, у якому вона живе. Роль мови в житті суспільства буде зростати, збільшуватиметься її авторитет як вузлового феномена, що акумулює в собі життєвий досвід поколінь.

У „Висновках” узагальнено результати дослідження.

Концепт ДУША – один із ключових концептів української  культури – являє собою складну  логіко-емоційну сутність, яка своєрідно  поєднує сакральну та несакральну частини. Засоби вираження концепту ДУША надзвичайно різноманітні, що свідчить про його давність та значущість для мовців. Упорядкований та об’єктивний опис концепту забезпечує запропонована методика аналізу трьохвимірного семантичного простору слова-імені концепту, який репрезентує його.

Парадигматичний вимір  семантичного простору лексеми душа виявляє, що, позначаючи дуже важливе для народу поняття та вживаючись упродовж багатьох віків, вона збагатилася новими значеннями, численними значеннєвими відтінками. Семантична структура слова зафіксувала певну кількість логічних, переважно ядерних ознак концепту ДУША, які розрізняємо: 1) за тривалістю вживання в часі (постійні, що функціонували впродовж усього писемного періоду: „душа – безсмертна”, „душа – нематеріальна”, „душа – частина людини”, „душа – внутрішній психічний світ людини”, „душа – людина”, „душа – основне в людині”, „душа – епіцентр позитивних характеристик людини, насамперед добра”; тимчасові концептуальні ознаки, що функціонували лише в певні періоди: „душа – совість”, „душа – присяга”); 2) за частотністю використання, а відповідно й за важливістю в ментальній організації мовця (центральними є концептуальні ознаки, виражені релігійним значенням, психологічним та значенням „людина”, усі інші – периферійні); 3) за сферою використання (сакральні, тобто виражені релігійним значенням, решта – несакральні); 4) за раціональністю / аксіологічністю (аксіологічною концептуальною ознакою є „душа – епіцентр позитивних характеристик людини, насамперед добра”, усі інші, названі вище, – раціональні, хоча визначальною є аксіологічна характеристика, адже в душі панує етична оцінка, яку дають за відповідністю думок, бажань, намірів та вчинків людини моральним нормам чи зразкам). Первинним було релігійне значення, інші утворилися від нього на основі метонімічних та синекдохічних перенесень, актуалізованих когнітивною „пам’яттю” слова: наприклад, сакральні концептуальні компоненти „душа – основне в людині”, „душа – позитивна якість” послужили формуванню та розвиткові значення „основне в чому-небудь; основа чого-небудь”.