Концептуалізація сакральної сфери в українській мові

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списків використаної літератури й основних лексикографічних праць (1174 позицій), а також списку використаних джерел та їхніх умовних скорочень. У 5 додатках до дисертації наведені порівняльні таблиці функціонування лексеми душа, похідних від неї та фразеологізмів із компонентом душа в різних лексикографічних джерелах, дані психолінгвістичного експерименту, а також модель українського концепту ДУША.

Повний обсяг дисертаційної  роботи – 620 сторінок, з них 408 сторінок основного тексту. 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ  РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено його мету і завдання, об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичну й практичну цінність, подано джерела фактичного матеріалу, а також наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ „Розгортання семантичного простору слова-імені концепту як вияв динаміки концептуалізації окремих сфер дійсності в мові” присвячений теоретичним засадам, на яких вибудовано роботу.

Концепт схарактеризовано як абстрактну одиницю ментального рівня, яка відображає зміст результатів пізнання людиною довкілля та в якій зосереджено відомості про пізнаваний об’єкт, його властивості, місце в культурі народу й результати емоційно-оцінного сприйняття цього фрагмента світу людиною.

Оскільки досліджуваний  концепт ДУША не має загальноприйнятої  наукової моделі (релігієзнавча модель стосується тільки сакральної частини  концепту; психологічна модель описує лише окремий фрагмент його несакральної частини; філософська модель звичайно описує систему поглядів учених різних епох на поняття душі), вважаємо, що основою („прототипом прототипів”) для нашого опису може бути загальнонаціональна концептуальна картина, засвідчена текстами фольклору (незважаючи на те, що ця картина світу, як і мовна картина світу загалом, дещо архаїзована і не завжди відображає настанови сучасної етнічної свідомості). Порівняння з нею індивідуальних картин світу письменників тієї чи тієї епохи уможливлює виокремлення базової, незмінної в усіх міждискурсних мутаціях частини, що утворює каркас концепту.

Концепти здатні розростатися і збагачуватися завдяки індивідуальному емоційному і культурному досвіду носіїв мови, що спричиняє їхню еластичність, нестійкість і рухомість.

Концептуалізацію кваліфіковано як осмислення нової інформації, важливої для утворення концепту, тобто процес формування концептів у свідомості; категоризація – це осмислення об’єктів і явищ дійсності в межах категорій: здійснюючи категоризацію дійсності, свідомість людини зводить безкінечну різноманітність своїх відчуттів і об’єктивну багатоманітність форм матерії в певні рубрики, класифікує їх.

У сучасній лінгвістиці  відбувається становлення нового лінгвістичного методу – концептуального аналізу із використанням різноманітних методик дослідження концепту. Вивчати динаміку концептуалізації певної сфери дійсності в мові потрібно, якомога повніше використовуючи формальні ознаки, а це, на нашу думку, можна здійснити через аналіз розвитку семантичного простору слова-імені концепту, який репрезентує, об’єктивує, вербалізує концепт.

Підґрунтям поняття  семантичного простору слова є думка В. Гака про те, що „розвиток значення слова чи його кореня може виявлятися в мові трояко: 1) у нових значеннях самого слова; 2) в утворенні похідних слів; 3) у формуванні фразеологічних одиниць, до складу яких входить це слово”¹.

Дослідження семантичного простору слова – це аналіз реалізації слова та функціонування його на різних рівнях мови: з’ясування його етимології, семантичної структури слова та можливості розширення її в текстах, насамперед фольклорному, а також художньому, в різні історичні періоди; виявлення словотвірних потенцій слова (які похідні утворюють від нього і які семеми реалізують у цих похідних); вивчення входження слова до фразеологічної одиниці, виявлення їхньої етимології для з’ясування первісної мотивації; аналіз синтагматичних зв’язків слова, тобто його сполучуваності з іншими словами в реченні тощо. Отже, семантичний простір слова – це вся сукупність його значень, що функціонують у мові й мовленні та реалізуються в усіх напрямах розгортання його семантики.

Окремі синхронні  зрізи семантичного простору слова  в українській мові ХІ – ХХ ст. певною мірою відбиті в так  званих „історичних” словниках, як, наприклад, „Словник давньоруської мови” І. Срезневського, „Словник староукраїнської мови ХІV – ХV ст.”, „Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.”, „Словарь української мови” Б. Грінченка, „Словник української мови” в 11-ти томах. Парадигматичний вимір семантичного простору слова звичайно виявляється в словниковій статті, де визначено семантичну структуру слова, доповнену граматичними та стилістичними ремарками; словотвірний вимір представлений похідними від аналізованого слова; синтагматичний вимір репрезентований фразеологізмами, а також різними усталеними сполуками, які зафіксували найтиповіші синтагматичні позиції слова.

Для глибокого й всебічного опису семантичного простору слова  в діахронії, необхідно проаналізувати не лише лексикографічні праці, але й простежити функціонування слова в текстах різних стилів упродовж писемної історії української мови, оскільки лексикографічна фіксація семантичної структури слова не виявляє частотності використання того чи того значення загалом у мові певного періоду або закріплення його за текстами певних стилів, зміни активності використання тієї чи тієї ділянки простору. 

Пропонована методика дослідження концепту дає змогу, по-перше, формалізувати дослідження і звести до мінімуму суб’єктивізм в осмисленні його результатів; по-друге, встановити структуру концепту з чітко виокремленими основними, ядерними концептуальними ознаками, що виявляються у всіх трьох вимірах семантичного простору, та другорядними, периферійними, які розгортаються лише в окремих вимірах; по-третє, виявити закономірності концептуалізації зазначеного фрагмента мовної картини світу та вплив мовних і позамовних чинників на цей процес; по-четверте, шляхом почергового зіставлення повного переліку концептуальних ознак з результатами досліджень інших наук виявити міру істинності знань, зафіксованих мовою.

З’ясовано питання про  суть сакрального та його вивчення релігієзнавцями, культурологами, літературознавцями та лінгвістами. Уже в найдавніші часи буття осмислювали у зв’язку з кардинальною семіотичною опозицією „священне” – „профанне”; це протиставлення  визначає модус усього набору протиставлень усередині моделі світу часів Київської Русі; припускаємо, що цей чинник дієвий і в пізніші періоди.

Душа – одне з основних понять сакрального, тому через аналіз концепту ДУША можна простежити динаміку концептуалізації всієї сакральної сфери. Дослідження динаміки сакральної сфери атомарним шляхом, тобто через аналіз динаміки розвитку однієї її частини, можливе, особливо якщо йдеться про один із центральних концептів сакральної сфери. Наші припущення ґрунтуються на тому, що, за спостереженнями вчених (зокрема І. Огієнка), розвиток релігійної та церковної лексики має свої закономірності: основні релігійні терміни були в українській мові задовго до прийняття християнства, пізніше вони лише набирали нового християнського значення, з часом їхній семантичний обсяг поступово розширювався, особливо в несакральній його частині, очевидно, усі ці зміни мали свої як позамовні, так і суто мовні причини.

Душа є об’єктом вивчення різних наук – лінгвістики, релігієзнавства (богослов’я), етнографії, філософії, психології, біоенергетики, теорії інформації, фізики, медицини тощо. В аналізі мовних явищ на тлі наукових, а також релігійних відомостей, важливо не лише осмислити когнітивну діяльність людини і ословлення її результатів, але й об’ємніше побачити саме явище, відокремивши істинне від надуманого.

У другому розділі „Парадигматичний вимір семантичного простору імені концепту як спосіб його вербалізації” простежено динаміку формування структури концепту за зміною семантичної структури слова.

Етимологічне значення слова як його первинне значення засвідчене етимологічними словниками, які одностайно вказують, що в момент називання словом душа йменували ту субстанцію, яку вдихнув у людину Бог. Така етимологія лексеми душа є об’єктивною: вона відповідає як раннім, язичницьким, так і пізнішим, християнським, уявленням про душу. Ми поділяємо твердження О. Трубачова та І. Огієнка, які вважають, що лексема душа належить до тієї категорії слів, які виникли ще в праслов’янський період для позначення язичницького поняття, а потім з уведенням християнства лише певною мірою змінили своє значення. До того ж концепт, який виражала семантика цієї лексеми, мав як сакральний, так і несакральний зміст за виразного переважання першого, що, зокрема, зафіксовано у фольклорі. Саме різноманітні аспекти релігійного значення стали основою для творення похідних значень нових слів, фразеологічних одиниць, різноманітних образних слововживань. Про це свідчить, на нашу думку, й розгортання семантичної структури лексеми душа в Книзі Буття та у фольклорі, які вплинули на функціонування концепту ДУША в писемний період.

Динаміку семантичної  структури слова душа в українській мові розглянуто через вивчення лексикографічних праць та аналіз використання лексеми у творах художньої літератури.

Функціонуючи з давнього часу до сьогодні і будучи доволі частотним, слово душа поступово сформувало велике число значень і відтінків, стало багатозначною лексемою з розвинутою семантичною структурою, що засвідчують лексикографічні праці, зокрема „Словник давньоруської мови” І. Срезневського, який фіксує лексику ХІ–ХІV ст., „Словник староукраїнської мови ХІV–ХV ст.” (ССУМ), „Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.” (СУМ ХVІ), „Словарь української мови” Б. Грінченка, що презентує лексику української мови ХІХ ст., та „Словник української мови” (СУМ), у якому відображена лексика української мови ХІХ–ХХ ст.

Найстійкішими впродовж століть виявилися два значення – „безсмертна нематеріальна основа в людині” та „людина”. Психологічне значення („внутрішній психічний стан людини”), тісно пов’язане з релігійним, виявилося складнішим для виокремлення через свою абстрактність, синкретичність та багатоаспектність і тому набуло більшої конкретизації в словниках ХХ ст., можливо, через ширшу вживаність у радянський час. Значення слова душа „совість”, „обіцянка, присяга”, зафіксовані І. Срезневським і ССУМ та не зазначені пізнішими словниками, засвідчують певні зміщення в ієрархії духовних цінностей мовців. Очевидно, можна говорити про моральні втрати на шляху до „цивілізації”, хоча їх певною мірою компенсувала поява значення „основа, суть чого-небудь”, яке, однак, є абстрактнішим і віддаленішим від основного, релігійного. Незважаючи на зміни в семантиці багатозначного слова впродовж усього писемного періоду, основні концептуальні ознаки позначуваного ним явища в мовній картині світу українців зберігаються, а найбільш істотні для мовців значення залишаються активними, що засвідчує відносну стабільність тих фрагментів концептуальної картини світу, які стосуються уявлень нашого народу про душу.

Наведена в „Словнику  української мови” семантична структура  слова душа є неповною і, як випливає з проведеного дослідження, в сучасній українській мові може бути представлена так: 1. Безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і є джерелом психічних явищ. 2. Внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями. // Психологічні особливості конкретного народу чи народу взагалі. 3. Сукупність рис, якостей, властивих певній особі. // Людина як носій тих чи тих рис, якостей. // Про людину з прекрасними рисами характеру. 4. розм. Про людину (найчастіше при визначенні кількості). 5. перен., чого. Основне в чому-небудь, суть чогось; // Центральна фігура чого-небудь. 6. розм. Заглибина в нижній передній частині шиї. 7. бібл. Життя. // Почуття, натхнення, енергія. 

Аналіз текстів художньої  літератури дає змогу не лише глибше побачити динаміку концептуалізації певного фрагмента дійсності в мові, а й з’ясувати механізми формування та реалізації індивідуальних концептуальних картин світу. Так, функціонування лексеми душа в текстах української мови різних періодів засвідчує, що вона з давніх-давен входить до числа широко вживаних слів. Найчастіше використовують релігійне значення „безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом психічних явищ” та значення „внутрішній психічний світ людини”, однак у різні часи співвідношення їхньої частотності було різне. Стабільним, проте не дуже часто вживаним,, є значення „людина, особа”.

Релігійне значення за частотою вживання виразно переважало інші як у фольклорних, так і в авторських текстах аж до ХVІІ ст., проте в полемічній літературі почали активізувати значення „внутрішній психічний світ людини”, образні використання лексеми душа в ній суттєво збагатили її асоціативні зв’язки.

Концепт ДУША в цей період був складною за структурою ментальною одиницею; основною, найбільш розвиненою, дуже деталізованою в ньому була сакральна частина, представлена релігійним значенням, однак поступово почала розширюватися несакральна частина, репрезентована значеннями „внутрішній світ людини”, „людина”, появою значення „суть чогось”. Можна констатувати, що в ХVІ – ХVІІ ст. починається розширення несакральної сфери концепту, яке стане активним у наступні століття як частковий вияв загальної тенденції секуляризації, що розгортається в епоху Відродження, однак сакральна сфера залишається деталізованою відповідно до християнських догм, що загалом характерне для сакрального простору.

Структуру концепту ДУША у творах Г. Сковороди характеризує особливе співвідношення сакральної та несакральної частин концепту:  твори наскрізь пронизані релігійно-філософськими роздумами, слово-ім’я концепту душа часто реалізує в них певну синкретичну сутність, у якій сконцентрована сукупність ознак: „душа – частина людини поряд із тілом”, „душа – психічна діяльність людини”, „душа – внутрішній світ людини” тощо, напр.: Душа наша тhлесным не может довольна быть; Она только небесным горит скуку насытить. Г. Сковорода перший і чи не єдиний в українській літературі порушує надзвичайно складне питання про трискладовість людини (тіло, душа, дух) у творі „Діалог. Имя ему – потоп зміин”, у якому бесhдуют Душа и Нетлhнный Дух: тут епітет нетлінний є суттєвою з богословського погляду ознакою, оскільки саме дух є безсмертним, вічним, а не душа.

На відміну від української  загальнонародної концептуальної картини світу, де душа здебільшого відповідає за почуття, рідше – за бажання, і дуже рідко – за думки, у Г. Сковороди душа найчастіше пов’язана з думками: Что есть душа, естли не бездонная мыслей бездна? Філософ ототожнює душу із життям. У своїй творчості, позначеній книжністю, Г. Сковорода не лише поглиблює розуміння деяких описаних у Біблії аспектів функціонування душі, але й виявляє нові, не актуалізовані до нього концептуальні ознаки: „душа – воля”, „душа – щастя”  тощо.