Концептуалізація сакральної сфери в українській мові

У ХІХ ст. відбувається перелом у використанні окремих фрагментів аналізованого концепту. У Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших письменників, на творчість яких великий вплив мала народна творчість, визначальну роль відіграє релігійне значення. Однак у другій половині XIX ст. в українській художній літературі все ширше починають використовувати лексему душа зі значенням „внутрішній психічний світ людини” для образного відтворення найтонших душевних порухів. Особливо чітко це спостерігаємо у творах О. Кобилянської, представниці літературного покоління, для якого, за словами І. Франка, „головна річ – людська душа”: в однотомному виданні О. Кобилянської знаходимо 572 мікроконтексти зі словом душа та похідними від нього, причому значення „внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями” у творах письменниці функціонує аж у 476 мікроконтекстах як у вільних сполученнях, так і в складі фразеологічних зворотів. Аналогічну тенденцію, більшою чи меншою мірою, засвідчуємо й у творах Лесі Українки, І. Франка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Г. Кониського, В. Самійленка, Б. Грінченка та інших письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У радянський час офіційна атеїстична доктрина зумовила ігнорування  літературою релігійного значення лексеми душа, яке вживали дуже рідко, звичайно в розмовах про смерть або для індивідуалізації персонажів, найчастіше змалювання затурканого селянина, та сприяла поширенню переважно усталених висловів з цим словом, значення яких уже відірвалося від первісного релігійного. Основним у літературі стає значення „внутрішній світ людини”.

У кінці ХХ – на початку  ХХІ ст. за особливостями функціонування аналізованої лексеми можна виокремити три групи літературних творів: перша  – це інтелектуальна модерністська  література, що різко обмежила використання лексеми душа (О. Забужко, Ю. Андрухович), очевидно, намагаючись позбутися української чуттєвості і вписатися в сучасну світову літературу (а остання, зокрема англомовна, поняття душі застосовує рідко); друга – це твори з традиційно активним функціонуванням лексеми душа зі значенням „внутрішній психічний світ людини” як засобу створення оригінального образу, де, однак, простежується тенденція до активізації релігійного значення лексеми (Ю. Сапеляк, Б. Бунчук); третя – поезія чи проза, яку можна умовно назвати духовною, з надзвичайно частим використанням релігійного значення (Т. Майданович та ін.).

Результати аналізу  парадигматичного виміру дають підстави констатувати, що концепт ДУША має тісні зв’язки з концептами ДУХ, СЕРЦЕ, рідше із концептами ПСИХІКА, СОВІСТЬ, ПРИСЯГА, ЛЮДИНА, ЖИТТЯ.

Парадигматичний вимір  семантичного простору слова-імені  концепту засвідчив, що сакральна частина  концепту ДУША розвивалася ще в праслов’янський  час, пізніше була активно підтримана і частково видозмінена християнством, несакральна ж частина почала розвиватися ще в дописемний період, однак її найбагатша актуалізація припадає на останні століття.

У третьому розділі „Словотвірний вимір семантичного простору імені концепту як спосіб його вербалізації” розглянуто питання про змінність набору похідних упродовж розвитку мови, подано аналіз похідних від лексеми душа в українській лексикографії, а також у фольклорі та творах українських письменників.

Репрезентація похідних від лексеми душа в словниках української мови залежить звичайно від лексикографічної бази та настанов укладачів. Так, „Словник давньоруської мови” І. Срезневського фіксує велику кількість похідних, до яких подає грецькі відповідники, що вказують на грецьке походження слова через старослов’янську.

„Словник староукраїнської мови ХІV–ХV ст.” містить усього три похідних від слова душа, оскільки він є словником-тезаурусом лише актової мови цього періоду. У поданих цим словником похідних розгорнуто насамперед релігійне значення (задоушїє) та значення „людина” (доушєгоубина, доушєгубство). Безсумнівно, що аналізоване словотвірне гніздо значно ширше в текстах релігійного змісту цього періоду.

У тринадцяти випусках „Словника  української мови ХVІ – поч. ХVІІ ст.” нараховуємо 32 похідних від лексеми душа (без фонетичних варіантів), оскільки джерельна база цієї лексикографічної праці є багатожанровою, різноманітною і засвідчує, що стара українська мова містила чимало церковнослов’янських елементів.

У „Словарі української  мови” Б. Грінченка словотвірне гніздо з вершиною душа представлене 31 лексемою. З них 10 слів зі зменшувально-пестливою конотацією (дуся, дусеня, дусенятко, дусеняточко, душка, душечка, душенька, душенятко, душеняточко, душенятонько) та одне – з негативною (душиця). У всіх цих словах актуалізоване релігійне значення слова душа і значення „кохана людина”; слово душка має також в основі значення твірного „заглибина в нижній частині шиї”. Релігійне значення базового слова реалізують лексеми задушний, легкодушник, подушенство та душехват, значення „заглибина в нижній передній частині шиї” виявляється у слові задушник – „сердак”. Словник Б. Грінченка містить досить велику групу слів, у яких реалізоване значення базового слова „людина”: душогуб, душогубець, душогубка, душогубний, душогубник, душогубниця, душогубство, а також убий-душа, душівка, подушне, подушник. Слово бездушний актуалізує релігійне значення твірного слова і значення „життя”. Лише психологічне значення слова душа мотивувало похідні душевний, великодушний та криводушний. Словник Б. Грінченка репрезентує нову українську літературну мову кінця ХІХ – початку ХХ ст., а тому в ньому практично немає церковнослов’янських складних слів.

У „Словнику української мови” нараховуємо 73 похідних словотвірного гнізда з вершиною душа, які розглядаємо почергово як фрагменти словотвірного гнізда за окремими значеннями базового слова, що первісно лягли в основу значення похідних. Лексема душа як твірне слово започаткувало більше двадцяти утворень. У сучасній українській мові найбільші групи становлять іменники зі зменшувально-пестливими суфіксами типу душка, душечка, душенька та душиця з негативною конотацією, започатковані релігійним значенням слова душа та значеннями „внутрішній психічний світ людини”, „сукупність рис людини”, „заглибина в нижній частині шиї”; значення „людина” стало мотивувальним для душечка, душенька, подушний, душогуб, душогубець, душовий. Однак найчисельнішим є фрагмент, утворений значенням „внутрішній психічний світ людини”, у якому переважають складні прикметники з першою ад’єктивною частиною, що дає характеристику душі як внутрішнього світу людини: малодушний, великодушний, легкодушний, проcтодушний, благодушний, добродушний, криводушний, прямодушний, двоєдушний, однодушний, прекраснодушний тощо; усі ці слова виражають метафоричні значення, причому одні з похідних в емоційному плані забарвлені позитивно (великодушний, добродушний, задушевний, однодушний, простодушний тощо), інші – негативно (малодушний, двоєдушний, бездушний тощо), серед них є синоніми  – благодушний, добродушний; легкодушний, простодушний; антоніми – криводушний, прямодушний; малодушний, великодушний; фонетичні варіанти – одчайдушний, відчайдушний.

Розглянувши функціонування похідних від лексеми душа в українській мові за матеріалами лексикографічних праць та літературних творів, констатуємо, що розгортання словотвірного виміру семантичного простору лексеми-імені концепту душа засвідчує початок формування словотвірного гнізда від твірної основи з релігійним значенням. Значне збільшення кількості похідних припадає на період ХІХ–ХХ ст., для якого характерне активне поширення матеріалістичних ідей, а отже,, і звуження сакральної сфери української мови. Так, якщо в словнику Б. Грінченка було багато пестливо-зменшувальних похідних від лексеми душа з релігійним значенням першого ступеня похідності, то в сучасній українській мові їх майже не вживають (залишилися душка, душечка, душенька у звертанні до коханої в розмовному мовленні); деякі лексеми, наприклад, похідні від бездушний (бездушність, бездушшя), актуалізують лише переносні значення, релігійне в них відсутнє; основний масив похідних другого ступеня реалізує значення „внутрішній психічний світ людини”, ці деривати утворені складанням основ із ад’єктивних словосполучень. Активне функціонування складних слів у новій українській літературі розпочинається з ХІХ ст. і продовжується зараз, причому здебільшого розширюється завдяки другому та третьому ступеням словотворення, зокрема абстрактним іменникам з суфіксом -ість, прислівникам на -о, дієсловам з суфіксом -нича- тощо. До ХVІІІ ст. процес поповнення української мови складними словами перебував під впливом церковнослов’янської мови, у ХІХ ст. зазнав впливу російської мови, що підтверджують твори двомовних письменників. Проте з часом в українській мові залишилися лише ті запозичення, що легко асимілювалися і були підтримані традиціями використання церковнослов’янської мови, усною народною творчістю, відповідали українській мовній картині світу.

Зібраний  нами матеріал засвідчує низку похідних від слова душа – індивідуальних новоутворень авторів, не зафіксованих словниками. Констатуємо наявність таких неологізмів у творах М. Хвильового – душальний; М. Семенка – душа-лелека, душопляма, душороздертий, душорозірваний; В. Стуса – напівдуша, вседуша, душекрона; Р. Кудлика – перекотидушу; Л. Костенко – щодуші та інших письменників. Зауважимо,  що будова майже всіх згаданих слів (за винятком, очевидно, першого) відповідає словотвірній системі української мови, їх можна сприймати як нове мовне вираження традиційних концептуальних ознак.

За дослідженнями словотвірного  виміру, концепт ДУША тісно пов’язаний з іншими концептами сакральної та несакральної сфер, найчастіше із концептами ДУХ, СЕРЦЕ, РОЗУМ.

У четвертому розділі „Синтагматичний вимір семантичного простору імені концепту як спосіб його вербалізації” проаналізовано сполучувальні властивості слова-імені концепту. Функціонування лексеми душа в складі вільних словосполук засвідчує, що основні значення лексеми душа, які фіксують основні концептуальні ознаки і є давнішими („безсмертна нематеріальна основа в людині”, „внутрішній психічний світ людини”, „людина, особа”), мають більшу свободу в заповненні синтаксичних позицій у реченні; значення, сформовані пізніше („психологічні особливості конкретного народу чи народу взагалі”, „сукупність рис, якостей, властивих певній особі”, „людина як носій тих чи тих рис, якостей”, „основне в чому-небудь, суть чогось”, „про людину з прекрасними рисами характеру”), звичайно виступають членами конструктивно чи синтаксично зумовлених висловлень; окремі ж давні рідковживані значення, похідні від релігійного („життя”, „почуття, натхнення, енергія”), наявні лише в усталених висловах. 

Лексемі душа властива висока фразеоутворювальна активність. Фіксація фразеологізмів з компонентом душа в „Словнику давньоруської мови” І. Срезневського, „Словнику староукраїнської мови ХІV–ХV ст.”, „Словнику української мови  ХVІ – поч. ХVІІ ст.”, „Словарі української мови” Б. Грінченка, „Фразеологічному словнику” Н. Батюк, „Фразеологічному словнику української мови” Г. Удовиченка, академічному „Фразеологічному словнику української мови” (1999 р.), „Словнику фразеологізмів української мови” (2003) засвідчує виразну тенденцію до збільшення висловів, які репрезентують несакральну частину концепту ДУША (насамперед фразеологізмів зі словом душа, у яких зреалізовано значення „внутрішній психічний світ людини”), що  спостерігали й в аналізі парадигматичного та словотвірного вимірів семантичного простору слова-імені концепту.

Лексема душа з релігійним та психологічним значеннями вступає в атрибутивні відношення з присвійними займенниками, прикметниками чи іменниками в родовому відмінку зі значенням присвійності (моя душа, Андрієва душа, душа княгині), оскільки в кожної людини своя душа, особлива, індивідуальна, саме вона визначає характер людини, її ставлення до довкілля і навіть місце в цьому світі, кожен несе персональну відповідальність за стан своєї душі, індивідуально переживає його.

Аналіз частотності використання означень до слова душа засвідчує, що для української мови найхарактерніше функціонування епітета добра, саме доброта є однією із найважливіших рис української душі (похідний прикметник *dobrъ найбільш відомий у своїх загальних, оцінних значеннях за шкалою ’хороший’, ’позитивний’); до речі, у текстах ХІ –ХVІІ ст. вислів добра душа не виявлено, очевидно, це пізніше надбання. Загалом вислови із позитивно забарвленою конотацією посідають перші позиції, значно меншу частотність у ролі означення до лексеми душа мають прикметники на позначення негативних ознак, що свідчить про позитивістські настанови українського народу, у якого співчуття, милосердя завжди переважали над негативними емоціями.

Порівняння, що містять лексему душа, представлені у творах української літератури різного часу, засвідчують, що народні уявлення про душу багато в чому визначають образне застосування слова душа як елемента порівняння. Душа зі сакральним і несакральним значеннями як суб’єкт порівняння має такі образні уподібнення: душа – птах,, душа – хмарка, душа – метелик, душа – дитина, душа – зоря, душа – муха, а частину, що стосується психологічного значення, характеризують ще й уподібнення: душа – вода, душа – музика,  душа – вогонь, душа – змія, душа – книга тощо. Об’єкти порівняння душі у творах письменників ХХ ст. можуть бути найнесподіваніші: І. Багряний порівнює її з фотоплатівкою, призмою, акумулятором, Д. Павличко, який чи не найактивніше оперує порівняннями, порівнює душі з деревами. Невизначеність концепту, його абстрактність зумовлюють часте нанизування порівнянь, що дає змогу точніше схарактеризувати описуваний об’єкт: І їй здається, мов уже починає душа її часточками зникати – розтає, розвіюється, як туман серед широких безмежних просторів, як біла хмарка серед блакитного неба (Грінч.); Може, це не море, не янтарні хмари, не кармінний обрій, а душа моя? (Сос.).

Слово душа як об’єкт порівняння в українській літературі використовують удвічі рідше, ніж у ролі суб’єкта. Одним із особливо яскравих образних засобів, який чітко виражає національну свідомість, є стійке порівняння: в українській мові насамперед із душею порівнюють дівчину, що корелює з уживанням душко в ролі звертання, – дівча як душа, дівча як своя душа, де душа виступає найвищою мірою якості; любити (пильнувати) як свою душу, яке фіксує концептуальну ознаку „душа – об’єкт постійної уваги, любові та піклування”. Частина порівнянь із лексемою душа як об’єктом порівняння в когнітивному плані симетрична із тими порівняннями, де душа є суб’єктом порівняння: найчастіше спостерігаємо порівняння птах – душа; душа – зоря; душа – дитина; душа – музичний інструмент; душа – туман; душа – вода; душа – вітер; душа – тінь; душа – квіти, дерева; душа – світло тощо.