Теоретичні аспекти організації і ефективності виробництва молока

Ринки молочної продукції ускладнені внутрішньою торговельною політикою, яка суттєво впливає на їх функціонування, а отже, цілком ізолює їх від "летючості" світових цін у багатьох країнах, що розвиваються, і розвинутих. Гранично високі тарифи й обмежені квоти тарифної ставки є поширеним явищем. Наприклад, на молочні сектори Канади, Японії, ЄС, Сполучених Штатів та Індії значною мірою не впливає зміна цін на світовому ринку. Останнім часом спостерігається тенденція до скорочення підтримки сільськогосподарських виробників у розвинутих країнах, але заходи державного регулювання, які застосовувалися до цього часу, позитивно впливали на агропромисловий комплекс країн із розвиненою економікою. Завдяки квотуванню ринок молока в країнах ЄС є більш організованим, а його учасники мають можливість стабільно і прибутково працювати. Однією з найпрогресивніших форм державної підтримки виробників є забезпечення їх повною та достовірною ринковою інформацією.

В Німеччині, наприклад, існує ефективна  система інформації про ринок  сільськогосподарської продукції та продовольства. Вона включає в себе: Центральну установу з огляду кон'юнктури ринку і динаміки цін на продукцію сільського, лісового господарства і харчової промисловості (ЦМП), органи статистики, сільськогосподарські палати й т. ін. Ціни на молоко, масло і сир ЦМП одержує від спеціальних комісій, розташованих у Ганновері, Кельні й Кемптені, які ведуть спостереження за динамікою цін. У роботі комісій беруть участь виробники молока, представники заводів і торгових організацій. Кожного тижня члени комісії проводять телефонну конференцію, на якій визначається рівень цін на молоко та молокопродукти в кожному регіоні, 10 разів на рік готуються детальніші аналітичні звіти про ринок молока. Разом із тим, політика захисту вітчизняних товаровиробників, яку активно проводять уряди розвинутих країн світу (ЄС, Канада), забезпечуючи високу економічну ефективність сільськогосподарського виробництва, має ряд недоліків, які негативно відбиваються на її (політики) соціальній ефективності. Виробництво, яке має високий соціальний ефект (відповідає потребам суспільства), неадекватне економічній ефективності виробництва (збиткове або малоприбуткове).

В умовах реформування економіки в Україні, коли держава втратила свій колишній вплив на сільське господарство (державні закупівлі продукції, фондовий розподіл кормів, контроль за поголів'ям великої рогатої худоби та його структурою, забезпечення капітальними вкладеннями), галузь молочного скотарства найбільшою мірою відчуває негативні наслідки перехідного періоду. Внаслідок відсутності чіткої системи державної підтримки галузі економічні показники ефективності виробництва продукції  значно знизилися, тому в системі економічних заходів найважливішим завданням с відновлення державної підтримки виробництва продукції молочного скотарства. Організаційно-економічний механізм державного регулювання виробництва молока - це сукупність фінансово-економічних методів і засобів державного регулювання, за допомогою яких держава реалізує свої завдання і цілі у сфері виробництва продукції молочного скотарства [42].

  Складовим чинником підвищення економічної ефективності виробництва молока є інвестиційна політика як один з інструментів досягнення стратегічного розвитку країни в цілому та окремих галузей, у тому числі молочного скотарства. Тому ефективне розв'язання проблеми активізації інвестиційних процесів можливе за допомогою заходів державного регулювання шляхом застосування як економічних, так і адміністративних чинників, а саме: диференційованої системи регулювання ставок на кредитні кошти залежно від їх спрямування; зменшення ставок оподаткування на частину прибутку, що спрямовується підприємствами на розвиток виробництва; забезпечення державного впливу на нецентралізовані джерела фінансування за допомогою податків і податкових пільг у випадку спрямування їх ресурсів на інвестиційні проекти у виробничу сферу; впливу на кредитну політику комерційних банків з метою стимулювання вкладень у виробництво та інноваційну діяльність [84].

Необхідно якісно змінити модель розвитку аграрного сектора, що передбачає певні перетворення у системі й структурі механізмів державного регулювання розвитку як на центральному, так і місцевому рівнях. Слід розробляти та реалізовувати моделі стратегії відповідно першого й другого рівнів: інвестиційно-інноваційну (технологічну), яка ґрунтуватиметься на максимально можливому залученні інвестицій у галузь і пошуку стратегічних резервів зростання з метою створення умов для пріоритетного розвитку окремих галузей аграрного сектора, де експерти прогнозують максимальні темпи зростання, а також галузей з найбільш високою вартістю в обсязі виробництва. Вона може включати антикризові заходи для галузей-аутсайдерів; активну державну інвестиційну політику; просування перспективних інвестиційних проектів у галузі, які претендують на "ручний супровід", інвестиції в техніко-технологічні інновації. Основним напрямом розвитку в цій стратегії має бути перетворення аграрного сектора з працемісткого на капітале- і, зрештою, наукомісткий сектор економіки; синергічно - інноваційну (організаційну), яка ґрунтується на концепції синергізму та об'єднує в єдиному напрямі розвитку організаційні, економічні, соціальні й інші складові інноваційних процесів.

   До основних складових цієї моделі належать кооперативний і кластерний підходи до розвитку аграрного сектора, адміністративна реформа, активізація людського фактора. Основою інвестиційно-інноваційної моделі є державна підтримка інвестиційного процесу і підприємництва. Проте донині відсутня чітка правова база, яка б створювала умови для залучення інвестицій в аграрний сектор економіки України. Основними проблемами інвестиційного процесу в АПК України є: нестабільність і суперечливість законодавства, яке не сприяє зростанню інвестиційної та ділової активності; недостатня розвиненість інфраструктурної мережі забезпечення інвестиційної діяльності; низька конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції; територіальні диспропорції в надходженні інвестиційних ресурсів [52].

Зменшення обсягів інвестицій в  основний капітал молочної галузі України було зумовлено наступними чинниками: зниженням питомої ваги амортизаційних відрахувань у структурі операційних витрат сільськогосподарських підприємств; нецільовим використанням амортизаційних відрахувань через недостатній обсяг обігових коштів; низьким рівнем рентабельності виробництва, а іноді й збитковістю виробництва продукції та різким зменшенням  прямої  інвестиційної діяльності держави в аграрному секторі. М. Латинін як основні джерела надходження інвестицій в основний капітал аграрних підприємств і в тому числі і в галузь виробництва молока пропонує такі:

- власні кошти сільськогосподарських підприємств, зокрема заощаджені та спрямовані на конкретні завдання;

- державні дотації сільськогосподарським товаровиробникам на придбання техніки шляхом компенсації частини її вартості;

- довгострокові кредити комерційних банків на придбання, насамперед, складної техніки з компенсацією відсотків за кредити з державного або місцевого бюджетів;

- кошти фінансових лізингових фондів, створених за участю державного і місцевого бюджетів, заводів-виробників техніки та сервісних технічних центрів, інвесторів.

Враховуючи обмеженість власних  й іноземних інвестицій, можна зробити висновок, що інвестиційне забезпечення без втручання держави неможливе. Для вдосконалення механізму державного регулювання інвестиційного процесу в аграрному секторі необхідне створення сприятливого інвестиційного клімату, а також збільшення обсягів та ефективності державних інвестицій. Однак простого збільшення обсягів інвестицій в основний капітал аграрних підприємств недостатньо, необхідно вкладати кошти не тільки в оновлення техніко-технологічної бази, а й в інновації для підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції, в тому числі і молока. Наприклад, у країнах Західної Європи за рахунок використання сучасних технологій залежність результатів діяльності аграріїв від природно-кліматичних умов становить лише 20 %, тоді як у нашій країні цей показник дорівнює 80 %. Сільське господарство США і Західної Європи вже сьогодні перетворилося з капіталомісткої в наукомістку галузь, де застосування сучасних наукомістких агротехнологій є основним фактором усього приросту виробництва. Це значною мірою вплинуло на те, що промислово розвинуті країни Західної Європи і США дають 70 % світового експорту сільськогосподарської продукції [59].

Однією з основних складових  синергічно-інноваційної моделі розвитку аграрного сектора є кооперативний підхід. Позитивними рисами обслуговуючої кооперації визначено: одержання прибутків товаровиробниками не лише від сільськогосподарського виробництва, а й від подальших стадій формування доданої вартості, розподіл ризиків, контроль каналів постачання матеріально-технічних ресурсів та збуту своєї продукції. Однак кооперативи можуть виникнути лише за умови виявлення бажання самих учасників кооперації здійснювати відповідні організаційні заходи, а державні органи здатні лише посприяти цьому процесу шляхом створення відповідних умов та організаційних заходів. Дещо іншу роль держави, більш активну й значущу, в розвитку аграрного сектора передбачає кластерний підхід, концепція якого розроблялася протягом минулого століття А. Маршалом, М. Портером, Р. Нельсоном та ін. Згідно з теорією Майкла Портера, кластер - це група географічне сусідніх взаємозалежних компаній (постачальники, виробники тощо) і пов'язаних з ними організацій (освітні заклади, органи державного управління, тощо), що діють у визначеній сфері (ринковій ніші) та взаємодоповнюють одне одного. В сучасній економіці, особливо в умовах глобалізації, традиційний розподіл економіки на сектори або галузі втрачає свою актуальність. На перше місце виходять кластери -системи взаємозв'язку фірм і організацій. В умовах існування кластерів нові виробники, що приходять з інших галузей, прискорюють свій розвиток, стимулюючи науково-дослідні роботи і забезпечуючи необхідні засоби для впровадження нових стратегій. Відбувається вільний обмін інформацією й швидке поширення нововведень по каналах постачальників або споживачів, контактуючи з численними конкурентами. Взаємозв'язки в середині кластера, часто абсолютно несподівані, ведуть до появи нових шляхів у конкуренції та породжують нові можливості. Людські ресурси й ідеї утворюють нові комбінації.

Переваги кластерної моделі економічного розвитку полягають в одержанні ефекту від зростання масштабів виробництва, спеціалізації та синергії. Проте існує низка умов, які можуть як сприяти, так і перешкодити впровадженню кластерного підходу в розвитку аграрного сектора. До позитивних умов треба віднести існування технологічних і наукових інфраструктур у регіоні, кваліфікованих кадрів тощо. До стримувальних - неготовність до кооперації, недовіру до органів влади, низький рівень асоціативних структур. Важливою відмінною рисою кластерів є їхня інноваційна орієнтованість. Найбільш успішні кластери формуються там, де здійснюється або очікується "прорив" у галузі техніки і технології виробництва з наступним виходом на нові "ринкові ніші". Тому багато країн як економічно розвинутих, так і тих, що розвиваються, все активніше використовують "кластерний підхід" у формуванні та регулюванні своїх національних інноваційних програм. Відмінність кластерів від холдингів полягає в тому, що підприємства, які входять до складу кластера, можуть мати різних власників, самостійне управління і незалежні стратегії.

Кластери допомагають ефективніше  управляти наявними ресурсами й  правильно використовувати залучені інвестиції. Ці два чинники є умовами  виживання малих підприємств. У кластері зайві потужності мінімальні, а витрати розподіляються між його учасниками. Водночас існують певні проблеми в застосуванні кластерного підходу. Так, необхідно визначитися щодо особливостей створення кластерної структури, форм співпраці, функцій та повноважень учасників тощо. Тому лише за підтримки держави можливо скористатися перевагами кластерного підходу. Головним завданням держави є сприяння створенню кластерів навколо "локомотивів" регіонального бізнесу. Однією з функцій органів влади на регіональному рівні має бути виявлення наявних або потенційних кластерів, а також надання державної підтримки їхньому розвиткові. Розвивати слід усі кластери, оскільки вони можуть виявитися перспективними. Держава має поліпшувати інфраструктуру й усувати несприятливі умови для розвитку кластерів, а також усувати обмеження та перешкоди щодо організаційних і технологічних нововведень. Ефективним способом стимулювання створення та розвитку кластерів є державні й регіональні цільові програми [101].

Основними складовими сталого розвитку економіки аграрного сектора  є забезпечення молочної галузі якісними та доступними за цінами матеріально-технічними ресурсами і послугами. Основними проблемами використання техніки й обладнання, взятих у лізинг, є низький рівень експлуатації та зберігання, порушення дисципліни розрахунків, некомплектність поставок, а також проблеми з обліком. Крім того, до факторів, що стримують розвиток фінансового лізингу в аграрному секторі, слід віднести високу вартість і неналежну якість лізингової техніки, неукомплектованість додатковим начіпним та причіпним обладнанням, обмеженість фінансових ресурсів лізингового фонду через несвоєчасне повернення лізингових платежів тощо. Для розв'язання проблем із забезпеченням агропромислового комплексу необхідною конкурентоспроможною технікою, подальшого системного розвитку галузі сільськогосподарського машинобудування та ринку техніки і обладнання для АПК державна технічна політика в аграрному секторі має передбачати здійснення комплексу заходів, основними з яких можуть бути: розробка та затвердження Державної програми технічної політики в аграрному секторі на довгостроковий період; збільшення фінансування програм часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки й заходів з операцій фінансового лізингу вітчизняної сільськогосподарської техніки; розширення номенклатури машин, які надаються в лізинг, та ін. [85].

Політика державного регулювання  молочного сектора та фінансової підтримки сільгоспвиробників України обмежена, з одного боку, можливостями держбюджету, а з іншого - відсутністю можливості повністю перекласти проблеми неефективного функціонування тваринництва на споживачів (підвищення цін на продукцію) у зв'язку з їх низькою платоспроможністю. Тому важливим є момент визначення "золотої середини", при якій настане рівновага між розміром державної підтримки галузі та додатковими витратами, які понесуть споживачі молока і молочної продукції від цієї підтримки. Сьогодні у регулюванні розвитку аграрного сектору економіки України ринкові механізми регулювання не завжди є основними. Досить часто держава втручається в ті процеси, де ринок сам в змозі розв'язувати існуючі проблеми, проте досить часто і державні механізми регулювання є недієвими та недостатніми.

Основними нормативно-правовими актами, які нині регулюють взаємодію органів державного управління й сільгосптоваровиробників, є Господарський кодекс України і Закон "Про державну підтримку сільського господарства України". Кодексом визначені основні засади господарювання в Україні, він регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами й іншими учасниками відносин у сфері господарювання (споживачами, органами державної влади та місцевого самоврядування, наділених господарською компетенцією). Згідно зі ст. 5 Господарського кодексу України правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності, держави перед людиною за свою діяльність і визначення України як суверенної, незалежної й демократичної держави. До того ж безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може, здійснюватися лише на підставі, у межах повноважень й у спосіб, що визначені Конституцією і законами України.

Законом "Про державну підтримку  сільського господарства України" передбачена бюджетна дотація, яка надається з метою підтримки рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню збитковості українських виробників такої продукції. Об'єктом дотації є молоко незбиране екстра, вищого, першого та другого ґатунків. При цьому дотації на 1 корову в Україні становлять менше 80 гри. Для порівняння, в країнах ЄС - 232 евро, тобто в 35 разів більше. У Канаді державні субсидії у вартості молока досягають 79,6 %.