Загальна характеристика теорії походження держави та права

При    патріархаті    починається    розпад первісно-суспільного  устрою. З появою скотарства розвивається приватна власність на стада, які знаходяться у відокремленому володінні голови сімейства, так як і домашній посуд і предмети розкоші. З розвитком скотарства з’являється потреба в людях для нагляду за скотом. Для цієї цілі стали використовувати взятих в полон ворогів. Так з’являється рабство. Економічною основою рабства став розвиток скотарства, обробки металів та ткацтва, підвищення продуктивності праці в землеробстві, що дозволяло отримувати продуктів більше, чим потрібно було для підтримки життя. 3’явився надлишок необхідного продукту, а праця виробника, який утворював ций продукт, стала додатковою працею. Можливість, привласнення додаткового продукту безпосереднього виробника іншими людьми породили експлуатацію людини людиною. Збільшення виробництва у всіх галузях-скотарстві, землеробстві, домашньому ремеслу-зробило робочу силу людини такою, що може виробляти більшу кількість продуктів, чим це було необхідне для її підтримки. Разом з тим воно збільшувало повсякденну кількість праці, яка припадала на кожного члена роду, домашньої общини або окремої сім’ї. 3’явилась потреба в притягнені нової робочої сили. Війна постачала її:

військовополонених стали перетворювати  в рабів... Із першого великого суспільного  розподілу праці виник перший великий розподіл суспільства на два класи - панів і рабів, експлуататорів і експлуатованих. Розвиток рабства і обміну призвело до того, що одні роди і сімейства, які мали велику кількість робочих рук, багатіли, а інші бідніли. Багатіли родові старійшини і вожді, які захоплювали значну частину військової здобичі і родового майна в особисте користування. Суспільна влада при родовому устрої характеризується пануванням первісної демократії. Найвищим органом суспільної влади в роду, а також найвищим судовим органом було загальне зібрання дорослих чоловіків і жінок, а при патріархаті тільки чоловіків. Воно вирішувало виробничі питання, вибирало керівників роду, вирішувало спірні питання між членами роду, розглядало справи про зраду, боягузтво, вбивство всередині роду. Другим органом суспільної влади була рада старійшин, яка складалася із голів сімейних общин. Рада старійшин попередньо обговорювала питання, які виносилися на загальну раду. По мірі ускладнення дуальних організацій виникають племена, які об'єднували велику кількість родів і навіть союзи племен. Найвищими органами племен стають народні зібрання і ради племен. Народні зібрання племені збирались нерегулярно, тому виросла роль ради племені, яка складалася із родової знаті. Народні зібрання вибирали вождя племені. Посади членів ради і вождя захоплюються розбогатівшою родовою знаттю, дякуючи чому поступово спадковий принцип витісняє принцип виборності цих посадових осіб. Таким чином, при родовому устрої суспільна влада належала всьому суспільству, всім членам даного роду чи племені. Ще не було спеціального прошарку людей, спеціального апарату для управління людьми. Як вказує Ф.Енгельс, об'єднання родів в більш широкі групи стає у всіх місцях необхідністю і тягне за собою злиття окремих територій племен в одну загальну територію племен в одну загальну територію всього народу. Військовий вождь народу стає необхідним, постійною посадовою особою. З’являються народні збори там, де їх ще не було.   

Військовий начальник, рада, народне  зібрання утворюють органи родового суспільства, яке розвивається в військову демократію. Військову тому, що війна і організація для війни стають тепер регулярними функціями народного життя.

Раніше війну вели тільки для  того, щоб відомстити за напад, або  для того, щоб розмірити територію. З виникнення приватної власності війни починають вести грабунки. Війна стає постійним промислом. Грабіжницькі війни посилюють владу верховного воєначальника і підвладних йому воєначальників, посади яких з часом перетворюються із виборних в спадкові і тим самим «закладаються основи спадкової королівської влади і спадкової знаті». Оцінюючи це явище, Ф. Енгельс писав: «Так органи родового устрою поступово відриваються від своїх коренів в народі, в роду, у фратрії, в племені, а увесь родовий устрій перетворюється в свою протилежність: із організації племен для вільного регулювання своїх власних справ він перетворюється в організацію для грабунку і гноблення сусідів, а відповідно цьому його органи із знарядь народної волі перетворюються в самостійні органи панування і гноблення, направлені проти власного народу».

Подальший розвиток виробничих сил, який виразився в розвитку ремесла, визвав другий великий суспільний розподіл праці. Дякуючи цьому з'являється  продукти для обміну, а обмін стає регулярним. В процесі товарного обміну виникають і утворюються товарно-грошові відносини, які перетворюються в один із факторів розпаду первіснообщинного устрою.

Розвиток техніки і ріст продуктивності праці окремої людини призводять    до індивідуалізації праці. Первіснообщинний колективізм став гальмом для розвитку виробництва, так як зв'язував ініціативу окремих людей:

назріває і загострюється протиріччя між виробничими силами, які потребують індивідуальної праці, і виробничими  відносинами, основаними на колективній  власності і спільній колективній праці.

В нових умовах із великої патріальхальної  сім'ї виділяється індивідуальна  сім'я, яка складається із батьків  і дітей. Продукти, утворювані цією сім'єю перестають поступати в спільне  користування і розподілятися між  всіма членами роду і перетворюються в власність індивідуальної сім'ї. Родова община розпадається і виникає сільська, або сусідська община.

Кровноспоріднені родові зв'язки розпадаються і замінюються територіальними, сусідськими зв'язками .

Сільська община характеризується співіснуванням колективної і приватної власності: кожна індивідуальна сім'я мала в своїй власності будинок, присадибну ділянку і відокремлене майно, а земля залишалась колективною власністю всієї сільської общини. Кожна сім'я по кількості робітників або по кількості їдоків отримувала від общини земельний наділ, який оброблявся силами цієї сім'ї, і все, що нею утворювалось, ставало її власністю, приватною власністю. «Поки, - писав В.І.Ленін, - наприклад, всі члени первісної індійської общини виробляли спільно всі необхідні для них продукти, - неможлива була і приватна власність. Коли ж в общину проник розподіл праці і члени її стали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого-небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразником цієї матеріальної відокремленості товаровиробників став інститут приватної власності. І приватна власність, і спадщина - категорії таких суспільних порядків, коли склались вже відокремлені, малі сім'ї (моногамні) і став розвиватися обмін».

Велику роль у виникненні приватної власності зіграла релігія. Вироблена в період первіснообщинного устрою система табу (заборон) була використана спочатку для захисту майна вождів, а потім і інших общин. Система табу забороняла користуватися речами тим, кому вони не належали.

Розвиток розподілу праці, обміну і поява приватної власності призводять до майнового розкладу в общині, до розподілу на бідних і багатих.

Важливим   фактором,   прискорившим   розпад первіснообщинного устрою, став третій великий суспільний виносилися на загальну раду. По мірі ускладнення дуальних організацій виникають племена, які об'єднували велику кількість родів і навіть союзи племен. Найвищими органами племен стають народні зібрання і ради племен. Народні зібрання племені збирались нерегулярно, тому виросла роль ради племені, яка складалася із родової знаті. Народні зібрання вибирали вождя племені. Посади членів ради і вождя захоплюються розбагатівшою родовою знаттю, дякуючи чому поступово спадковий принцип витісняє принцип виборності цих посадових осіб. Таким чином, при родовому устрої суспільна влада належала всьому суспільству, всім членам данного роду чи племені. Ще не було спеціального прошарку людей, спеціального апарату для управління людьми. Як вказує Ф.Енгельс, об'єднання родів в більш широкі групи стає у всіх місцях необхідністю і тягне за собою злиття окремих територій племен в одну загальну територію племен в одну загальну територію всього народу. "Військовий вождь народу стає необхідним, постійною посадовою особою. 3"являються на родні збори там, де їх ще не було.

Військовий начальник, рада, народне  зібрання утворюють органи родового суспільства, яке розвивається в  військову демократію. Військову  тому, що війна і організація для  війни стають тепер регулярними  функціями народного життя.

Раніше війну вели тільки для того, щоб відомстити за напад, або для того, щоб розмірити територію. З виникнення приватної власності війни починають вести грабунку. Війна стає постійним промислом. Грабіжницькі війни посилюють владу верховного воєначальника і підвладних йому воєначальників, посади яких з часом перетворюються із виборних в спадкові і тим самим закладаються основи спадкової королівської влади і спадкової знаті". Оцінюючи це явище, Ф. Енгельс писав: "Так органи родового устрою поступово відриваються від своїх корешів в народі, в роду, у фратрії", в племені, а увесь родовий устрій перетворюється в свою протилежність: із організації племен для вільного релулювання своїх власних справ він перетворюється в організацію для грабунку і гноблення сусідів, а відповідно цьому його органи із знарядь народної волі перетворюються в самостійні органи панування і гноблення, направлені проти власного народу".

Подальший розвиток виробничих сил, який виразився в розвитку ремесла, визвав другий великий суспільний розподіл праці. Дякуючи цьому з'являється продукти для обміну, а обмін стає регулярним. В процесі товарного обміну виникають і утворюються товарно-грошові відносини, які перетворюються в один із факторів розпаду первіснообщинного устрою.

Розвиток техніки і рі'ст продуктивності праці окремої людини призводять    до індивідуалізації праці. Первіснообщинний колективізм став гальмом для розвитку виробництва, так як зв'язував ініціативу окремих людей:

назріває і загострюється  протиріччя між виробничими силами, які потребують індивідуальної праці, і виробничими відносинами, основаними на колективній власності і спільній колективній праці.

В нових умовах із великої  патріархальної сім'ї виділяється  індивідуальна сім'я, яка складається  із батьків і дітей. Продукти, утворювані цією сім'єю перестають поступати в спільне користування і розподілятися між всіма членами роду .і перетворюються в власність індивідуальної сім'ї. Родова община розпадається і виникає сільська, або сусідська община.

4. Загальні поняття  норм права в регулюванні суспільних відносин

Норма права - це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, що офіційно встановлені /санкціоновані/ державою або загальновизнані в суспільстві. Це по суті різні види права, зовнішня форма існування змісту норм права. До джерел /форм/ права належать: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - це звичаєве правило  поведінки, яке санкціонується і  забезпечується державою. Визначаючи звичай правовим, держава "бере" під свій захист ті правила поведінки, які фактично склались в суспільстві, в процесі спілкування між людьми, надає їм загальнообов’язкового значення.

Правовий прецедент - це рішення  судового або адміністративного органу щодо конкретної справи, яке стає обов’язковим для вирішення інших аналогічних справ. У правовій системі України така форма права не застосовується. Вона характерна для країн з англосаксонською правовою системою /США, Англія, Австраліє).

Нормативно-правовий договір - це така форма права, при якій два і більше суб’єкта суспільних відносин домовились про взаємні права і обов"язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі» Вони можуть мати міжнародний характер і внутрінаціональний характер. Наприклад; Угода про створення Співдружності Незалежник держав /І99Ір/ в процесі розпаду СРСР; угода між двома фірмами, підприємствами, в т.ч. іноземними.

Нормативно-правовий акт - це юридичний  документ, що приймається органами державної влади, або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально визначений, загальнообов'язковий характер, охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в багатьох державах, в т.ч. і в Україні.

Правові акти поділяються на закони і підзаконні акти, які складають систему писаного права. Наприклад, Закон про вибори народних депутатів України, Декрети Кабінету Міністрів, Укази Президента.

Право як суспільне явище впливає  на суспільні відносини людей.

Право завжди має визначену форму: закон, указ, декрет, постанова, розпорядження, тощо.

Право можливе лише як національна  система норм, тому право може бути німецьке, польське, французьке, українське, тощо. Змішаних за національною ознакою  правових систем не існує. Кожна правова система відображає історичні традиції та національні звички, психологічні особливості нації, її потреби та інтереси, умови та можливості її життя. Наприклад, українські національна правова система успадкувала традиції, закладені в історичній правовій пам’ятці - "Руській правді", правовій системі що діяла в Київській Русі. В "Руській правді" і на сьогодні зберігається важливий для нас правотворчий дух українського народу.

У співвідношенні між правами та обов'язками /з прав та обов"язків  головно складається право/ провідне місце посідають і    обов"язки, оскільки від рівня виконання обов"язків залежить рівень прав, адже права однієї особи залежать від виконання обов"язків іншою особою. Наприклад, право громадян на освіту залежить від виконання державою свого обов"язку щодо організації освіти в країні: будівництво шкіл, підготовки вчителів, забезпечення навчання в школах підручниками, обладнанням тощо. Якшо держава нічого не зробить у цій галузі, не виконає свого юридичного обов"язку перед народом, то право громадян на освіту не буде ним реалізоване.

Особливості права полягають  ще й в тому, що змінити його приписи  або відмінити їх дію може лише та державна влада, яка його встановила чи санкціонувала, або вища - в порядку підлеглості державна влада.

Сутністю права є  свобода людини, але особа не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Право як певна сфера свободи  характеризується тим, шо воно е свободою:

а/ взаємодії з іншими суб'єктами;

б/ у першу чергу, діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

в/ що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

г/ межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною,

д/ реалізація якої забезпечується, захищається юридичними засобами;