Загальна характеристика теорії походження держави та права

3) наявність системи державних  органів (державного апарату), при допомозі яких практично здійснюються державні функції;

4) державна влада, що є різновидом  соціальної влади, втілюється  в державно-правових інститутах  відособлених від населення, та  має призначення здійснювати  політичну владу і регулювати суспільні відносини;

5) наявність загальнообов'язкових  правил поведінки (правових норм), які розробляє, приймає і охороняє  держава, і які визначають сферу  відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов'язковими  на рівні суспільства та визначають можливі міри покарання за порушення встановлених правил;

6) система податків, що встановлюється  для утримання державного апарату.

Таким чином, держава - це особлива організація  політичної влади соціальне неоднорідного  суспільства, що розміщується на певній території, характеризується суверенітетом, здійснюється шляхом діяльності системи спеціальних органів, має право приймати загальнообов'язкові норми і має за ціль управління суспільством та здійснення керівництва загальносуспільними справами.

З точки зору сучасних уявлень процес історичного розвитку держави полягає  в поступовому перетворені держави  в один із складових елементів  громадянського суспільства, що матиме на меті упорядкування та регулювання  суспільних відносин, перетворення людини у найвищу соціальну цінність. Досягненню цієї мети повинні сприяти реформи політичної системи.

У політичній сфері необхідні подальше розгортання демократії; поглиблення  форм участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, вдосконалення державного апарату з точки зору чіткого визначення та розмежування повноважень; підвищення активності громадських організацій; розширення гласності; більш повне врахування громадської думки; підвищення ролі правового регулювання суспільних відносин.

Оскільки держава невід'ємно зв'язана з правом, то також і необхідно удосконалювати його.

Здійснення вищезгаданих завдань  буде сприяти побудові держави, де закон  і влада стануть невід'ємними атрибутами, де буде не лише проголошено, а і гарантовано права і  свободи людини, де найверховнішим буде справедливе право, а держава і особа стануть рівними учасниками суспільних відносин. Таку державу прийнято називати правовою.

2. Поняття права, його риси  як владного регулятора суспільних  відносин

На певних стадіях розвитку людства, зокрема при первіснообщинному ладі, держави і права не було. При первіснообщинному ладі існували і певні норми поведінки людей, так звані соціальні норми. Такими нормами були звичаї, традиції, які водночас буяй і правилами півжиття, і приписами релігійного характеру. Вони встановлювались самим колективом, передавались з покоління в покоління /наприклад, поважати старших, виконувати розпорядження вожді 8 і старійшин, звичай кровної помсти/. Виконувались ці норми не з остраху перед владою, перед покаранням, а в силу громадської думки, вихованого з дитинства переконання, звички підкоритися цим правилам, встановленим в інтересах всього роду, племені, а тому доцільним і справедливим.

Право, як і держава - категорія  і сторична. Воно виникає лише на певному ступені розвитку людства, коли розклад первісно-родового ладу призводить до розшарування суспільства на антагоністичні класи, до виникнення приватної власності і прагнення економічно пануючої меншості, що склалося з забагатілої родової верхівки, увічнити і зміцнити своє напування. Економічно пануючий клас, що організував свою силу в державу, проголошує від її імені загальнообов’язковими ті звичаї, які відповідають його класовим інтересам, або, перетворюючи свою волю на державну, встановлює нові загальнообов’язкові правила поведінки. Право нерозривно пов’язане із державою. Адже саме держава перетворює волю пануючого класу на закон, робить її державною волею, встановлюючи або санкціонуючи правила поведінки, які в своїй сукупності утворюють право. Вона забезпечує і реалізацію правових приписів, функціонування суспільних відносин відповідно до них, застосовуючи при необхідності державний примус, оскільки "право є ніщо без апарату, здатного примушувати додержувати норм права".

Загроза застосування примусу при невиконанні норм права відрізняє ці норми від інших соціальних норм, зокрема моралі, звичаю, норм громадських організацій. Історично першим було рабовласницьке право, яке закріплювало приватну власність рабовласників на засоби виробництва і рабів. Раб вважався річчю /об’єктом, а не суб’єктом права/. Панування рабовласника над ним було необмеженим. Воно охоронялось рабовласницьким правом за допомогою найжорстокіших санкцій. Феодальне право закріплювало і охороняло суспільні відносини, основу яких становила феодальна власність на землю і не повна власність феодала на безпосереднього виробника - селянина, який прикріплювався до землі. На відміну від феодального і рабовласницького права, що було правом відкритої нерівності, буржуазне право, яке виникло на базі капіталістичної власності на засоби виробництва, формально визнає робітника суб’єктом права, незалежним від капіталіста.

Насправді ж, позбавлений  власності на знаряддя і засоби виробництва, робітник змушений "вільно" продавати  свою робочу силу на пропонованих йому капіталістом умовах. Хоч з формального боку буржуазне право виступає як право свободи і рівності, фактично воно захищає інтереси буржуазії.

Засновані на різних формах приватної власності рабовласницьке, феодальне і буржуазне право  є правом експлуататорським, що має на меті захистити привілейоване становите незначної меншості і тримати в покорі більшість населення - експлуатованих Звичайно, буржуазне суспільство, держава, право вали, особливо на ранніх етапах розвитку, багато недоліків, негативних рис.

Але життя вносило свої корективи і правова система  розвивалась, удосконалювалась, досягнувши нинішнього стану і вигляду. Деякі явища, державне правові, політичні, соціальні інститути цього суспільства заслуговують на увагу, використання і наступний розвиток, схвалення і сприйняття, інші - ні. У всякому разі, на сучасному етапі капіталістичні держави вже не є такими - за своєю соціальною суттю, формами правління, політичними, політичними режимами, правовими основами, якими вони були у ХVШ-ХІХ ст. чи навіть на початку XX ст. Розширилась їх соціальна база, значно демократизувалось політичне життя, проголошені і дотримуються широкі демократичні права та свободи усіх людей, незалежно від їх соціального положення, у більшості країн високим став життєвий рівень населення.

Цього не можна було сказати  про соціалістичні країни, де на словах, в теорії все було якнайкраще, а насправді панувала антидемократична тоталітарна комуністична система, яка нещадно душила людську індивідуальність, нищила вільне слово і думку, обмежувала права громадян.

І. Право завжди пов’язане  з суспільним життям людини. людина є носієм і основним споживачем його приписів /норм/, а її інтереси і потреби - джерелом змісту правил поведінки  людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний обов'язковий порядок, що панує над волею кожної людини.

Правове регулювання - це проголошення державою вимог до людини в форді правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог /правових обов'язків/ - з другого.

Право - сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил /норд/ поведінки, додержання яких забезпечується її примусом.

Право - це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки /норм, встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні зміцненню і розвитку держави.

Право є юридичною основою  для виникнення держави. Держава  не може існувати без права.

Загальнообов’язковість  правових норм, їхня точність і формальна визначеність, забезпеченість застосування їх з боку держави роблять право важливим інструментом регулювання суспільних відносин, надаючи їм впорядкованості і стабільності.

Право, на відміну від  інших соціальних норм - норм моралі, норм громадських організацій та установ, релігійних норм, має свої особливості. Держава встановлює чи санкціонує право, яке виражає загальнолюдські інтереси, потреби, певні соціальні устремління і бажання більшості населення, закріплює права та свободи громадян. Особливістю права є те, що воно не лише виражає та закріплює, а й охороняє та захищає загальнолюдські цінності /це не стосується держав, де панує диктаторський, тоталітарний режим, як це було при комуністичному режимі в СРСР/.

Виконання проголошеного державною владою права забезпечується силою державного примусу, який існує незалежно від того, виконуються установлені правом правила суспільної поведінки добровільно чи примусово. Поза правом, виконуються установлені правом правила суспільної поведінки добровільно, чи примусово. Приписи права є обов’язковими для всіх людей, які проживають на території держави. Для забезпечення цього є необхідна сила державного примусу, що входить до складу правової норми вже від моменту її проголошення, а проявить себе тоді,  коли правова норма порушена.

Для права характерні чіткість визначення прав і обов'язків, їх належне розмежування. Моральні норми, наприклад, не завжди відрізняють права від обов’язків.

Право об’єднує суспільство, людей в державі, адже всі вони підкоряються однаковим вимогам права, між ними встановлюються відповідні правові "відносини".

Право не має регулятивного  впливу ні на мрії, ні на помисли, ні на почуття, ні на ставлення до релігії, а тільки на суспільну поведінку  людей, на вчинки - активні чи пасивні. Суспільні відносини - це відносини людини з іншими людьми, з різноманітними суспільними об’єднаннями людей, державними установами, службовими особами держави, тощо. До суспільних відносин, що регулюються правом, належать також і відносини, що складаються в сім’ї, в колективі за місцем праці, в інших постійних чи тимчасових об’єднаннях людей.

Коли мова йде про  право, то мається на увазі єдина  система правових норм. В такій  системній єдності правові норми  діють у взаємозв'язку, взаємно  доповнюючи одна одну своїми приписами правил поведінки. Отже, право е система норм, в цьому його особливість.

Право формулює правила  поведінки у вигляді прав і  обов'язків, зміст яких є формально  взаємовизначеним,  тобто вираженим  у відповідній правовій формі /правовому акті/, властивій для певної державної влади. Формальна або юридична визначеність  правил поведінки полягає ще й в тому, що вони прийняті державою відповідно до існуючих правил, опубліковані, час їх вступу в законну силу конкретно визначений, названа територія, на якій вони будуть діяти, та коло осіб, на які розповсюджується їх дія.

Кожна юридична норма для  того, щоб стати відомою суб'єктам  суспільного життя і вступити в дію, повинна бути зовнішньо  виражена і мати місце свого реального  існування. Такими виразниками і носіями юридичних норм виступають певні джерела /форми права/. Джерела права - це способи зовнішнього вираження і закріплення юридичних норм.

3. Залежність державних інститутів  від рівня соціально-економічного  розвитку. Держава, як продукт класового суспільства

Перехід від матріархату до патріархату, тобто до встановлення панування  чоловіка в роду і сім’ї, був зв’язаний  з розвитком скотарства і першим великим поділом праці: пастушеські, скотарські племена виділялись із іншої  маси племен. Скотарство сконцентрувалось в руках чоловіків. «Дикий воїн і мисливець, - писав Ф. Енгельс, - задовольнявся в домі другим місцем після жінки, більш сумірний пастух хвастаючись своїм багатством, видвинувся на перше місце, а жінку відтіснив на друге». Те ж саме можна побачити у землеробських племен. Поява плуга, використання тварин в якості тяглової сили, необхідність розширення пашні за рахунок рубки і корчування лісу і тому подібне, призвели до появи підсічного землеробства, яке потребувало застосування чоловічої фізичної сили. Чоловіча праця з розвитком плужного землеробства замінила жіночий труд.

Перехід до патріархату змінив характер шлюбно-сімейних відносин в роду. Ще при матріархаті парний шлюб. «На  цьому ступені чоловік живе з  однією жінкою, однак так, що багатоженство і, у випадку, порушення вірності залишається правом чоловіків, в той же час від жінок на протязі всього часу спільного життя потрібна в більшості випадків найстрогіша вірність, і за прелюбодійство їх піддають жорстокому покаранню. Шлюбні зв’язки, однак, легко можуть бути розірвані будь-якою із сторін, а діти, як і раніше належать тільки матері». При цьому сім’я не являється відокремленою господарською одиницею, а приймає участь в примітивному виробництві у родовій общині, яка являла єдину соціально-виробничу організацію. Ця форма шлюбу вводила новий елемент. Поряд з рідною матір’ю парний шлюб поставив цілком достовірного батька. Але спадкування майна проходило ще по материнській лінії. Після смерті власника стад його стада повинні були переходити преш за все до його братів і сестер і до дітей його сестер або ж до нащадків сестер його матері. Його ж власні діти лишалися без спадщини. Укріплення пануючого положення в роду чоловіків призвело до відміни існуючого порядку спадкування і встановлення правила, що потомство членів роду чоловіків повинно залишатися в середині нього, тоді як потомство жінок повинно виключатися з нього і переходити в рід свого батька. Цим відмінялось визначення походження по жіночій і право спадщини по материнській лінії і вводилось визначення походження по чоловічій і право спадщини по батьківській лінії. Патріархальна сім’я - перехідна форма від парного шлюбу до так званої моногамної сім’ї, тобто сім’ї, принципово виключаючої багатомужество і багатожонство. Глава сім’ї користувався частіше всього необмеженою владою по відношенню до членів сім’ї і розпоряджався всім сімейним майном. Форма і розміри такої сім’ї дуже різноманітні у різних народів.