Органи виконавчої влади

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

«Органи виконавчої влади»

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ.

 

Розділ 1. Виконавча  влада як одна з гілок державної  влади.

 

Розділ 2. Особливості  організації та функціонування вищих  органів виконавчої влади України.

 

2.1. Президент  в системі вищих органів виконавчої влади.

 

2.2. Кабінет  Міністрів України. 

 

Розділ 3. Міністерства та інші органи виконавчої влади.

 

Розділ 4. Місцеві  державні адміністрації 

 

Висновки.

 

Література.

 

 

 

Вступ

 

Актуальність теми дослідження. Для України, яка після Всеукраїнського референдуму 2000 року ступила на шлях реформування та оновлення конституційного законодавства, важливим завданням є проаналізувати теоретичні основи та існуючу практику діяльності органів державної влади. Саме з'ясування місця виконавчої влади у співвідношенні з іншими гілками – законодавчою та судовою дає можливість визначити наскільки забезпечується в державі принцип розподілу влади, як необхідний атрибут демократичного суспільства.

 

Збудувати ефективний владний  механізм можна лише шляхом активного і широкого використання наукових підходів у формуванні принципово нової моделі публічної влади та модернізації її інститутів. Адже держава дуже часто має проблеми, пов'язані з відсутністю наукових розробок стосовно суспільне важливих питань. У зв'язку з цим особливої ваги набуває наукове осмислення суспільно-політичних реалій, правильний вибір стратегії подальшого розвитку основних інститутів державної влади, подолання притаманних їм недоліків з метою створення ефективно функціонуючого державного механізму.

 

Важливим завданням  сучасного етапу українського державотворення  є становлення такої системи  органів виконавчої влади, яка б  забезпечувала істотне підвищення ефективності державного управління та якості управлінських послуг. Основоположне  значення має суттєве поглиблення фундаментальних теоретико-методологічних досліджень проблематики державного управління, створення розвиненої теоретичної бази, що реалізована в наукових теоріях, концепціях, проектах.

 

Об'єктом дослідження  є законодавство України в  частині, присвяченій державній владі.

 

Предметом дослідження  є система органів виконавчої влади, їх регулювання.

 

Досліджуючи проблему конституційно-правових засад функціонування виконавчої влади  в Україні за мету ставиться показати та проаналізувати основні принципи на яких базується система органів виконавчої влади, виділити її основні структурні ланки і з'ясувати основні функцій та повноваження, що на них покладені.

 

Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:

 

–      охарактеризувати основні принципи побудови і діяльності державних органів;

 

–      виділити окремі види державних органів влади;

 

–      окреслити  повноваження кабінету міністрів України;

 

–      виявити  місце центральних і місцевих органів виконавчої влади в загальній  владній системі.

 

Ступінь дослідженості  проблеми. Питання принципів та механізмів функціонування виконавчої влади є  об'єктом наукових дискусій вже протягом тривалого часу. Ґрунтовно проаналізоване воно в роботах багатьох учених, зокрема В. Авер'янова, І. Азовкіна, Г. Атаманчука, А. Бєлих, К. Бєльського, В. Вишнякова, 3. Гладуна, Л. Коваля, Ю. Козлова, Б. Лазарева, О. Луньова, О. Макаренка, В. Малиновського, Н. Нижник, Н. Саліщева, Ю. Тихомирова, В. Цветкова, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, Л. Юзькова та ін. Але єдиної точки зору на дану проблему не існує. Це пояснюється багатоаспектністю, різноманітністю проблеми, що й визначає різні, подекуди протилежні, підходи науковців до визначення її сутності.

 

 

 

Розділ 1. Виконавча влада  як одна з гілок державної влади

 

Ще у XVIII ст. Дж. Локком та Ш. Монтеск'є були запропоновані доктрини поділу державної влади, згідно з якою слід розрізняти три основні функції державної влади: 1) законодавство (установлення норм об'єктивного права); 2) управління (здійснення висхідних із цих норм окремих об'єктивних прав і обов'язків держави і 3) суд (охорона юридичних норм від порушень) [32, 378]. У такому розумінні "поділ влади" є звичайним діловим розподілом праці в державному механізмі з метою спрощення виконання функцій держави та здійснення ефективного контролю. Розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення, який структурується за функціональною та інституційною ознаками. Перша означає виділення основних функціональних видів державної діяльності – законотворення, державного управління і правосуддя. Друга – втілює організаційний устрій держави як сукупність різних державних органів, наділених державно-владними повноваженнями (компетенцією), сконцентрованих у виді трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової) (рис. 1.1):

 

Рис. 1.1. Система функціонування державної влади [5, 59].

 

Виконавча влада, яка  є невід'ємною частиною державної  влади, для реалізації своєї місії  – виконання законів – здійснює відповідну діяльність, яка отримує  форму державного управління. Діяльність держави можлива лише в єдиний спосіб – через відповідну систему державних органів – органів виконавчої влади [3, 12].

 

Конституція України  проголосила здійснення державної  влади в Україні на засадах  її поділу на законодавчу, виконавчу  та судову. Органи цих гілок влади  виконують свої повноваження у встановлених Основним Законом межах і відповідно до законів України. У розділі VI Конституції визначено єдину систему органів виконавчої влади, закріплено правовий статус і повноваження Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади. Але, разом з тим, в Основному Законі відсутнє поняття виконавчої влади, не визначений характер діяльності її суб'єктів. Адже система органів – це ще не виконавча влада. Остання може отримати своє вираження лише через практичну реалізацію їх компетенції.

 

На думку деяких авторів, виконавчій владі притаманна низка  ознак:

 

–      відносна самостійність у системі єдиної державної влади;

 

–      організаційний характер впливу на суспільні відносини;

 

–      організаційна  оформленість її носіїв (суб'єктів), тобто вона має конкретне суб'єктивне визначення і уособлюється в діяльності спеціальних структур, наділених державою відповідною компетенцією;

 

–      системність  суб'єктів (їх сукупність) характеризується функціональною взаємозалежністю, організаційно-ієрархічною підвладністю;

 

–      професіоналізм, тобто ця влада здійснюється спеціально утвореними і підготовленими, а також  офіційно визнаними державою суб'єктами;

 

–      універсальність  існування в часі та просторі, тобто  виконавча влада здійснюється безперервно й на всій підпорядкованій державі території [20, 35].

 

Аналіз наведеної системи  ознак дозволяє зробити таке визначення: Виконавча влада – одна з трьох  гілок державної влади, яка складається  із системи державних органів  і установ, що розробляють і реалізують державну політику в політико-адміністративній, господарській та соціально-культурній сферах шляхом здійснення владно-політичних та владно-адміністративних функцій, а також надають громадянам державні послуги [29, 475].

 

Виконавча влада – вид єдиної державної влади, що взаємодіє із законодавчою і судовою. За класичною концепцією поділу державної влади, основною метою її діяльності та функціональним призначенням є виконання законів, інших нормативних актів держави. Звідси її назва "виконавча влада".

 

Виконавча влада реалізується у безпосередньому виконанні  приписів законодавчої влади, а розпорядча (державно-владна) – у виданні  від свого імені актів управління для виконання цих приписів. При  цьому виконавча діяльність є  підзаконною, тобто базується на Конституції та законах, які є визначальними для її функціонування. Тому органи виконавчої влади здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність.

 

Апарат державного управління практично вирішує всі питання  життєдіяльності країни: в політико-адміністративній сфері (оборона країни, зовнішньополітична діяльність, охорона кордонів, державна безпека, юстиція, охорона громадського порядку); у народному господарстві (промисловість, транспорт, сільське господарство, житлово-комунальне господарство); у соціально-культурній сфері (освіта, культура, мистецтво, охорона здоров'я, соціальне забезпечення) [10, 46].

 

Виконавча влада базується  на певних принципах, тобто науково  обґрунто­ваних і сформульованих ідеях, положеннях, які визначають характер діяльності її органів. Такими принципами є: пріоритет прав людини, демократизм, законність, рівноправність громадян у державному управлінні, гласність. [29, 476-478].

 

Органи виконавчої влади  – це носії виконавчої влади, що реалізують свою компетенцію в закріпленій  сфері державного управління і мають юридичний (нормативно визначений) статус органу виконавчої влади.

 

До органів виконавчої влади належать усі органи, визначені  Конституцією та іншими законами України, зокрема: Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві органи виконавчої влади – обласні та районні, а також міські і районні у містах Києві та Севастополі, державні адміністрації [33, 417].

 

До суттєвих ознак  органу виконавчої влади належить закріплення за ним цього статусу державою у нормативному порядку.

 

Органи виконавчої влади  класифікують за такими критеріями:

 

–      за масштабом  діяльності (вищі, центральні, місцеві, спеціальні);

 

–      за порядком утворення (органи, що утворюються у результаті прямої дії конституційних норм, та органи, що утворюються Президентом України);

 

–      за обсягом  компетенції (органи загальної, галузевої  та міжгалузевої компетенції);

 

–      за місцем в системі органів виконавчої влади 

 

Орган виконавчої влади – це організаційно оформлена система, яка має визначені завдання і функції, структуру та обсяг повноважень, необхідних для здійснення управлінської діяльності у відповідній сфері.

 

Система органів виконавчої влади в Україні формується за трьома рівнями:

 

–      вищі органи виконавчої влади;

 

–      центральні органи галузевої, міжгалузевої та функціональної компетенції;

 

–      місцеві  органи виконавчої влади [21, 207].

 

Таким чином, Конституція  України проголосила здійснення державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність. Виконавча влада реалізується у безпосередньому виконанні приписів законодавчої влади, а розпорядча – у виданні від свого імені актів управління для виконання цих приписів. При цьому виконавча діяльність є підзаконною, тобто базується на Конституції та законах, які є визначальними для її функціонування.

 

 

 

Розділ 2. Особливості організації  та функціонування вищих органів  виконавчої влади України

 

2.1. Президент  в системі вищих органів виконавчої  влади

 

Місце і роль Президента України в системі органів  державної влади залежить від  аналізу його конституційного правового  статусу. Поняття "президент" (від  лат. praesidens – той, хто сидить попереду) застосовувалося до головуючого на різних зборах. Потреба встановлення інституту президентства в державах із республіканською формою правління пов'язувалася з необхідністю визначити особу, яка б могла представляти державну владу всередині країни і за її межами. Генезис інституту президентства у світовій теорії розподілу влад сягає XVIII століття. В його сучасному розумінні інститут президентства вперше було запроваджено в Сполучених Штатах Америки. Першим президентом США став Джордж Вашингтон, який заступив на свій пост 30 квітня 1789 р. Європа інститут президентства вперше прийняла у XIX столітті. Першими європейськими президентами були Луї Наполеон Бонапарт (20 грудня 1848 р.) у Франції та Й. Фурер у Швейцарській конфедерації. В різних країнах світу інститут президентства формувався неоднаково.

 

В українській політико-правовій думці деякі автори вважають, що першим президентом в Українській  Народній Республіці (УНР) був М. Грушевський (1918 р.), а інститут президентства  запроваджений Центральною Радою, яка на своєму останньому засіданні вирішила, що від імені УНР мав право діяти Голова Всенародних зборів'. Однак Конституція УНР не закріплювала інституту президентства, а М.С. Грушевський ніколи президентом УНР не обирався, а був лише лідером Центральної Ради.

 

Інститут президентства  сучасної України виник у період розвитку Української РСР (УРСР) у  складі СРСР. Започаткування цього  інституту було етапом реформування державної влади в Україні  відповідно до Декларації про державний  суверенітет України. Значний вплив на формування інституту президентства в Україні мало започаткування такого інституту в СРСР. Згідно з законом Президент СРСР не став главою виконавчої влади вищого рівня. Зберігалася Рада Міністрів СРСР як виконавчий орган в державі. Великий апарат Ради Міністрів був нездатний виконувати свої обов'язки і потребував реформування. Президентська влада в СРСР зіткнулася з багатьма труднощами. В таких умовах суб'єкти федерації (союзні республіки), прагнучи вийти з-під опіки центру, приймають свої декларації про державний суверенітет. В Українській РСР 16 липня 1990 p. теж була прийнята така Декларація. Саме в ній проголошувався поділ влад в УРСР на законодавчу, виконавчу та судову. Досвід колективного президента в СРСР і УРСР свідчив про необхідність обрання президента народом України. Саме ці чинники вплинули на Верховну Раду, яка 5 липня 1991 p. прийняла Закон Української РСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" та закони "Про Президента Української РСР" і "Про вибори Президента Української РСР". Конституція Української РСР 1978 p. була доповнена главою 12, що присвячувалася посаді Президента Української РСР. Події в Москві під назвою "ДКНП" (Державний комітет надзвичайних подій), які були спробою лідерів Комуністичної партії СРСР здійснити антиконституційний державний переворот, змусили Верховну Раду Української РСР 24 серпня 1991 p. прийняти Акт проголошення незалежності України. В Акті було закріплено три основні положення: 1) створення самостійної незалежної держави з офіційною назвою "Україна"; 2) визнання території України недоторканною і неподільною; 3) поширення дії на її території Конституції і законів України. Тією ж постановою Верховна Рада прийняла рішення про проведення республіканського референдуму для підтвердження Акту. Референдум було призначено на 1 грудня 1991 p., тобто на день виборів Президента України [20, 160].