Зовсім  іншим, вважав вчений, є ставлення  до цінності товарів, до якої господарюючі індивіди ставляться активно і свідомо: розцінюючи товари, вони стараються з'ясувати ту реальну корисність, яку вони одержують від придбаного товару. Якщо ціна товарів на ринку перевищує корисність, яку дана особа очікує мати від товару, то товар залишиться не купленим. Так само і продавець регулює свою господарську поведінку ціною товару: якщо ціна товару на ринку не дає продавцю звичайного прибутку, то продавець утримується від продажу, очікуючи що ринкова ціна товару підвищиться. Тобто товарна ціна більшою чи меншою мірою формується на підставі свідомих розцінок [15, с. 65-67].

     Перетворивши формулу ціни товарів, Туган-Барановський вивів рівняння, що виражає цінність грошей:

     1 / P = Q / (MV + M₁V₁).

       З цієї формули можна зробити  висновок, що цінність грошей  визначається за інших рівних  умов кількістю грошей, тобто  ця цінність змінюється обернено до кількості грошей у народному господарстві [15, с. 47-48].

     Велику  увагу вчений приділяв питанню визначення чинників, які формують цінність грошей. Виходячи з формули, цінність грошей є функцією 5 змінних, кожна з яких надто мінлива і зміни відбуваються в різновекторних напрямах. Якщо припустити, що кількість грошей є відомою, то формула цінності грошей виявиться рівнянням з 4 невідомими, а такі рівняння не мають точного вирішення. Проте між змінними, заданими в формулі, існує певний внутрішній зв'язок, який дає можливість прийти до певного розв'язання проблеми.

     При збільшенні кількість грошей у країні (це можливе лише при випуску в країні паперових грошей) за нормальних умов господарського життя це сприятиме відповідному розширенню кредиту, що в результаті спричинить підвищення товарних цін (не абсолютно пропорційного для всіх товарів, але дещо наближеного до такого). Проте значні випуски паперових грошей завжди відбуваються за ненормальних умов у економіці, що в результаті викличе не розширення, а скорочення кредиту. Хоча вплив на товарні ціни збільшених випусків паперових грошей буде певною мірою компенсовано скороченням кредиту.

     Проте незначні зміни кількості грошей зазвичай ніяк не впливають на загальний  рівень товарних цін, а значні відбуваються майже виключно в разі випусків паперових грошей. Щодо металевих грошей, то зміна їх цінності майже ніколи не пов'язується з їх кількістю: для коротких часових періодів кількість видобутого благородного металу можна вважати стабільною, а на великих відтинках часу змінюється стільки чинників цінності грошей, що вплив кількісного чинника врахувати годі. Тобто лише в сфері паперово-грошового обігу, коли кількість грошей в тій чи іншій країні змінюється дуже швидко й у величезних обсягах, уплив цього чинника може бути враховано в повному обсязі. При цьому має значення також і те, що паперові гроші за самою своєю природою є грошима тільки в межах даної держави і не можуть набувати характеру товару, перетворюючись у предмети споживання, як металеві гроші, які, з одного боку, є світовими грошима, а з другого мають промислове застосування, перетворюючись на прикраси [15, с. 68-69].

     Також Туган-Барановський досліджував питання  зміни товарних цін у різні  фази промислового циклу незалежно  від зміни кількості грошей в обігу. У висхідній фазі промислового циклу товарні ціни зростають, потім настає криза і ціни поступово починають знижуватися аж до низхідної фази промислового циклу. Ці коливань цін не перебувають у жодному зв'язку з коливаннями кількості грошей.

     Це  є фактичним доказом того, що цінність грошей може дуже істотно змінюватися  цілком незалежно від зміни кількості  грошей у народному господарстві. Щодо причин зміни цінності грошей у тривалі проміжки часу в економічній літературі точаться суперечки - одні економісти ставлять ці зміни цін у зв'язок зі зміною кількості грошей, інші такий зв'язок заперечують. Туган-Барановському цей зв'язок видається надто сумнівним, він вважав більш слушним пояснювати ці коливання цінності грошей за аналогією з коливаннями грошових цін у короткострокових періодах.

     Туган-Барановський вважав, що в змінах загального рівня  грошових цін, які супроводжують рух промислового циклу, віддзеркалюється загальний стан ринкової кон'юнктури. Тобто цінність грошей безпосередньо визначається кон'юнктурою товарного ринку, яка є надзвичайно мінливою в часі. У висхідній фазі промислового циклу кон'юнктура сприяє зростанню товарних цін, тобто падінню цінності грошей. Це пояснюється зростанням попиту на товари. Хоч у цій фазі швидко зростає і пропозиція товарів, але попит зростає швидше.

     Також вченого цікавило як попит на товари може зростати при незмінній кількості  грошей. Він пояснював це тим, що з одного боку зростає швидкість обороту грошей, завдяки чому та ж сума грошей, обертаючись швидше, відповідно збільшує свою купівельну спроможність, а з іншого - значно зростає кредит, який є самостійною купівельною силою.

     Отже, за сприятливої кон'юнктури стає можливим значне зростання товарних цін (падіння купівельної спроможності грошей) за незмінної кількості грошей у народному господарстві. Протилежним є ефект у низхідній фазі промислового циклу за несприятливої кон'юнктури товарного ринку.

     Отже, Туган-Барановський дійшов висновку, що кількісна теорія абстрактно абсолютно  справедлива, проте в застосуванні до конкретних фактів через обмеження, яких вона вимагає, вона не зовсім відповідає реальній ситуації в економіці. Отже:

1. кількісна теорія не має практичного значення у випадку металевого грошового обігу і є справедливою лише щодо паперово-грошового обігу;
2. зміна цінності грошей викликається не змінами попиту і пропозиції окремих товарів, а змінами загальної кон'юнктури товарного ринку;
3. результатом є зміни в ділянці політики грошового обігу. Досі державна влада майже не ставила перед собою завдання планомірно впливати на цінність грошей,  тобто поводилася цілком пасивно, віддаючи формування цінності грошей стихійній грі економічних сил;
4. між цінністю товарів і цінністю грошей - існує глибока принципова відмінність: цінність товарів будується на основі свідомих розцінок окремих індивідів, чим держава керувати не може, а цінність грошей є неусвідомленим стихійним продуктом соціальної взаємодії, що не виключає державного регулювання. Тож завдання планомірної політики грошового обігу, яка ставить собі за мету регулювання цінності грошей, не містить нічого неможливого [15, с. 74-77].

     Ідеї  Туган-Барановського підготовили основу до дослідження шляхів впливу грошей на розвиток економіки і механізму свідомого регулювання цього впливу. Його ідеї стали основою для так званої теорії регулювання грошей. В умовах державно-монополістичного капіталізму саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рівень товарних цін і на стан господарської активності. Це підготувало суспільну думку до заміни повноцінних (золотих) грошей у формі дорогоцінних металів неповноцінними, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою. У подальшому ці ідеї конкретизував і поглибив Дж. Кейнс, який підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії грошей із теорією кон'юнктури [4, с. 32; 5, с. 61; 7, с. 330].

3. Кембриджська версія  кількісної теорії  грошей (теорія реальних  касових залишків)

     На   початку   XX  ст.   у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансакційного варіанта І. Фішера. В той час як Ірвінг Фішер розвивав свій кількісний підхід до попиту на гроші, група економістів Кембриджського університету (Англія), що включала А. Маршала, А. С. Пігу, Д. Робертсона, Дж. М. Кейнса (у своїх ранніх працях), досліджувала цю ж проблему. У кембриджському варіанті кількісної теорії більшу увагу надано проблемі попиту на гроші з мікроекономічних позицій, визначенню мотивів їхнього нагромадження у касах і на рахунках господарюючих суб'єктів.  Пояснення цими економістами механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву „теорії касових залишків”, або „кембриджської версії” кількісної теорії грошей [4, с. 33; 5, с. 60; 13, с. 46-47; 14, с. 623].

     З розвитком кредитного обігу відбувається зближення грошової маси з фінансовими активами. З'явилася реальна альтернатива використовувати засоби або в грошовій формі (яка не приносить дохід), або в негрошовій формі, що, як правило, приносить дохід. Однак в останньому випадку з'являється небезпека, що повністю і в короткі строки капітал не вдається знову перетворити в гроші. Здатність багатства швидко і без втрат перетворюватись в гроші і виконувати їх основні функції називається ліквідністю. Тому і це питання не залишили поза своєю увагою вчені Кембриджського університету [1, с. 587; 9, с. 91].

     Водночас  принцип вибору між грішми та іншими формами збереження багатства не набув у теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз все-таки зводився до  головних висновків традиційної кількісної теорії про наявність причинного зв'язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін [5, с. 61].

     Подібно Фішеру, представники кембриджської школи намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін, проте їхній підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічним, і стосувався насамперед попиту на гроші.

     За  кембріджською версією, гроші виконували функції не лише засобів обігу  і платежу, але і засобу нагромадження. У поняття грошей стали включати всі наявні гроші (ті, що обслуговують потреби обігу і ті, що нагромаджуються). Для кожної такої частини наявних грошей була запропонована об'єктивна основа їх створення за відповідними мотивами суб'єктів економіки щодо формування запасу грошей. Тому об'єктивна потреба грошей вийшла за межі потреб обігу і була поширена на їх нагромадження. Це розширило погляди на поняття швидкості обігу грошей, включаючи ту їх частину, яка нагромаджується [4, с. 34].

     Отже  кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей в суб’єктів економіки і хотіли з’ясувати чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит на касові залишки та попит на гроші [5, с. 60; 6, с. 223; 7, с. 332].

     Класичні  кембриджські економісти усвідомлювали, що гроші мають дві властивості, які спонукають людей до володіння ними:

1. гроші функціонують як засіб обміну, тобто люди можуть використовувати їх для проведення ділових операцій. Кембріджські економісти, як і Фішер, вважали, що попит на гроші повинен застосовуватися до всього обсягу ділових операцій і що має існувати трансакційний компонент грошового попиту, пропорційний номінальному доходові;
2. гроші функціонують як нагромадження вартості. Ця функція грошей привела кембріджських економістів до думки, що обсяг майна людей також впливає на попит на гроші. Якщо майно індивіда зростає, то він потребує його нагромадження через володіння більшою кількістю активів, одним із яких є гроші. Оскільки гроші у номінальному вираженні пропорційні номінальному доходові, то такий компонент попиту на гроші, як багатство, є пропорційним номінальному доходові [14, с. 623].

     Особливістю кембриджської версії було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися господарюючим суб'єктам із „залізною необхідністю” згори, тими структурами і чинниками, які „вливали” гроші в оборот, а визначались мотивами поведінки цих суб’єктів, їх власними рішеннями. За основу брались 2 мотиви зберігання і накопичення грошей: трансакційний (потреба в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів) та мотив завбачливості (потреба в резерві грошей з метою покриття непередбачуваних витрат, таких як хвороба, ламання предметів вжитку, аварії на виробництві) [4, с. 34].

     Важливим  моментом цього варіанта кількісної теорії грошей є те, що мотивація дій господарюючого суб'єкта щодо розподілу касового залишку на трансакційну його частину і  частину, що нагромаджується, визначається на основі так званого „портфельного” підходу. Суть цього підходу полягає в тому, що гроші як найліквідніший актив у розпорядженні господарюючого суб'єкта діляться на ці дві частини в пропорції, що залежить від рівня дохідності тих грошей, що нагромаджуються. Чим вище дохідність, яка визначається нормою відсотка, тим відносно менша частка трансакційних грошей.

     При формуванні портфеля активів інвестори (власники грошей) користуються певними правилами, найважливішими з яких є такі:

• необхідність диверсифікації портфеля. Тобто потрібно розміщувати гроші в різні за прибутковістю й надійністю активи. Американці говорять, що не слід тримати всі яйця в одному кошику;
• ризикове розміщення грошей інвестори здійснюють тільки тоді, коли за цими активами передбачається дуже високий рівень прибутковості.

     Представники  цього напрямку кількісної теорії грошей підкреслювали, що попит на гроші для трансакцій дуже чутливий до втрат від зберігання грошей в альтернативних формах активів. Якщо доходи від активів (акцій, облігацій тощо), у яких розміщені гроші фізичних і юридичних осіб, зростають або досить високі, тоді власники грошей зменшують суму своїх грошових заощаджень і збільшують ту частку касових залишків, яка йде на придбання активів. Але коли цей процес стає масовим, то це певною мірою стримує розвиток виробництва, бо відволікає гроші на фінансовий ринок, особливо коли гроші перетворюються в державні облігації, а держава, як правило, випускає їх для покриття дефіциту свого бюджету або використовує на невиробничі витрати [8, с. 245-246].

     Нові  підходи до вирішення проблем  грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник - коефіцієнт Маршалла, що характеризує частину сукупного доходу (РQ), яку економічні суб'єкти бажають тримати у грошовій (найбільш ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є протилежним показнику швидкості обігу грошей і визначається як k = 1/V. Але показник k, на відміну від V, визначається дією значно ширшого кола чинників. Так, на нього впливає норма відсотка (r). Якщо норма відсотка зростає, то значення k падає, і навпаки. При умові зростання відсотка прискорюється обіг грошей. За постійності r і Р виникає обернено пропорційний зв'язок між вартістю (купівельною силою) грошової одиниці і величиною наявних у господарстві касових залишків. Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії [1, с. 586; 4, с. 34; 5, с. 61; 8, с. 246; 13, с. 47].