Право притулку

Відповідно до загального міжнародного права недоторканості приміщення дипломатичного представництва або консульської установи та екстериторіальність  іноземних військових кораблів не дають  права надавати їх як притулок особам, які вчинила правопорушення політичного  характеру. Так, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. встановлює заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною з його офіційними функціями.¹⁴

Винятком є практика держав Латинської Америки, де інститут дипломатичного притулку діє.¹⁵ Таке право надається, в основному, особам, що переслідуються у своїй державі за політичними або релігійними мотивами. Саме Дипломатії континенту належить особлива роль в розроблені поняття дипломатичного притулку. Договірне оформлення цей інститут отримав у Гаванській конвенції 1928 року, у конвенціях, укладених у Монтевідео в 1933 і 1939 роках, міжамериканській конвенції про право дипломатичного притулку, підписаній у Каракасі в 1954 році¹⁶. Таким чином, Латинська Америка сприяє розвитку інституту права притулку, а саме його дипломатичній формі.

 

1.4.  Обмеження в наданні притулку

 

Хоча надання права  притулку і є важливим суверенним правом держави, однак, не усім емігрантам держави можуть надавати притулок. До числа осіб, яким жодна держава не може надати притулок і які підлягають видачі, можна віднести осіб, що звинувачуються в скоєнні міжнародних злочинів. До числа міжнародних злочинів відносяться перш за все злочину проти світу, проти людяності і військові злочини.

Основуючись на міжнародно-правових актів, присвячених відповідальності фізичних осіб за скоєння міжнародних злочинів, можна відмітити наступне:

• у міжнародному праві не існує кодексу міжнародних злочинів, хоча є немало міжнародних актів, в яких чітко закріплений ряд конкретних складів(злочини проти світу, людяності, геноцид, військові злочини та ін.). Також слід віднести до міжнародних злочинів терористичні акти, організовані іноземними державами, насильницьке утримання країн і народів в колоніальній залежності, пропаганду війни;
• за скоєння міжнародного злочину фізичні особи несуть кримінальну відповідальність;
• міжнародні акти, що встановлюються протиправність та злочинність певного діяння, не передбачають окремих санкцій, що висвітлювали б міру покарання, як це має місце у будь-якому національному праві;
• правосуддя   може   здійснюватися   на міжнародному рівні, використовуючи сили міжнародної юстиції (наприклад,   Нюрнберзький і Токійський міжнародні військові трибунали), так і на національному;
• правосуддя повинне здійснюватися незалежно від термінів давності скоєння злочину;
• усі держави несуть обов’язок розшукувати осіб, що скоїли міжнародні злочини, і залучати їх до суду;
• як правило, передбачається видача вказаних осіб зацікавленій стороні.¹⁷

У конвенціях про статус біженців 1951 року і про статус осіб без громадянства 1954 роки відмічено, що ці конвенції не застосовуються до осіб, що скоїли міжнародні злочини.

Усе це переконливо доводить неприпустимість з точки зору сучасного міжнародного права надання  притулку особам, що скоїли міжнародні злочини.

Постає питання про  надання притулку особам, які вчинили  злочини, що не відносяться до міжнародних. Принцип невидачі політичних злочинців  не означає, що кримінальні злочинці, обов’язково повинні видаватися. Видача таких осіб, встановлюється певними договорами та внутрішніми  законами держав, в яких також встановлюється певні правила цієї процедури.

Можна виділити характерні умови видачі для більшості держав :

1. Обов'язкова видача кримінальних злочинців має місце тільки за наявності договору (двостороннього або багатостороннього) про видачу.

За відсутності договору держава не зобов'язана видавати злочинця. Проте така видача часто  має місце на умовах взаємності. Принцип взаємності наслідують деякі  держави у своїй практиці і  законодавстві. Проте слід визнати, що за відсутності договору про видачу кожна держава має право як видати необхідного кримінального  злочинця, так і відмовити в  його видачі.

2. Немає юридичного обов'язку видати злочинця, якщо вчинений ним злочин не підпадає під перелік,  передбачений   в   екстрадиційному договорі.
3. Видаються зазвичай тільки особи, що скоїли тяжкі кримінальні злочини. Критерії тяжкості досконалого протиправного діяння встановлюються в договорі. Виданий злочинець може бути судимий лише за той  злочин,  у зв'язку з  яким  відбулася  видача.
4. Злочин не має бути скоєний на території держави, до якої пред'явлена вимога про видачу.

Також до випадків недопустимості надання притулку відноситься переслідування особи за здійснення діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Це означає, що притулок не надається особі, що вчинила дії, спрямовані на підривання міжнародного світу і безпеки, або  що вчинила діяння, що порушують 10 основних принципів міжнародного права, закріплених  в Статуті ООН, Декларації принципів (1970 р.) і Завершальному акті ОБСЄ (1975 р.).¹⁸

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ.   Міжнародно-правове  регулювання права притулку

 

2.1.     Гаванські конвенції 1928 року

 

На VI панамериканській конференції, що відбувалася в Гавані (Куба) в  січні-лютому 1928 року, були прийняті конвенції  з питань дипломатичного права : 1) про  дипломатичних посадовців; 2) про  консульських посадовців; 3) про право  притулку.

Основним положенням конвенції  про дипломатичних посадовців є  договірне визнання права держав на представництво один перед одним  за допомогою дипломатичних агентів (ст. 1). Далі в конвенції вирішуються питання про персонал дипломатичних представництв і про обов'язки дипломатичних посадовців. Значне місце в конвенції відведене прерогативам дипломатичних посадовців.

Конвенція про консульських посадовців визначає права, обов'язки і привілеї консулів.

Конвенція про право притулку зобов'язує держави американського континенту не надавати притулку в  дипломатичних представництвах, на борту військових кораблів і літаків, а також у військових таборах  особам, що звинувачуються в кримінальних злочинах або засуджених за них, так  само як і дезертирам армії і флоту. Усі ці особи підлягають "видачі".

Що ж стосується політичних злочинців,  право притулку для них поважатиметься в тих межах, в яких воно допускається звичаями, конвенціями або законами країни, в якій воно надається. 

При підписанні цієї угоди  делегація США зробила обмовку про те, що вони не визнають доктрини про право притулку і не вважають їх частиною міжнародного права.¹⁹

 Головне значення Гаванських  конвенцій полягає в тому, що  в них уперше втілені, в нормативній  формі, для значної групи держав  Західної півкулі, ряд положень  міжнародного права, що ґрунтувалися  раніше на міжнародних звичаях,  традиціях, практиці або ж на  внутрішньому законодавстві окремих  країн.

2.2. Загальна  декларація  прав  людини 1948 р.

 

Право нехай не отримувати, а хоч би шукати притулок і користуватися  ним, отримало закріплення в Загальній  декларації прав людини 1948г.  Загальна декларація прав людини проголошує громадянські, політичні права і свободи особи, а також носить рекомендаційний характер для усіх країн-членів ООН. Вона була прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН. 

Так, відповідно до п. 1 ст. 14 Загальною декларації прав людини 1948 р., "кожна людина має право  шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися  цим притулком".

Слід зауважити, що під  час обговорення першочергового проекту названої  статті пропонувалося  замість словосполучення  "користуватися  притулком"  використати словосполучення "отримувати притулок" . Проте  ця пропозиція не отримала належної підтримки. Держави не бажали на себе взяти  навіть моральне  зобов'язання за надання  притулку, під яким в цілому розуміються  прийняття на проживання і довготривалий  захист від юрисдикції іншої держави.  Також не було підтримано пропозицію про те, щоб наділити повноваженнями надання притулку безпосередньо  Організацію Об'єднаних Націй. Повертаючись до п. 1 ст. 14 Загальної декларації людини 1948 р., можна констатувати наступне:

по-перше, включення положення  про право кожної людини шукати притулок і користуватися цим притулком  в такий авторитетний документ, як Загальна декларація, встановлює прямий зв'язок між захистом прав людини і  захистом біженців; 

по-друге, право надання  притулку залишається правом держави, його суверенною прерогативою, а не суб'єктивним індивідуальним правом.

У зв'язку з цим аргументом слід зауважити, що національне законодавство  багатьох країн передбачає надання  права притулку певним категоріям біженців. Проте загальновизнаних критеріїв  для усіх країн в цьому питанні  не існує.

Відомо, що положення цього  документу стали невід'ємною частиною міжнародного  права. Завдяки практиці держав сприймати їх як зазвичай-правові  еталони, згідно з якими слід розробляти національне законодавство, вони  стали основою міжнародних договорів ²⁰.  Очевидно, що і для отримання притулку людина повинна, передусім, мати можливість звернутися з проханням про захист від переслідувань. Ця можливість якраз і отримала закріплення в п. 1 ст. 14 Загальній декларації. Право шукати притулок і користуватися ним визнане в якості  одного з основних прав кожної людини. У зв'язку з цим політика надання притулку повинна проводитися з урахуванням положень наданого права, а також поняття міжнародної відповідальності за тих, хто реально потребує захисту і допомоги. Необхідно відмітити, що ст. 14 Загальній декларації прав людини 1948 р. містить також положення, що передбачає виключення з аналізуючого права. Так, згідно п. 2 названої статті, право шукати притулок і користуватися ним "не може бути використано у разі переслідування, насправді ґрунтованого на здійсненні неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй"²¹ .

 

2.3.   Конвенція про статус біженців 1951 року

 

Конвенція про статус біженців прийнята 28 липня 1951 року Конференцією повноважних представників з  питання про статус біженців і  апатридів.

В середині ХХ століття міжнародна допомога була потрібна приблизно 1, 250 млн біженців у всьому світі, включаючи 350 тисяч біженців в Європі, яка  боролася з наслідками другої світової війни.

До кінця 1950-х рр. проблема біженців стала актуальна не лише в Європі, але і на інших континентах, в першу чергу в Африці.

Визнаючи відповідальність Організації Об'єднаних Націй  за справи біженців, Генеральна Асамблея ООН в 1950 році заснувала Управління верховного комісара (УВКБ) ООН у справах біженців, яке почало свою діяльність 1 січня 1951 р.

У 1951 р. Управління верховного комісара ООН у справах біженців запропонувало до ратифікації конвенцію "Про статус біженців", в якій були визначені права людей, що вимушено покидають свій дім і обов'язки держав по відношенню до цих людей.

Конвенція "Про статус біженців" складається з преамбули  і 46 статей. Конвенція узагальнює попередні  міжнародні акти, що стосуються біженців і є найбільш широкою кодифікацією прав біженців, яка коли-небудь була зроблена на міжнародному рівні.

У документі викладаються основні мінімальні норми поводження з біженцями, без обмеження права держав надавати сприятливіші умови.

Конвенція повинна застосовуватися  без дискримінації за ознакою  раси, релігії або країни походження, також в ній містяться різні гарантії проти висилки біженців.

Конвенцією  передбачається видача біженцям документів, у тому числі і проїзного документу, у формі паспорта. Більшість держав - учасників Конвенції видають такий документ.

Конвенція дала визначення поняття "біженець" і встановила загальні правила, на основі яких надається  статус біженця. Заборонила яку-небудь дискримінацію відносно біженців, що отримують права частково нарівні  з громадянами країни, що приймає  їх, і частково на тих же умовах, що і іноземці. Конвенція припускає  висилку біженців в інтересах  державної безпеки, але заборонила їх повернення в державу, з якої вони бігли, побоюючись переслідування. ²²

У преамбулі Конвенції  про статус біженців від 28 липня 1951 р. міститься згадка про "надання  права притулку", який, як вказується, "може покласти на деякі країни непомірний тягар", дозвіл якого неможливий без міжнародної співпраці.²³

Деякі положення Конвенції  вважаються настільки важливими, що відносно них не можна робити ніяких обмовок. До таких положень відносяться  визначення поняття "біженець" і  так званий "принцип невисилки", який означає, що кожна договірна держава жодним чином не може вислати або повернути біженця проти його волі на територію, де він побоюється переслідування.

 

2.4. Декларація про територіальний притулок 1967 року

 

Ще одним міжнародним  документом унікального рівня, що підтверджує  право кожної людини шукати притулок і користуватися ним, стала Декларація про територіальний притулок, прийнята 14 грудня 1967 р. Генеральною Асамблеєю ООН. У документі закріплені принципи, якими державам рекомендується керуватися в "практиці, що стосується територіального притулку".

Аналізуючи текст Декларації про територіальний притулок 1967 р., слід зауважити, що в ній неодноразово робиться посилання на ст. 14 Загальній  декларації прав людини 1948 р. Передусім, признається базовий характер ст. 14 Загальній декларації в питаннях, пов'язаних з наданням притулку. Саме особи, "маючі підстави посилатися" на цю статтю, можуть претендувати на захист, який "являється світовим і гуманним актом" і тому не може розглядатися  іншими  державами як "недружній  акт".