Право притулку

Особи, які отримували право  релігійного притулку, користувалися  певним правовим режимом. Цей режим  був різний в різних країнах. Але  в основному до XVI століття церква дотримувалася звичаю видавати світській  владі усіх утікачів за умови, що вони не будуть засуджені на смерть і  їм не заподіють тілесних ушкоджень.

З плином часу, зміцнення  світської влади призводить до падіння  могутності папи. Це негайно відбивається і на праві притулку. Цей привілей церкви спочатку обмежується в часі, а потім відміняється.

XVII століття в Європі  знаменується тим, що воно відкрило  епоху буржуазних революцій. Час  феодалізму закінчився, на зміну  йому прийшов новий, прогресивніший  лад - капіталістичний.

Французька буржуазна  революція 1789 року - не перша серед  буржуазних революцій: їй передували англійська, нідерландська революції і німецька реформація. Але ці революції закінчувалися  або поразкою буржуазії, або компромісом  нового класу з феодалами.

Лише Велика французька революція  довела боротьбу до кінця і встановила владу буржуазії. Французька революція  проголосила і нові принципи зовнішньої політики, які незабаром стали  пануючими у взаємовідносинах між  державами. Вона ознаменувала народження буржуазного міжнародного права  зі своєю системою принципів та основних інститутів. В числі останніх - інститут права притулку для політичних емігрантів. Становлення його починається у  внутрішньодержавному  праві.

У декларації Національних зборів від 29 грудня 1791 р. адресованою  до усіх народів, підкреслювалося, що "притулок, який Франція відкриває іноземцям, не буде закритий для жителів тих  країн, государі яких змусили їх вступити з ними у війну".

Про право притулку говорить і ст.120  якобінської конституції 1793 року: "Французький народ надає  притулок іноземцям, вигнаним зі своєї  вітчизни за справу свободи".

Розглядаючи вказані акти, неважко помітити, що право притулку, проголошене французькою революцією, значною мірою відрізняється  від права притулку, що існував  в епоху феодалізму.

По-перше, тепер, воно виступає як право політичного притулку.

По-друге, жоден законодавчий акт феодального періоду, що говорить про право притулку, не мав тієї визначеності, яку мають наведені вище документи французької революції. 

По-третє, вперше в історії  людства право політичного притулку стає конституційним принципом.

По-четверте, надання притулку політемігрантам, будучи спрямовано проти  феодалізму, носило прогресивний, загальнодемократичний   характер.

Слідом за Францією право  притулку проголошується у внутрішньодержавних  актах інших країн.

У XIX століття право політичного  притулку вже стало загальновизнаним інститутом міжнародного права.

Із розвитком соціалістичних ідей, проникнення Марксизму в  маси змінюється і склад еміграції : велику частину її складають вже  не прибічники буржуазного ладу, а  представники робочого класу, діячі  робочого руху, борці проти капіталізму.

Буржуазія, не зацікавлена  в наданні притулку такого роду емігрантам, починає обмежувати дане право. З  принципу невидачі політичних емігрантів виключаються деякі категорії осіб. У 1894 році британський суд заявив, що анархісти, терористи і комуністи є ворогами усіх урядів.

Наступне обмеження права  притулку йде по лінії включення  в поняття політичного злочину  понять чистого політичного злочину  і змішаного, тобто що супроводжується  кримінальним злочином.

Ще один спосіб обмеження  права притулку - це обмеження в'їзду емігрантів в цю країну. На цей шлях встала Швейцарія, не бажаючи допустити  в'їзд на свою територію діячів Паризької  Комуни. Такої ж практики дотримувалися  і США.

 

1.2. Поняття і основні риси права притулку

 

У науці міжнародного права існує два підходи до визначення поняття "притулку". Одні вчені розуміють цей інститут як право держави надати притулок, інші - як право особи отримати притулок.  Існує і інше, дуже обґрунтоване визначення поняття інституту притулку, що об'єднує обидві точки зору. Так, A.M. Войцехович і Г.І. Тункин визначають інститут притулку як нерозривну єдність права держави надати політичний притулок для здійснення своїх суверенних прав і права людини шукати притулок. Загальна декларація прав людини (1948 р. ), що є рекомендаційним актом, містить загальну вказівку, що "кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком"(ст. 14). Подібний підхід проявляється і в Декларації про територіальний притулок, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1967 р.

 У вітчизняній і  зарубіжній літературі є численні  визначення права притулку.

У підручнику "Міжнародне право" під редакцією Ю.М. Колосова і В.І. Кузнєцова, право політичного  притулку розуміється як надання державою будь-якій особі або особам можливості сховатися від переслідування за політичними мотивами, яким вони піддавалися в країні свого громадянства або звичайного місця проживання⁵.

 Н.А. Ушаков, дає тлумачення  право притулку як надання  політичному емігрантові право  безпечного проживання в іноземній  державі при гарантії йому  демократичних прав людини і  основних свобод з боку держави-притулку .⁶

Л.Н. Галенская вважає, що право притулку повинне надаватися не лише "переслідуваним особам", але і тим, "які не піддавалися  і, можливо, не піддаватимуться ніяким переслідуванням, але політичні  погляди, яких не дозволяють їм залишитися у себе на батьківщині".⁷

Багато сучасних авторів, що займаються проблемою права притулку, взагалі уникають давати конкретне  визначення цьому інституту.

На відмінну від вирування  поглядів та спорів на рахунок визначення поняття права притулку, відповідно до норм, закріплених в міжнародних документах, можна виділити ряд основних рис цього права, щодо яких погляди вчених збігаються :

1. Кожна держава, виходячи зі свого суверенітету, має право надавати притулок.
2. Притулок є мирним і гуманним актом і тому не може розглядатися іншими державами як протиправну або зневажну дію. Притулок, що надається державою, повинен поважатися усіма іншими державами.
3. Кожна особа, яка страждає від переслідування або зазнає реальну загрозу життю і здоров’ю, зі сторони держави, на території, якої вона проживає, має право просити права притулку і користуватися цим притулком. До осіб, не може бути застосована висилка або видача рідній державі, якщо це буде безпосередньо загрожувати порушенням її прав або загрожувати життю чи здоров’ю.
4. Держава-приймач самостійно, виходячи зі своїх переконань, розглядає і аналізує підстави для надання притулку. Як правило, держава надає притулок особам, що переслідуються на батьківщині за політичними, національними, расовими, релігійними і іншими мотивами. Також держава може відмовити особі в наданні притулку з міркувань національної безпеки, що мають вирішальне значення, або в цілях захисту населення, наприклад у разі масового припливу людей.
5. Держава, що надала притулок, повинна контролювати діяльність осіб, що його отримали, та перешкоджати діяльності, що суперечить цілям і принципам ООН, якщо така буде зі сторони утікачів.
6. Положення осіб, що отримали притулок, має бути предметом турботи міжнародного співтовариства. Зокрема, це стосується захисту прав і основних свобод людини. Особи, що отримали притулок, мають бути наділені  правами і мати основні свободи не в меншому об'ємі, ніж іноземцям в цій державі.  Якщо для  держави виявляється скрутним надання або подальше надання притулку, держави окремо або спільно, або через ООН повинні розглядати у дусі міжнародної солідарності, необхідні заходи для полегшення тягаря, що лежить на цій державі.⁸

Ще одною важливою ознакою  права притулку є те, що воно регулюється  норми як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. Тобто являється інститутом двох систем – міжнародної та внутрішньодержавної. Практично існує велика кількість  внутрішньодержавних інститутів права  притулку, так як вона залежить від  кількості держав, що прийняли відповідні норми.

На сьогоднішній день інституту  права притулку, як і давні часи, притаманний класовий характер. Цей  фактор здійснює вагомий вплив на розвиток цього права, а такою  вирішення проблем пов’язаних з  ним. Таким чином, саме ця ознака породжує напружену боротьбу між протилежними владними суб’єктами, що заважає створити і прийняти єдиний акт, який регулював  би відносини у цій сфері. З  класовою природою даного інституту  пов'язаний і характер відповідних  міжнародно-правових норм.

 

3. Види притулку і їх характеристики

 

 На сьогоднішній день  немає обов'язкового для держав, спеціального міжнародно-правового акту, що закріплює правила надання притулку і користування ним. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.) також немає згадки про вказаний інститут.

Однак, одним з важливих суверенних прав держави є право надання притулку особам, що переслідуються за політичними, національними, расовими, релігійними або етнічними мотивами.⁹

Міжнародній практиці держав відомі дві форми притулку : територіальна і дипломатична.

У 1967 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про територіальний притулок. Проте універсальна конвенція  про право територіального притулку розроблена так і не була. Право дипломатичного притулку отримало договірне оформлення в Гаванській конвенції про притулок 1928 р., Конвенції про дипломатичний притулок 1954 р. і деяких інших.

Право територіального притулку визнається більшістю держав світу  і не розглядається як порушення  суверенних прав інших держав.¹⁰

Територіальний притулок - це надання якій-небудь особі можливості сховатися від переслідувань за політичними мотивами на території певної держави.¹¹ Дозвіл на постійне проживання, що дається іноземному громадянинові або особі без громадянства, не означає надання територіального притулку.

Підстави надання цього  виду притулку встановлюються внутрішнім законодавством держави. Але не всім особам держава може надати притулок, наприклад, він не повинен надаватися особам, що скоїли загально-кримінальні злочини, злочини проти світу, військові злочини, злочини проти людяності.

Надання державою територіального  притулку спричиняє за собою  його  обов'язок:

а) не видавати особу, що отримала право притулку, державі, від переслідувань  якої  вона  шукала  захисту;

б) не допускати, щоб така особа здійснювала з його території  які-небудь насильницькі акти проти держави, яку покинула.¹²

У практиці держав  зустрічаються  випадки, коли притулок надається не лише на території держави, але і  поза нею: у будівлях дипломатичних  місій і консульств, на борту військових кораблів і повітряних суден, на території військових баз і таборів.

Надання притулку у будівлях дипломатичних місій і консульств носить назву дипломатичного притулку .

Дипломатичний притулок набув широкого поширення в практиці усіх держав впродовж XVI - XVIII віків. Але застосовувався він майже винятково до кримінальних злочинців, політичні утікачі, як правило, видавалися.

Функції дипломатичних представництв  і консульських установ по дипломатичному захисту перераховані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. і у Віденській конвенції  про консульські зносини 1963 р., які  закріплюють положення про можливість цього виду захисту при порушенні  прав громадян і організацій у  рамках міжнародно-правових стосунків.

В Європі найбільш ліберальною державою, яка надає притулок особам незалежно від їх політичних і інших поглядів, є Великобританія. Причому на відміну від загальносвітової практики, Сполучене Королівство може надати притулок навіть особам, що звинувачуються в загально-кримінальних злочинах або засудженим за них, а також особам, що дезертирують зі збройних сил, і військовим злочинцям.

Не можуть вважатися дипломатичним  захистом такі дії держави, які тим  або іншим чином порушують  норми міжнародного права.

Універсальна позиція  відбита у Віденській конвенції  про дипломатичні зносини 1961 р. В  п.3. ст.41 цього документу сказано  цілком безперечно: "Приміщення представництва не повинні використовуватися в  цілях, несумісних з функціями представництва, передбаченими справжньою конвенцією або іншими нормами загального міжнародного права, або ж якими-небудь спеціальними угодами, що діють між акредитуючою державою і державою перебування".¹³   Надання дипломатичного притулку не входить до складу функцій дипломатичної місії. Проте сторони можуть укласти між собою спеціальну угоду - і тоді ситуація міняється.

Практика провідних західних країн розвивається в напрямі  усе більш широкого застосування цього інституту. Багато держав світу  виходять з необхідності надання  не дипломатичного притулку, а дипломатичного укриття, мотивуючи це тим, що необхідно  зберегти життя і здоров'я особи, що потребує захисту. При цьому вони мотивують своє рішення внутрішньодержавним  актом (США).