Фізико-хімічні властивості крові

          Робота  2 Визначення кількості гемоглобіну

    Завдання. Оволодіти методикою  визначення гемоглобіну в крові. Навчитись розраховувати ве­личину кольорового показника і вміст гемоглобі­ну в кожному еритроциті. Дослідити направленість змін концентрації гемоглобіну і кисневої ємкості крові людини в умовах виконання фізичної роботи.

Методика.

1.                  Визначення гемоглобіну крові з викорис­танням фотоелектрокалориметра.

  При взаємодії заліза із синеродистим калієм гемоглобін окислю­ється в метгемоглобін. Останній утворює з аце­тонціангідрином гемоглобінціанід, інтенсивність за­барвлення якого пропорційна кількості гемоглобі­ну. В пробірку наливають 5 мл трансформуючого розчину і додають 0,02 мл крові (розведення кро­ві в 281 раз). Через 10 хв проводять вимірювання на ФЕКі  500-600 нм в кислоті з товщиною шару 10 мл проти холостої проби трансформуючого роз­чину. Стандартний розчин вимірюють за тих же умов, що і дослідний (має бути 150 г/л). Вміст гемоглобіну визначають за формулою:

Hb = Ed/Ect x C x k x 0,01

Hb - вміст гемоглобіну в дослідженій крові;

Ed - екстинція досліджуванного зразка;

Ect - екстинція стандартного розчину;

C - концентрація гемоглобіну;

K - коефіціент розбавлення крові;

100 - коефіцієнт перерахунку мг% в г/л

Визначення кількості гемоглобіну в крові за допомогою гемометра Салі.

Прилад складається із штатива і розміщених в ньому трьох пробірок. Задня стінка закрита матовим склом. Дві крайні пробірки гемометра запаяні, в. них знаходиться стандартний розчин (16,8%) солянокислого гема­тину; середня пробірка призначена для досліджен­ня крові, вона градуйована в г%. До приладу дода­ється піпетка для води, капіляр з міткою 0,02 мл і скляна паличка.     В градуйовану пробірку гемометра Салі пі­петкою наливають 0,1-нормальний розчин соля­ної кислоти до нижньої мітки шкали пробірки. З проколу пальця в капілярну піпетку беруть 0,02 мл крові і, обтерши його кінчик ватою, видувають кров на дно пробірки так, щоб верхній шар розчину соляної кислоти залишився прозорим. Не вийма­ючи капіляра з пробірки, декілька разів промивають його розчином соляної кислоти, що знаходить­ся в пробірці над кров'ю. Вміст пробірки перемі­шують  скляною паличкою і ставлять в штатив ге­мометра. Через 5 хвилин в пробірку додають по краплях дистильовану воду до .тих пір, поки колір розчину в градуйованій пробірці не буде однако­вий з кольором стандартного розчину бокових про­бірок. Додаючи воду, розчин старанно перемішу­ють скляною паличкою. Цифра на шкалі пробірки на рівні меніска одержаного розчину покаже вміст гемоглобіну в т% (грам-процентах).

     Для визначення кольорового показника (КП), вмісту гемоглобіну в одному еритроциті (ВГЕр) користуються формулами:

КП= 3хНь/10х Ер;

ВГЕр = Ньх10/Ер

Де: Нь - кількість гемоглобіну (г%0, Ер - кількість еритроцитів (млн/мм куб).

Величина КП  залежить від об'єму еритроци­тів і насиченості їх гемоглобіном. В нормі КП ко­ливається від 0,9 до 1,1. Вагова кількість гемогло­біну в кожному еритроциті, виражається в мікро­мікрограмах. (мк/мкг). В нормі величина ВГЕр ста­новить 27-33 мк/мкг. Знаючи вміст гемоглобіну в крові, розраховують показник максимальної кис­невої ємкості (МКЕ). Для цього використовують дані про те, що 1 г гемоглобіну, здатний приєдна­ти 1,34 мл кисню. Фізіологічна норма МКЕ крові людини  — 16-20 об% (об'ємних процентів).    

Дану роботу виконують  паралельно з. попе­редньою роботою. Це дає змогу з одного проколу пальця одержати кров як для визначення  в ній еритроцитів, так і для визначення гемоглобіну та лейкоцитів. Однаковою в цих роботах є величина фізичного навантаження, після якого досліджува­ні показники визначаються вдруге.

         Робота   З Підрахунок кількості лейкоцитів

    Завдання. Оволодіти методикою визначення кількості лейкоцитів в крові людини. Дослідити особливості зміни кількості лейкоцитів при фізич­них навантаженнях.    

Методика.  Для підрахунку лейкоцитів вико­ристовують лейкоцитарний змішувач. Він має бі­лу скляну бусинку і значно менший, ніж для під­рахунку еритроцитів. Після проколу пальця в лей­коцитарний капіляр: насмоктують кров до мітки 0,5, тоді (до мітки II)—5% розчин оцтової кисло­ти, підфарбований метиленовою синькою. Цим до­сягається розведення крові, в 20 разів. Розбавлен­ня крові розчином оцтової кислоти забезпечує руй­нування клітинних мембран всіх формених еле­ментів, залишаються лише забарвлені метилено­вою синькою, ядра лейкоцитів. Їх і підраховують в полі зору мікроскопа при Малому збільшенні. Ка­меру Горяєва при підрахунку лейкоцитів готують, так само, як і для еритроцитів, лише підрахунок ведуть в усіх 25 великих незаштрихованих квад­ратах (400 маленьких). Одержану в процесі підра­хунків величину кількості лейкоцитів множать на 200 (при розбавленій в 10 разів — на 100), що і становитиме шукану їх величину в Імм^ крові.     У загальних висновках вказують на відповід­ність одержаних показників нормативним величинам. Звертають увагу на направленість і вели­чину змін кількості еритроцитів, лейкоцитів і ге­моглобіну в крові досліджуваних осіб у зв'язку з виконанням фізичних навантажень, пояснюють фізіологічну природу цих змін. Вказують на значимість одержаних показників крові для оцінки рів­ня резервів аеробного енергозабезпечення м'язо­вої роботи. При аналізі експериментальних даних враховують стать і вік досліджуваних осіб.

ТЕМА 3

ЗАХИСНА  ФУНКЦІЯ  КРОВІ ТА ЇЇ АНТИГЕННІ              ВЛАСТИВОСТІ

3.1. МЕТА ЗАНЯТТЯ:

- закріпити знання матеріалу теми (обговорення запитань для самопідготовки);

- оволодіти методиками визначення тривалості зсідання крові. Дослідити вплив   фізичних та хімічних факторів на тривалості зсідання крові;      

- оволодіти методикою визначення групової приналежності крові і резус-факто­ра. Вміти використовувати знання матеріалу теми в практиці валеологічного   виховання для збереження і зміцнення здоров'я молоді і дорослих;

-                      навчитись розв'язувати ситуаційні задачі, і знати відповіді на запитання тестового контролю знань.

3.2. ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ

1. Специфічні і неспецифічні фактори захисту організму від збудників інфекційних захворювань.   Особливості клітинного і гуморального механізмів захисної функції крові. Фактори неспецифічного захисту, фагоцитоз. Поняття про антиген і антитіло, різновидності антитіл. Імунітет, його види. Рухова активність і імунологічна реактивність.

2. Фізіологічні механізми зсідання крові. Гемостаз,   біологічне значення і основні компоненти. Фази зсідання крові. Фактори, які прискорюють і сповільнюють зсідання крові. Зміни швидкості зсі­дання крові при фізичних навантаженнях.

3. Групи крові та їх успадкування. Характеристика груп крові АБО. Розподіл людей за групами   крові серед різних народностей. Система резус,   її характеристика і значення для клінічної медицини. Успадкування групи крові і резус-фактора. Донорство.

4. Вікові особливості складу і властивостей крові.

3.3. ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ  ПОЛОЖЕННЯ

  І. Специфічні і неспецифічні механізми захисту організму від збудників інфекційних               захворювань

    Виникнення  інфекційних захворювань тісно  пов'язано з сприйнятливістю організму до нього.  Зприйня'тливість до захворювань — це здатність реагувати на надходження в організм збудників інфекцій виникненням  хвороби. Несприйнятли­вість організму до збудників інфекційних захво­рювань забезпечується факторами специфічної не­сприйнятливості (імунітет) і неспецифічної фізіо­логічної резистентності.     Інфекційні або заразні хвороби небезпечні для життя людини, особливо дітей та підлітків. Пере­даючись від хворої до здорової людини, інфекцій­ні хвороби швидко поширюються,  спричинюючи. епідемії. Для інфекційних захворювань характер­ні такі особливості:

1)           наявність специфічного збуд­ника;

2)           заразність;

3)           наявність імунітету;

4)           цик­лічність перебігу.

Причинами виникнення та ме­ханізмами поширення  інфекційних хвороб, а та­кож методами  профілактики і боротьби з ними займається наука епідеміологія. Особливістю епідеміологічної ситуації на сучасному етапі є виникнення  нових заразних хвороб, небезпечних для   життя  дорослих і дітей (СНІД), епідемії грипу.       Захист організму від впливу живих тіл та речовин, які несуть на собі генетичне сторонню інформацію, називається імунітетом. Основою спе­цифічності, тобто протиінфекційного, імунітету є не­  сприйнятливість до даного виду мікробів та продуктів їхньої життєдіяльності. Імунітет можливий   завдяки наявності імунної системи (лімфатичні вуз­ли, селезінка, кістковий мозок, вилочкова залоза —   лімфоїдні органи), яка захищає організм не лише   від збудників інфекційних хвороб, а й від злоякісних клітин. Вона також бере участь у відторгненні   пересаджених  органів, тканин, клітин, стежить за   нормальним  розвитком плода і захищає новонародженого, утилізує відмерлі тканинні, структури.

    До неспецифічних факторів фізіологічної ре­зистентності як таких, що перешкоджають про­никненню  мікробів в організм та діють бактери­цидно, належать:

1) здорова неушкоджена чиста шкіра як бар'єр для   мікробів;

2) бактерицидні кислоти сальних та потових за­лоз шкіри;     

3) лізоцим сліз, слини, крові, міжклітинної рідини, клітин тощо; 

5)           бактерицидні речовини дихальних шляхів, травного каналу, сечовивідних шляхів; 

6)           біологічно активні речовини травних соків, жовчі, крові, лімфи тощо; 

7)           видільна функція нирок, кишок, печінки, лім­фовузлів.

На імунітет виявляють вплив ряд факторів:  екологія (радіація), психогенні фактори, хвороби,  соціальні умови, шкідливі звички, умови праці, харчування, санітарна культура, щеплення, режим праці та відпочинку тощо.     

В середньому на 10000 новонароджених хлоп­чиків один народжується з важким пороком розвитку — організм дитини неспроможній виробляти захисні тіла (антитіла), тобто не може захищати себе  від патогенних мікробів. Щоб жити, така дитина  повинна знаходитись в стерильному приміщенні, їсти стерильну їжу, дихати безмікробним повітрям.     

Імунний процес — це утворення в організмі  специфічних антитіл у відповідь на проникнення  в нього мікроорганізмів і взагалі будь-яких живих  тіл та речовин з генетичне відмінною інформаці­єю (їх називають антигенами). Антитіла здатні ней- тралізовувати токсини (антитоксини), розчиняти  мікроби (бактеріолізини) або еритроцити (гемолізини), викликати осадження білкових решток, що  утворилися внаслідок руйнування мікробів (пре­ципітини), склеювати мікроби (аглютиніни) тощо.    

Для синтезу захисних імуноглобулінів (антитіл) у відповідь на проникнення в організм хвороботворних речовин витрачається чимало часу. Він  необхідний для того, щоб «налагодити» синтез спе­цифічних антитіл (ДНК  —  РНК  — імуноглобулін). Вважається, що механізм дії антитіл пов'яза­ний з наявністю на їх поверхні ділянок, конфігу­рація яких відповідає стереохімічній структурі ан­тигена (як ключ відповідає замку). При контакті антигена з антитілом утворюється комплекс анти­ген — антитіло. При цьому антиген втрачає свої хвороботворні властивості.

    Розрізняють імунітет вроджений і набутий. Вроджений імунітет видовий, він передається спадково у зв'язку з біологічними властивостями орга­нізму. Наприклад, домашні тварини не хворіють венеричними хворобами людини, а людина не хво­ріє чумою великої рогатої худоби.     Набутий  імунітет виробляється у тварин і людини  після перенесення ними якої-небудь хво­роби (природно набутий імунітет, або ж після щеп­лення вакцинами до складу яких входять мертві або ослаблені збудники  даного захворювання (штучно набутий імунітет). Ще виділяють актив­ний і пасивний імунітет. Активний імунітет ут­ворюється при безпосередньому перенесенні ор­ганізмом даної хвороби; пасивний — при введенні в організм готових антитіл (сироватки крові, одер­жаної з організму, який перехворів на дану хворо­бу). Активний імунітет довготривалий, пасивний — триває всього декілька тижнів.

     Окрім поняття імунологічної реактивності ор­ганізму (фагоцитарна активність лейкоцитів і утворення антитіл) виділяють поняття загальної (нес­пецифічної) стійкості організму.

Неспецифічний імунітет забезпечується нервовою і гормональною системами і включає в себе не лише стійкість орга­нізму до інфекційних захворювань, а й до інших стресових  впливів (функціональний імунітет). Загальна схема нейрогуморальної регуляції діяль­ності імунної системи організму подана на рис. 58.    

Важливим  фактором підвищення імунологічної реактивності організму є висока (оптимальна за ве­личиною) рухова активність людини. У спортсменів підвищена фагоцитарна активність лейкоцитів, більш висока лізоцимна активність, в умовах фізичних на­вантажень більш виражене збільшення в сироватці крові глобулінових білків, з яких синтезуються ан­титіла. Збільшення синтезу специфічних антитіл, ви­кликаних фізичним тренуванням в умовах експери­ментальної імунізації білковим антигеном (Г.Д. Плахтій, 1990), є свідченням його неспецифічного впли­ву на імунобіологічну реактивність організму, пере­думовою профілактики захворювань.

2. Фізіологічні механізми зсідання крові