Історичні етапи розвитку та сучасний стан екскурсійної діяльності

      Деякі екскурсіоністи, розглядаючи суть екскурсії, відносять до неї такі поняття, як композиція, сюжет і фабула.

      Композиція  – побудова, поєднання, складання окремих частин в ціле. Цей термін пов'язаний з поняттями "структура" і "конструкція".

      Сюжет – подія або декілька подій, пов'язаних один з одним.

      Фабула  – ланцюг подій, про які оповідає твір. У викладі фабули розрізняють  композицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію, розв'язку.

      Кульмінація – точка, момент найвищої напруги  в розвитку фабульного дії.

      Екскурсія, будучи твором конкретних авторів будується  з урахуванням вимог, що пред'являються  до літературного твору і має  свій сюжет, якому підпорядкований весь екскурсійний матеріал. Оглядова екскурсія за своїми завданнями і формою проведення складніша, чим путня екскурсійна інформація або бесіда інструктора в туристському поході. Тематична екскурсія в порівнянні з міською оглядовою, складніша за своєю структурою, змістом, методикою проведення [7].

      Шлях  розвитку екскурсії йде по лінії  зміни її суті. Спочатку екскурсія  була прогулянкою, що переслідує практичні  завдання, наприклад, пошук лікувальних 

      У наведених визначеннях екскурсії  можна виявити деякі розбіжності. Вони не випадкові і не дають трав. Потім перед нею постали наукові завдання, такі як виявлення експонатів для краєзнавчого музею. Пошуки нових форм самоосвіти висунули перед екскурсіями загальноосвітню мету. Прагнення поліпшити виховну роботу, зробити її ефективнішою перетворили екскурсію а один з видів культурно-просвітницької роботи [18].

      В даний час екскурсія виступає як щось закінчене, цілісне, таке, що має  свої специфічні функції і ознаки, своєрідну індивідуальну методику. В значній мірі вона збагатилася за змістом, формами проведення і методикою підношення матеріалу і характеризується як невід'ємна частина ідейно-виховної і культурно-масової роботи Отже, екскурсія є наочним процесом пізнання людиною навколишнього світу, побудованим на наперед підібраних об'єктах, що знаходяться в природних умовах або розташовані в приміщеннях підприємств, лабораторій, науково-дослідних інститутів і т.д.

      Показ об'єктів відбувається під керівництвом кваліфікованого фахівця – екскурсовода. Процес сприйняття об'єктів екскурсантами підпорядкований завданню розкриття певної теми. Екскурсовод передає аудиторії бачення об'єкта, оцінку пам'ятного місця, розуміння історичної події, пов'язаної з цим об'єктом. Йому небайдуже, що побачить екскурсант, як він зрозуміє і сприйме побачене і почуте. Він своїми поясненнями підводить екскурсантів до необхідних висновків і оцінок, добиваючись тим самим потрібної ефективності заходу.

      У короткій формі суть екскурсії можна  визначити так: екскурсія – сума знань, в специфічній формі людей, що повідомляються групі, і певна система дій по їх передачі.

    2. ІСТОРИЧНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКСКУРСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

      2.1.Зародження екскурсійної діяльності на українських землях (друга    половина ХІХ – початок ХХ ст.)

        Екскурсійна діяльність в Україні почала розвиватись у другій половині XIX ст. і була тісно пов’язана з розвитком краєзнавства, активізація я кого спостерігається у період піднесення національно-культурного руху українського народу.  Тому, на відміну від західноєвропейських “прогулянок на природу”, екскурсії на українських теренах мали переважно народознавче спрямування. Біля витоків екскурсійної справи стояли визначні особистості: організатори “Руської трійці”, семінаристи Львівської духовної семінарії Я.Головацький, М.Шашкевич, І.Вагилевич, відомий письменник І.Франко та багато інших.

      Усвідомлюючи  виняткове значення краєзнавчої  роботи для виховання учнів, українські школи та гімназії почали впроваджувати  її в позакласний навчально-виховний процес, проводили мандрівки й екскурсії по рідному краю. У 1909 році у західно-українських гімназіях починає діяти “Самовиховна шкільна громада”, яка організовувала учням прогулянки й екскурсії, створювала шкільний музей і архів.

      Становлення екскурсійної діяльності спостерігається і у навчальних закладах російської частини українських земель.

      Доцільно  зауважити, що система освіти Російської імперії складалася на той час  із навчальних закладів різних типів, підпорядкованих різним відомствам.

      Для дітей робітників, селян, міщан були доступні лише нижчі та професійні навчальні заклади (церковно-приходські школи, приходські училища, школи грамотності); дітей дворян та чиновників навчали у гімназіях, університетах, інститутах шляхетних дівчат); для дітей буржуазії призначались переважно технічні навчальні заклади, реальні та комерційні училища.

      Навчання  майже в усіх навчальних закладах було платним, тому є цілком зрозумілим, що екскурсійна діяльність була поширена у навчальних закладах середньої  і вищої ланок освіти.

      Одними із найпоширеніших екскурсій, що організовувались у гімназіях та училищах під керівництвом учителів природознавства, були екскурсії у природу. Величезне значення мали історичні екскурсії. Здебільшого їх проводили вчителі історії. З метою релігійно-морального виховання молоді наприкінці XIX - на початку XX ст. застосовувались паломницькі екскурсії.

      За  повідомленням часопису “Экскурсионный вестник” (Москва), екскурсії-паломництва  для поклоніння святиням увійшли  до навчальної програми на 1911 р. і почали впроваджуватися навчальними округами. На початку XX ст. було зроблено перші кроки щодо організації та проведення літературно-мистецтвознавчих екскурсій, де екскурсоводами, як правило, були вчителі малювання, літератури. У зв’язку з величезними зрушеннями у сфері промислового виробництва, що сталися після проведення реформи 1861р., набувають розвитку виробничі екскурсії на заводи, шахти, рудники тощо. Важливими об’єктами освітянського екскурсійного руху були музеї. Надзвичайно важливу роль у справі організації учнівських екскурсій відіграли екскурсійні комісії при навчальних округах. Перша екскурсійна комісія при Московському навчальному окрузі виникла у 1907 р., а у 1909 р. такі екскурсійні комісії або комітети були створені при Київському, Одеському, Харківському навчальних округах. Вони займалися організацією обслуговування екскурсантів – пошуком дешевого, а інколи навіть безкоштовного житла, забезпеченням екскурсійних груп кваліфікованими керівниками екскурсій (екскурсоводами, гідами) і т. ін.

      Організаторами екскурсійної діяльності на той час були видатні громадські діячі.

      Екскурсії наприкінці XIX – на початку XX ст. перетворилися на дієвий засіб освіти і виховання шкільної молоді. Саме вони заклали підвалини всієї екскурсійної діяльності, що розвивалася на той час, бо становили переважну частину всіх екскурсій. 
 

2.2. Екскурсійна справа у період Української революції (1917-1920 рр.)

      Починаючи від Лютневої революції 1917 року і  до кінця листопада 1920 року Україна  пережила кілька змін влади. Проте, і  в роки Української Народної Республіки, Гетьманату, Директорії процес розвитку освіти, культури, екскурсійної діяльності не припинився.

      У циркулярі від 2 листопада 1917 року за підписом генерального секретаря народної освіти, а з січня 1918 року першого  міністра народної освіти УНР Івана Стешенка, було викладено звернення до директорів різних типів шкіл. У ньому зазначалось, що умови нового політичного життя в Україні ставлять перед учителями нові завдання в новій школі, що повинна виховувати молодь у дусі загальних демократичних принципів і національних ідеалів. При цьому поряд з тим, що певна роль відводилася літературі, театру, музиці, наголошувалося на необхідності організації подорожей у ті місця, де відбувалися визначні події нашої історії. Пропонувалося включити подорожі у річний навчальний розклад як корисний методичний засіб під час вивчення історії та географії України, що, безумовно, сприятиме національному вихованню підростаючого покоління.

      У циркулярі від 16 листопада 1917 року, генеральний секретар народної освіти знову звертається до директорів шкіл усіх відомств та інспекторів вищих шкіл, ставить завдання перед педагогічними радами – вирішувати питання національного виховання у школах, підкреслюючи, що весною та влітку слід організовувати подорожі-екскурсії, де б учні на власні очі змогли побачити видатні пам’ятки нашої славної минувшини. Саме подорожі повинні виховувати здорове національне почуття, сприяти вивченню рідної історії та мистецтва.

      Слід  відмітити винятково важливу  роль української інтелігенції, яка дбала про національне виховання та пізнання історії Української держави у справі розвитку української культури. Зусилля передових педагогів тих часів були спрямовані на більш поглиблене вивчення історії природних багатств, національної культури. Серед цих людей передусім слід назвати Софію Федорівну Русову, яка у 1918 року була призначена директором Департаменту позашкільної освіти Міністерства народної освіти УНР, де було створено екскурсійний відділ. С.Русова була членом Центральної Ради, видатним педагогом і діячем культури.

      У її педагогічній спадщині знаходимо  істотні аспекти, пов’язані зі становленням і розвитком в Україні екскурсійної справи. У статті “Націоналізація  школи”, надрукованій у першому  номері журналу “Вільна українська школа”, що почав виходити з 1917 року, С.Русова розглядає здійснення процесу націоналізації освіти як через впровадження рідної мови викладання, зміну програм, вивчення українознавчих дисциплін, так і через відповідне методичне забезпечення навчально-виховного процесу. При цьому вона особливо виділяє метод екскурсійний.

      Таке  навчання, за переконанням С.Русової, найкраще проводити не за тими або іншими підручниками, а шляхом організації  екскурсій з учнями як ближніми, так і більш далекими; до тієї або іншої місцевості, цікавої чи з географічної, чи з історичної точки зору. Далі в статті подається перелік можливих екскурсійних маршрутів, освоєння яких мало сприяти формуванню у молоді патріотичних почуттів.

      Департамент позашкільної освіти Міністерства народної освіти УНР і його екскурсійний відділ приділяли постійну увагу забезпеченню навчально-виховного впливу через засоби унаочненого пізнання рідного краю, розширення спектру екскурсій. Вони, згідно з рекомендаціями відділу, мали бути історичними, природознавчими, економічними, естетичними, етнографічними тощо.

      Відділ  працював над тим, щоб екскурсійною діяльністю була охоплена вся територія  України, щоб забезпечувалося фінансування цієї справи. Передбачалося, що екскурсії  мають влаштовуватися для різних соціальних верств населення, різних вікових категорій:

• для дітей початкових класів;
• для учнів середніх шкіл;
• для робітників;
• для гостей-іноземців.

      Разом із С.Русовою у Департаменті позашкільної освіти вирішенням питань розвитку екскурсійної справи займалися відомі українські діячі: М.С.Шугаєвський – помічник С.Русової по Департаменту, Є.Ю.Перфецький – автор історіографічного нарису про Закарпаття, в еміграції викладав у Братиславському університеті. Відомий український природознавець, професор Київського університету, директор зоологічного музею В.М.Артоболевський, який вважав, що екскурсійною діяльністю повинні займатися фахівці, а не випадкові люди. Він надавав першочергового значення підготовці екскурсоводів, вирішенню організаційних питань, від яких, насамперед, залежить успіх кожної екскурсії. Перелік імен можна було б продовжити.

      Екскурсійний  відділ наполягав на тому, що слід приділити  найголовнішу увагу розвитку екскурсійної справи по всій території України, встановити тісний контакт з освітянськими  установами, забезпечити екскурсійну справу коштами. Працівники відділу вбачали головним засобом національного виховання українознавство, що буде здобуватися шляхом екскурсійним, шляхом безпосереднього ознайомлення людей з предметом нашого національного добра.

      На  засіданнях екскурсійного відділу розглядались питання організації екскурсійних маршрутів. Учасники засідань визначили, що екскурсії мають бути історичними, природознавчими, економічними, естетичними, етнографічними та іншого тематичного спрямування.

2.3. Екскурсійна діяльність в Україні в 20-30-х роках ХХ століття

      Становлення системи екскурсійних закладів в  Україні в 20-30-х роках XX ст. відбувалося  у складний період. На початку 20-х  років уряд спрямував свої зусилля  на створення розгалуженої мережі централізованого управління та контролю в різних галузях народного господарства. Одержавлення та централізація позначилися і на закладанні організаційно-правових та господарсько-фінансових основ системи екскурсійних закладів.