Сертифікація послуг в Україні

способи зазначення відповідності  стандарту: сертифікат відповідності  та знак відповідності які є способом інформування всіх зацікавлених сторін про сертифікований товар.

Доступ до системи сертифікації — можливість для заявника (у галузі сертифікації) користуватися сертифікацією згідно з правилами системи.

Учасник системи  сертифікації — орган з сертифікації, який діє згідно з правилами цієї системи, але не має можливості брати участь в управлінні системою.

Член системи  сертифікації — орган з сертифікації, який діє згідно з правилами даної системи і має можливість брати участь в управлінні системою.

Наступним важливим терміном сертифікації є термін «схема сертифікації». Поняття, що позначається цим терміном, являє собою «систему сертифікації стосовно до конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на який поширюються ті ж самі стандарти і правила».

Серед інших термінів і визначень, наведених у Керівництві ISO/IEC 2:1986, є ще два, що глибше та детальніше розкривають вихідне поняття сертифікації. Ці два терміни — «сертифікат відповідності» і «знак відповідності».

Сертифікат  відповідності — це документ, виданий відповідно до правил системи сертифікації, який зазначає, що дана продукція, технологічний процес чи послуга відповідають вимогам, які визначені стандартами чи іншими нормативним документами, що установлюють вимоги до них.

Сертифікат може відбивати  усі вимоги стандарту, а також  окремих розділів або конкретних характеристик товару, що чітко обумовлюється в самому документі. Інформація, надана в сертифікаті, повинна забезпечити можливість порівняння її з результатами випробувань, на підставі яких він виданий.

Об’єкт сертифікації (продукція, процес, послуга тощо) повинен бути

ідентифікованим, тобто сертифікації може підлягати саме даний об’єкт і ніякий інший, зокрема похідний від нього або зовсім фальсифікований.

Знак відповідності (знак сертифікації) — знак, який оберігається законом (сполучення літер, цифр, графічних символів тощо), і використовується відповідно до прийнятих правил системи сертифікації і вказує, що дана продукція, технологічний процес чи послуга відповідають конкретним стандартам або іншим нормативним документам, які встановлюють вимоги до них.

Знак відповідності обмежений визначеною системою сертифікації, що вказує на обов’язок цієї системи (в особі органу з сертифікації) контролювати відповідність стандарту продукції, маркованої цим знаком. Знаком відповідності маркується товар і у тому випадку, якщо він відповідає всім вимогам стандарту.

У системах сертифікації діють правила щодо застосування знака відповідності або національні стандарти, які регламентують застосування знака відповідності національному стандарту, наприклад, в Україні — це ДСТУ 2296—93. Дозвіл (ліцензія) на застосування знаку відповідності видається органом з сертифікації.

До стандартів, які  використовуються з метою сертифікації, висуваються вимоги, які враховують технічні комітети організацій, що здійснюють стандартизацію. Передовсім, якщо розроблюваний стандарт призначений для використання при сертифікації, до складу технічного комітету крім представників усіх зацікавлених сторін повинні бути включені спеціалісти, що мають досвід роботи в галузі сертифікації. У розділі стандарту «Галузь застосування» має бути вказівка про застосування його з метою сертифікації. До стандарту включаються лише ті характеристики, які можуть бути об’єктивно перевірені. Якщо при сертифікації третьою стороною необхідно встановити методи контролю виробничих процесів, такі вимоги включаються в спеціальні правила і програми сертифікації, що базуються на стандарті.

Стандарт повинен встановлювати  послідовність проведення випробувань, якщо це впливає на результати. Перевагу віддають методам неруйнівних випробувань.

Якщо сертифікація здійснюється з метою підтвердження безпеки виробу, застосовуються стандарти, в яких регламентуються характеристики і норми безпеки. Це можуть бути і спеціально розроблені для даної мети нормативні документи.

Якщо виріб сертифікований на безпеку, то він може маркуватись спеціальними знаками відповідності, які стосуються або конкретних видів продукції, або мають загальний характер, тобто інформують споживача про безпеку товарів.

Інколи споживач може вимагати документ, що засвідчує наявність  і стабільну роботу систем управління якістю продукції, системи екологічної безпеки підприємства та системи правління охороною праці на підприємстві. Тому проводиться встановлення відповідності роботи підприємства нормативним документам ІSО серії 9000, 10000, 14000. Якщо виробництво відповідає вимогам, то це може бути засвідчено у вигляді сертифіката на систему якості підприємства.

Підтвердження відповідності — видача документа (декларація про відповідність або сертифікат відповідності) на основі рішення, яке приймається після проведення відповідних (необхідних) процедур оцінки відповідності, що довели виконання встановлених вимог.

Засвідчення відповідності — дія випробувальної лабораторії третьої сторони, яка доказує, що конкретний випробувальний зразок відповідає конкретному стандарту або іншому нормативному документу.

Орган з сертифікації — орган, який здійснює сертифікацію відповідності.

Орган з сертифікації може сам проводити випробування та контроль за випробуваннями або здійснювати нагляд за цією діяльністю, яка проводиться за його доручення іншими органами.

Контролюючий  орган (у галузі сертифікації) — орган, який здійснює за дорученням органу з сертифікації діяльність з контролю [4].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Види сертифікації. Схеми, засоби і методи здійснення сертифікації

Сертифікація може мати обов’язковий і добровільний характер. Останнім часом обов’язкова сертифікація часто називається сертифікацією в законодавчо регульованій сфері, а добровільна сертифікація — в законодавчо нерегульованій сфері[6].

 

 

 

4. Національна система сертифікації України

Попередницею української  сертифікації була сертифікація в СРСР вітчизняної експортованої продукції. Вона існувала у вигляді державних випробувань, як один із видів контролю якості продукції (ГОСТ 16504-81).

У 1984 р. Урядом СРСР було прийнято Постанову про сертифікацію продукції, що експортується. У 1986 р. Держстандарт СРСР ввів у дію «Тимчасовий порядок сертифікації продукції машинобудування». Радянський Союз приєднався до міжнародних систем сертифікації електропобутових товарів (МЕКСЕ), електронних компонентів (МЕКСБ) і автотранспортних засобів за правилами Європейської економічної комісії ООН (UNESE) [6].

Були розроблені національні  правила проведення робіт із сертифікації продукції, атестації виробництв та інші нормативні документи.

Спочатку сертифікація проводилася  в зарубіжних центрах і її обов’язковість фактично встановлювалася законодавством тих країн, куди товари постачалися з СРСР. Сертифікати відповідності видавалися Держстандартом СРСР.

У 1987 р. СРСР приєднався до прийнятої  країнами-членами Європейської економічної комісії ООН «Угоди з сертифікації автотранспортних засобів».

1987 року країнами-членами  Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і Югославією була підписана Конвенція про систему оцінки взаємопостачальної продукції (СЕПРО РЕВ). Ця система передбачала проведення сертифікації з використанням як стандартів РЕВ, так і інших міжнародних норм та кращих національних стандартів. Сертифікати СЕПРО РЕВ у кожній країні видавалися уповноваженими державними органами. Система була введена в дію з січня 1988 р. Ця система фактично ввела міжнародну акредитацію випробувальних лабораторій та міжнародну атестацію. У 1991 р. в країні функціонувало

14 випробувальних центрів,  було атестовано декілька виробництв.

З 1988 р. СРСР бере участь у міжнародній системі Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕК) з сертифікації електропобутових приладів на відповідність вимогам ІЕК з електробезпечності.

У СРСР діяли й інші форми оцінки відповідності продукції: атестація за категоріями якості (перша і вища, за якою продукції присвоювався «Знак якості»); державні випробування, яким підлягало близько 30 % продукції, атестованої за категоріями якості; нагляд за стандартами; система розробки і впровадження продукції у виробництво. Так, на 1 липня 1981 р. Державного Знака якості було удостоєно 87941 найменування виробів, що випускалися промисловістю.1 На підприємствах здійснювався технічний контроль, а вироби маркувалися реквізитами стандартів і технічних умов, відповідно до яких вони випускалися. В Україні після ліквідації СРСР атестація за категоріями якості, держвипробування продукції і держприймання були офіційно скасовані.

Спадщина в галузі сертифікації, залишена СРСР, була використана для  розвитку й удосконалювання цієї діяльності в Україні та в інших країнах СНД.

1992 року відповідно  до Закону України «Про захист  прав споживачів» в Україні  розпочались роботи з сертифікації  продукції та послуг, які очолив  Держстандарт України.

З 1993 р. в країні створено декілька систем обов’язкової і добровільної сертифікації, об’єктом діяльності яких є закріплена за ними номенклатура товарів або послуг. Найвизначнішою системою сертифікації серед них є національна Система сертифікації УкрСЕПРО, створена Держстандартом і керована його правонаступником — Держспоживстандартом України.

Щодо формування правових засад сертифікації, то процес їх створення висвітлений де йдеться про основні віхи становлення національного законодавства з технічного регулювання. Безперечно, що початковим етапом у створенні вітчизняної сертифікації стало прийняття Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 № 46-93, а також затвердження комплексу основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1–93), ДСТУ «Сертифікація», ДСТУ «Система сертифікації УкрСЕПРО», ДСТУ «Метрологія», ДСТУ «Системи управління якістю» та ін.

Hаступним кроком удосконалення правової основи сертифікації стало прийняття у 2001 р. Законів України: «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 № 2406-ІІІ; «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» 17.05.2001 р. № 2407-ІІІ; «Про стандартизацію» від 17.05.2001 № 2408-111. Важливу роль у здійсненні сертифікації відіграє нові редакції Законів України «Про захист прав споживачів» від 15.12.93 р. № 1023-ХП (в редакції вiд 01.12 2005 р. № 3161-IV) та «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 06.09.2005 р. № 2809-IV, «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» від 01.12.2005 р. № 3164-IV (в редакції від 31.05.2007 р. № 1107-V (1107-16) та ін.

30 червня 1993 р. за №  95 вийшли Накази Держстандарту України: «Про введення обов’язкової сертифікації продукції в Україні» та «Перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні» (останній згодом неодноразово редагований, у тому числі Держспоживстандартом від 1 лют. 2005 р. № 28).

Свій позитивний внесок у подальше удосконаленні національної системи сертифікації України внесла і заміна основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1–93) оновленим комплексом правил і положень системи ДСТУ «Національна стандартизація…» і таке інше[1].

 

Прискоренню розвитку національної системи сертифікації сприяє активне міжнародне співробітництво України в галузі технічного регулювання, безпосередня участь у роботі міжнародних і регіональних організацій та їх технічних комітетів. Зокрема, Держспоживстандарт України представляє Україну в 9 міжнародних та регіональних організаціях.

Як вже зазначено, Україна  стала членом найвпливовіших міжнародних  організаціях у сфері стандартизації: з 1992 р. — Міждержавної Ради зі стандартизації, метрології та сертифікації країн СНД (в рамках «Угоди про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації»); з 1993 р. — Міжнародної організації з стандартизації (ISO) та Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС). З 1997 р. Україна є членом за підпискою Європейського комітету з стандартизації (СЕN) і членом-кореспондентом Міжнародної організації законодавчої метрології (ОІМL). Фахівці Держспоживстандарту також активно працюють в Європейському комітеті з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Міжнародній організації з стандартизації тестування (ISTO), Організації Євроазіатського співробітництва державних метрологічних установ (COOMET), Організації національних метрологічних установ держав Європи (EUROMET), Генеральній конференції мір та вагів (СGPM).

З 1 березня 1998 р. набула чинності «Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом», цілий ряд статей якої передбачають зближення української системи технічного регулювання з європейською, а саме:

• участь у робочій  групі з питань стандартизації Європейської економічної комісії ООН;

• залучення до Міжнародної  системи сертифікації (МЕКСЕ та МЕКСБ);

• приєднання у 1996 р. до Кодексу встановленої практики розробки, прийняття та застосування стандартів Угоди по технічних бар’єрах у торгівлі GАТТ/WТО;

• вступ України до Організації метрологічних закладів країн Європи.

Активно розвивається міжнародне співробітництво на двосторонній основі. Так, станом на 31 грудня 2006 р. у сфері стандартизації, метрології, оцінки відповідності та захисту прав споживачів діє 47 угод з 33 країнами, 18 з яких укладено на міжурядовому рівні. Міжурядові та міжвідомчі угоди укладені майже з усіма країнами СНД, країнами Балтії, країнами ЄС (Австрією, Францією, Фінляндією, Італією, Німеччиною,Словаччиною, Ірландією, Грецією, Туреччиною), США, Аргентиною, Болгарією, Бразилією, В’єтнамом, Єгиптом, Ізраїлем, Іраном, Китаєм, Кубою, Македонією, Монголією, Польщею, Словенією, Угорщиною, Хорватією, Чехією, Чилі, Югославією та ін.