Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Чернівецький  національний університет ім. Ю. Федьковича

Факультет історії, політології та міжнародних  відносин

Кафедра – міжнародних відносин 
 
 
 
 

Реферат

«Мусульманська  цивілізація» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Підготували

студенти 407 групи

Горичан І.

Волошина  А.

Боднарюк  О. В.

Пілігач М. 
 
 

Чернівці  – 2011

План

Вступ

1. Іслам – основа арабської цивілізації

2. Вплив ісламу на мусульманську цивілізацію

Висновок

Список  використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     В той час, як в Європі існувало християнство, уздовж південного, східного, а пізніше  і західного берегів Середземного моря стала поширюватися нова релігія  іслам, яка стала однією зі світових релігій і лягла в основу формування Ісламської цивілізації.

  В історії світових цивілізацій класична арабо-мусульманська цивілізація посідає одне з найважливіших місць. Свого часу ця високорозвинута самобутня культура процвітала на безкрайніх просторах від Індії до Іспанії, що включали Близький Схід та Північну Африку, її вплив відчувається зараз у багатьох частинах світу, вона є важливою ланкою зв'язку між культурами античності та середньовічного Заходу. Унікальність цієї цивілізації обумовлена особливостями ісламу, що являв собою не лише світову релігію, а й цілісну культуру – право й державу, філософію та мистецтво, релігію та науку. І хоча іслам історично близький багатьо європейським культурним традиціям, порівняльний аналіз цих відмінностей, на перший погляд неочевидних, показує найбільшу віддаленість ісламу від європейського стандарту та його певну схожість з китайськими релігійно-доктринальними нормами. Мусульманська цивілізація – це щось настільки глобальне, що дає людям можливість об’єднуватися, незважаючи на різні статуси, культуру, менталітет, та відчувати себе частиною якоїсь єдності, яка заснована не тільки на спільній вірі, релігії, а й на єдиному світосприйнятті. Іслам є релігією з найвищими темпами розвитку, він приваблює все більшу кількість прихильників, поширюється майже у всіх країнах світу. Іслам, як і інші світові релігії, не обмежується тільки релігійною сферою, що включає теологічне вчення та сакральні елементи. Іслам – це цілісна система, яка регламентує та встановлює не тільки кодекс поведінки і стиль життя, але й систему моральних цінностей і психологічних установок. Проте таке категоричне та глобальне сприйняття ісламу викликає багато суперечок щодо його сутності та відношення до інших релігій.

1. Іслам – основа арабської цивілізації

     Іслам є однією з універсальних світових релігій – релігії одкровення, що виокремилася у VII столітті з традицій таких монотеїстичних релігій, як християнство та іудаїзм, перейнявши багато основних їх положень та догм. Сам іслам визнає сутність цих релігій тотожною власній догматиці, однак людська недосконалість призвела до того, що християни та євреї неправильно зрозуміли смисл одкровення одного й того ж бога. Лише пророк Мухаммед дійшов до Істинного одкровення, виправляючи помилки своїх попередників.           Головною особливістю ісламського світогляду стала ідея про нероздільність релігійного і світського, священного і земного. Іслам став законом, що визначав соціальні структури та мораль суспільства, обгрунтування яких знаходиться в священному Корані. Мусульмани вірять, що Коран – книга не створена, а існуюча вічно. Вона є словом Аллаха і вміщує його остаточну і повну волю. Коран поділяється на частини –  сури. В теперішньому вигляді Коран має 114 сур. Сури поділяються на аяти (вірші). Сури розташовані так: найдовші — на початку, найкоротші — в кінці. Для Корану характерна своєрідна стилістика: це проповідь, пряма мова і розповідь від третьої особи. Коран — головна книга мусульман, із якою вони не розлучаються від народження. З раннього дитинства вони чують вирази з нього, і дуже часто по ньому вчаться читати. Кораном установлено норми, що регулюють усі сфери життя мусульман: молитву, піст, подружнє життя, харчування і вживання напоїв, успадкування майна. Мухаммед писав свої одкровення, які поповнювали Коран щоразу, як тільки це було необхідне. Згодом його праці почали по-різному трактувати, саме у зв'язку з цим виникли дві течії в ісламі: суннізм та шиїзм, що відрізняються за тлумаченням сунни.         Правовірні мусульмани, які вважали, що коли сунна може обійтися без Корану, то Коран не може існувати без сунни, одержали назву «ахль ас-сунна» - «люди сунни» або «сунніти». Розповсюджувачами сунни були сподвижники Мухаммеда. В основі суннізму лежить загальна думка улемів (суннітських вчених), в той час як шиїзм заснований на авторитеті імаму (послідовника місії пророку). І ще одна відмінність: шиїти засновують сунну виключно на авторитеті сім'ї пророка, а правовірні сунніти призначають ще й свідків – сподвижників пророка Мухаммеда. І донині весь мусульманський світ поділено на шиїтів та сунітів. У ході еволюції ісламу виник суфізм – мусульманський містицизм, який у певному смислі являв собою реакцію фанатиків та пуритан на процес, що започаткував десакралізацію ісламу. Суфії – ісламські містики – не вважали обов'язковими для себе повсякденні норми, обряди та умовності, суворо предписані православним мусульманам, їх життя було присвячене Аллаху й звідси їх нестандартна поведінка – вони не молилися п'ять разів на день, а виконували обряд радіння (зікр) у різних варіаціях – від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буддійської медитації. Найцікавіше полягає в тому, що витоків буддизму стосуються концепції різноманітних культур, а саме: догми Корану, неоплатонізм Плотіна з його тезою про божественну еманацію, яка відбивається' в предметах світу як у дзеркалі, положення індо-буддизму про примат абсолютної реальності над феноменальним світом відчуттів та християнський аскетизм. Синтез цих витоків на основі ісламу і призвів до появи суфізму.       Саме під знаком ісламу арабський народ почав свою велику, повну успіхів історію, створив обширну імперію, блискучу арабсько-мусульманську цивілізацію і культуру. Араби стали нащадками таких великих держав, як Візантія і Персія. 
У дещо пізніші часи іслам прийняли інші народи – перси, турки, монголи, індійці та малайці, так що іслам став світовою релігією. Виникла єдина, хоча й складена з багатьох народів, «мусульманська спільність», яка не дивлячись на різноманітність своїх послідовників та їх географію, характеризується певною ментальністю, що не була схожаю ні на ментальність попередніх народів, ні на їх культурні та релігійні традиціїю 

2. Вплив ісламу на мусульманську цивілізацію

     Варто підкреслити, що Іслам істотно сприяв розвиткові філософії, мистецтва, гуманітарних та природничих наук, а також створенню витонченої культури (не випадково VII—VIII ст. називають епохою класицизму). Халіфи, еміри та губернатори різних провінцій колосальної мусульманської імперії були заповзятими опікунами науки та філософії, меценатами мистецтва та витонченої літератури, особливо поезії. Вони були ініціаторами та покровителями відомих наукових інститутів – тодішніх університетів та академій наук, з якими були пов'язані величезні на той час бібліотеки, що нараховували по 400 тис. томів релігійних та мирських творів. Головні центри середньовічної науки і культури знаходились в Багдаді, Каїрі, Кордові та інших містах арабо-мусульманського халіфату. Можна твердити, що арабо-мусульманська культура, як свідчить саме словосполучення, несе на собі відбиток ісламу та арабізму з їх духом свободи й терплячості, що зберігався в епоху арабської гегемонії в арабо-мусульманському суспільстві та його державі – Халіфаті.

     Не слід також забувати, що в середньовічній арабо-мусульманській культурі інтенсивно розвивалися й суспільно-політичні уявлення, орієнтовані на пошуки над-релігійного ідеалу, що передбачав знищення майнового і віросповідального антагонізму. Пошуки такого роду соціального утопічного ідеалу за цілком зрозумілими причинами викликали певну реакцію з боку ортодоксального ісламу, в результаті чого й з'явився суфізм.             Істотним елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов'язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в «одкровенні» арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавши арабську письменність. З цього почалася немов би взаємодія цих двох істотних складових арабо-мусульманської культури. Так, під впливом необхідності коментувати Коран досить сильно розвинулися філологічні дослідження арабської мови. В свою чергу, Коран сприяв розширенню сфери розповсюдження та посилення позицій арабської мови скрізь, де з'являлися араби та навернені ними до ісламу представники інших народів. Тому всі мусульмани, незалежно від свого походження, зобов'язані цитувати Коран арабською мовою, знати його й розуміти. І як «дивом» вважали араби (та мусульмани) явлення світові Корану арабською мовою, так і «дивом» поставав перед ними вражаючий розвиток арабської мови, що з мови бедуїнів пустельної йшли з пустелі для завоювання сусідніх країн Сходу та Заходу вони несли з собою свою арабську мову, мову давньоарабської поезії та Корану. Вони несли з собою і свою релігію – іслам, який їх згуртував у єдиний бойовий стрій та об'єднав ідеологічно. Арабська мова і Коран – два основних елементи новонародженої арабо-мусульманської цивілізації та культури. Саме вони надали цій культурі арабського обличчя й увійшли до її змісту, залишивши свій відбиток на всіх її аспектах: науці, філософії, мистецтві та інших сферах культури.  
   Від початку свого розвитку, у класичну епоху, в часи блискучого розвитку (IX-XII ст.) та в посткласичну епоху (XIII-XIV ст.) арабо-мусульманська культура знаходилася на високому рівні, залишивши далеко позаду тодішню європейську науку та культуру. У створенні та розвиткові її брали участь араби, перси та представники інших ісламізованих народів – як члени єдиного великого мусульманського суспільства. Її успішному розвиткові сприяло й те, що арабська мова була єдиною, якою користувалися під час викладу своїх праць усі мусульманські вчені, незалежно від свого походження, а не тільки араби. 
 Першими центрами науки в мусульманському світі були мечеті – своєрідні університети, бо в них навчали усім релігійним та мирським наукам. Деякі з них одержали широку популярність в історії арабо-мусульманської науки як справжні університети. Досить пригадати велику мечеть Омейядів у Дамаску (заснована в 732 p.), відому каїрську мечеть Аль-Адхар, яку добре знають і на Заході. Іслам сприяв розквіту науки, адже ще пророк Мухаммед сказав: «Споглядання вчених рівнозначне молитві», а його племінник Алі говорив: «Добувай знання, вони тебе прикрасять, якщо ти багатий, і нагодують, якщо ти бідний». Заслуговує уваги й вислів: «Книги – сади вчених».  
     Величезнцй розквіт науки та філософії, літератури та мистецтва випадає насамперед на період панування династії Абассидів у Багдаді. Вже наприкінці VIII ст. почалася велика робота з перекладу найважливіших грецьких, персидських та індійських праць на арабську мову. Відомий освічений халіф аль-Мамун (813-333 pp.) особливо заохочував науку та вчених, допускав свободу думки. Саме в Багдаді у VIII-X ст. народився справжній ентузіазм у ставленні до науки. «Пошук знання» став певною потребою широких мас адептів ісламу, згідно процитованих вище хадісів. З'явилися арабські мислителі, які не тільки внесли в скарбницю арабо-мусульман-ської культури давні наукові та філософські досягнення інших народів, але й своєю оригінальною творчістю просунули вперед науку та філософію.  
 Не тільки на арабському Сході, а й на арабському Заході в арабській Іспанії, що зветься Андалузією, блискуче розвивалися наука, філософія, література і мистецтво під захистом халіфів Омейядів з Кордови, а потім їх спадкоємців, емірів – володарів дрібних держав. Кордова, столиця іспанських Омейядів, прославилася як ентр витонченої культури, що не уступав Багдаду Абас-сидів. Поряд з Кордовою відомі були й інші центри високої культури: Севілья, Толедо, Гренада. Вчені з мусульманських країн Сходу, де наука та філософія вже в XII ст. почали занепадати, а також вчені з Італії, Франції, Англії прибували до цих центрів культури для вивчення таких світських наук, як астрономія, медицина, географія тощо.  
 В даному випадку арабо-мусульманська культура розглядається як проміжна між культурами Заходу та Сходу. Арабський халіфат включав крупні центри Близького Сходу, в яких було сконцентровано тисячолітній досвід міської культури Шумеру, Аккаду, Давнього Єгипту та ін. Всі культурні цінності, кристалізовані протягом тисячоліть різними східними цивілізаціями та еллінізмом, були освоєні арабами, висловлені арабською мовою і передані Західній Європі. Головними у рисах, переданих мусульманським Сходом Європі, були науковість, прагнення до радості й краси дійсності. 
 У період між XII ст. та епохою Відродження праці арабських вчених з усіх галузей знань перекладалися з Іспанії, Сицілії та Сірії, завдяки чому більшість з них стала доступною в латинському перекладі. Не дивлячись на порівняно низький рівень науки та перекладу на Заході в ті часи, коли ці латинські тексти сприяли відродженню тяги до знань у Західній Європі періоду пізнього середньовіччя, виникає питання: чим же обумовлений розквіт наукових знань саме в арабо-мусульманській культурі? Неабияку роль у цьому відіграли такі фактори. Насамперед необхідно врахувати те, що в основі ісламу полягала турбота про правовірних в цьому земному світі, а різноманітні наукові дисципліни надавали в цьому істотну допомогу. Точні науки, математика та астрономія, а також медицина й фармакологія були досить корисні для розвитку цивілізації, тому що піднімали рівень життя населення й не загрожували ідеології ісламу.  
 В галузі точних наук досягнення арабських вчених були величезними. Загальновідомо, що арабська система ліку, коріння якої сягає Індії, була сприйнята й розповсюджена в Європі. Арабські вчені (наприклад, Мухаммед аль-Хорезм) зробили великий внесок у розвиток алгебри, сферичної тригонометрії, математичної фізики, оптики, астрономії та інших наукових Дисциплін. Астрономія та астрологія були досить популярні серед арабів здавна, ще в домусульманський період. Сприйняті ісламом, вони одержали широку підтримку у мусульманських володарів. Високого рівня розвитку у арабів досягла хімія. Відомості набув Джабар ібн Хайян з Куфи, засновник експериментальної хімії. Він займався не лише проблемами теорії наукової хімії, а й у своїх численних експериментальних дослідженнях прагнув здобути дані для прак- тичного застосування у процесах виплавки сталі, фарбування тканин і шкір, виробництва скла. Загалом можна сказати, що арабські вчені в галузі хіщії відкрили окиси сірки, азоту, азотне срібло та інші сполуки, а також дисциляцію та кристалізацію. 
Досить високого рівня у арабів досягла медицина. її надбання довгий час живили європейську медицину. Один з перших відомих лікарів ар-Разі (IX ст.) був найкращим клініцистом у світі ісламу, багато його праць були справжніми медичними енциклопедіями. Крупну енциклопедію в галузі медицини являє собою й «Канон медицини» відомого Ібн Сіни (Авіцещш). Найвидатніший хірург арабського світу аз-Захраві підняв хірургію до рангу самостійної науки, його найважливіший трактат «Ташріф» поклав початок ілюстрованим працям з хірургії. Він став застосовувати антисептичні засоби при лікуванні ран і шкірних пошкоджень, винайшов нитки для хірургічних швів, а також зробив близько 200 хірургічних інструментів, які пізніше використовувалися мусульманськими та християнськими хірургами. Другим відоміші піонером медицини був Ібн Зухр (Авензоар), один з видатних арабських лікарів Іспанії (1094—1160 pp.).

     Арабським вченим ми зобов'язані створенням фармацевтики як визнаної професії. Фармакологія стала самостійною наукою, незалежною від медицини, хоча й пов'язаною з нею. Вони надавали великого значення хіміотерапії. Багато лікарських трав арабської фармакології й до сьогодні використовуються у лікуванні: .сіно, спориш та ін. Арабські географи та натуралісти збагатили геологію та ботаніку, вивчаючи флору та фауну багатьох країн.  
 Арабське мистецтво лікування знало водотерапію, психотерапію і лікувальну дієту. Слід звернути увагу на те, що в арабському світі було збудовано багато госпіталів, в тому числі й спеціальні – для психічно хворих, часто ці госпіталі були пов'язані з науковими закладами. Звичайно, у відповідності з традицією арабо-мусульман-ського будівництва у новому місті зводили мечеть, госпіталь, школу або інші громадські заклади, які сприяли фізичному та духовному здоров'ю людини. Можна сказати, що арабські вчені поповнили суму знань людини новими оригінальними даними та відкриттями в галузі природознавства й медицини, збагативши все людство.  
 Являє собою інтерес і філософська традиція мусульманського сходу, яка містить два компоненти – еллінізм та іслам, що обумовлює її особливі риси. Адже всі види знань усі дисципліни;, за якими арабська класична думка визнавала право на існування, завдяки Корану набули релігійного осмислення. Оскільки, Коран не лише стверджував єдність Аллаха, судді й творця, як говориться в одкровеннях пророка Мухаммеда, не лише встановлював релігійний зв'язок між віруючими і його творцем-доброчинцем, а й давав також імпульс до невтомного творчого пошуку в усіх галузях знання. Слід враховувати й те, що спеціалізація в науці ніколи не заважала арабським вченим та мислителям співвідносити між собою різні дисципліни й пов'язувати різні галузі знання в єдине ціле. 
Все це необхідно мати на увазі при розгляді арабо-мусульманської філософії, яка явно відрізнялася від суворо релігійного аспекту класичного ісламу. Більш того, вона навіть стверджувала себе як очевидна протилежність цьому аспектові, про що свідчить постійне розходження в поглядах на відповідну роль розуму й віри, поділ на релігійне та раціональне знання, на раціональні думки й думки канонічного (релігійного) права. Однак філософія фактично перепліталася з теологією, коли справа стосувалася етики, політики та метафізики, так само як канонічне право використовувало галузі знання, з якими працювали філософи: логіку, математику, риторику, природничі науки. 
Взаємопроникнення філософії та теології можна спостерігати в роботах муітазілітів, прибічників розуму в усіх галузях, включно й релігії, а також у творах таких гуманістів, як ад-Джахіз. Ця тенденція до синтезу ще чіткіше спостерігається в X ст. у працях граматиків, пра-вознавців-теологів, літераторів, медиків і таких енциклопедистів, як «Брати чистоти». Яскравим прикладом подібної тенденції до синтезу є відомі казки «Тисяча й одна ніч», в яких відбилося мислення народу, розкриваються його бажання, вірування та уявлення. Цей зв'язок між гуманітарними науками та літературою знаходимо у творах ряду авторів, зокрема у працях великого вченого аль-Біруні (помер у 1048 p.), чия філософія багато в чому нагадує філософію XX ст.

     Процес взаємопроникнення філософії та теології одночасно характеризувався постійним зіткненням двох основних підходів – раціоналістичного, що продовжувало традиції грецької думки, та традиційного, що полягало в безпосередньому тлумаченні священних текстів (Кора-на та Хадісів). І все ж багато мислителів не дотримувалися в своїх пошуках такого розмежування. Нерідко це були видатні філософи, наприклад, Ібн Сіна (Авіценна, помер у 1037 p.), Ібн Рушд (Аверроес, помер у 1198 p.), Ібн Хальдун (помер у 1406 p.). Філософська думка Ібн Сіни значно вплинула на філософію мусульманського сходу, тоді як філософська думка Аверроеса наклала глибокий відбиток на середньовічну європейську філософію, в якій аверроїзм став досить важливою філософською течією, Загалом можна сказати, що арабські мислителі та вчені зробили великий вплив на культуру Заходу, особливо в таких галузях, як математика, астрономія, медицина і філософія.  
 Арабо-мусульманська культура не створила пластичного мистецтва – живопису, скульптури в європейському або античному розумінні. Адже іслам негативно ставився до зображення будь-якої живої істоти у живописі та скульптурі. Тому вони були представлені орнаментальними та абстрактними мотивами. Іншими словами, еквівалентами пластичного мистецтва в арабській культурі були художня каліграфія та мініатюрний живопис.  
 Мистецтво каліграфії у світі ісламу вважалося найблагороднішим, а каліграфи мали свої «академії» і користувалися великою пошаною.  
 В ісламській концепції характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму. 
Іншим типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска, сиецифічно-мусульманський орнамент, в якому логіка пов'язана з живою цілістю ритму. Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичного минулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи. Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного й чистого визначення, у відомому ступені нівелює їх, і таким чином вони позбуваються будь-якого магічного характеру.. Як результат подібного синтезу арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течією думки, сповненої суворо пов'язаними паралелями та інверсією. Для мусульман арабеска – не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіб розгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворення індивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна. 
Каліграфія, найблагородніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах співставляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов'язаним з арабським символом дерева миру, листя якого відповідають словам священної книги.  
 В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі і як засіб передачі текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в'яззю, стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками. Відома й сама архітектура, шедеврами якої є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, в основі якої знаходиться християнський храм, блакитні куполи самаркандських та ісфаганських мечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати і візерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принесли популярність персидським килимам. Багато прикмет ісламського мистецтва можна побачити в Західній півкулі завдяки конкістадорам. У мексиканському місті Пуебло стіни старовинних католицьких церков покриті кахельною мозаїкою з рослинним орнаментом. Виявляється, що взаємно-суперницькі культури та релігії взаємно збагачують одна одну.  
с Своєрідність притаманна і мусульманському розумінню моралі та права, бо ж вважається, що дотримання ісламської моралі та законів шаріату з вірою в Аллаха дає можливість вищого морального вдосконалення особистості.