Техніка бісероплетіння в інтер’єрі

     Вже у 1840-х роках на невеликих виробах з'являються дуже стилізовані рослинні мотиви, геометричні орнаменти у вигляді складних композицій де простежується поєднання декількох потивів. У них знайшли яскраве вираження риси еклектичного стилю, звичайного для прикладного мистецтва того часу. Особливо часто використовується візерунок "a la grisalle" у сірувато-білих або коричнево-жовтих тонах. У третій чверті сторіччя в інтер'єрах зустрічаються й великі речі – скатертини, сонетки, диванні подушки, плато під лампи, вставки на стільниці прикрашених бісером. 
       Прийоми роботи повторюють основні види техніки, відомі раніше, але суцільне шиття бісером застосовується усе рідше. Починає розповсюджуватись поєднання вишивки бісером із шиттям вовняною й шовковою ниткою хрестом, як, наприклад, в одному із кращих зразків бісерно-стеклярусних робіт цього часу – сонетці із вишивкою бісером і стеклярусом по фону, заповненому вишивкою вовняною ниткою [4].  
         Наприкінці XIX століття бісером і стеклярусом починають прикрашати жіночий міський костюм. Ця мода з'являється у Франції: у 1880-х роках у жіночі туалети відомих паризьких фірм включаються чорний бісер і стеклярус у поєднанні із чорними або темними тканинами. У наступне десятиліття таке оздоблення поширюється на досить широке коло одягу і використовується при створенні найбільш вишуканого вбрання майстернями багатьох країн, у тому числі й Україна. При цьому застосовується вже кольоровий бісер різних розмірів і огранювання, а також стеклярус [10].  
      Наприкінці XIX – початку XX століття жіночий костюм, особливо парадний, являв собою складний витвір мистецтва, створений за допомогою різних матеріалів й з різного характеру оздоблення: вишивки блискітками, стразами, штучними перлами, шнуром, шиття бісером і стеклярусом. У моді цього періоду було оздоблення під кольори тканини; намиста, що поблискували, створювали гру відбитого світла на однотонному тлі матерії. Чудові роботи із бісерними й стеклярусними вишивками виконувалися у відомих російських фірмах А. Т. Іванової у Петербурзі, Н. П. Ламанової у Москві. Бісер використовували також для шиття орнаментів й оформлення бордюрів, із нього низали бахрому, якою обшивали окремі деталі плаття, накидок. Дрібні розміри намиста надавали особливу витонченість великим декоративним орнаментам стилю модерн.

       Суворе дотримання малюнку не давало можливості майстрам виразити свої смаки, зайнятися пошуком нових тем і виробити свій індивідуальний стиль. Орнаменти й сюжети виробів повністю відповідали смакам і стилям, що панували, практично в усіх роботах відчувається художній почерк епохи. Бісерна справа була повністю підпорядкована моді, усе робилося для задоволення комерційного попиту. Це лихо не минуло навіть монастирські вироби [22].

        Отже, плетіння бісером - це один з найстаріших видів рукоділля. Він буває, як скляним або пластмасовим, так керамічним, металевим і навіть з кістки або перлин.У першій половині XIX століття бісероплетіння набирає найбільших розмірів за часів свого існування, але вподальшому бісерна справа була повністю підпорядкована моді.     

1.2 Розквіт  і занепад мистецтва плетива  з бісеру та стеклярусу

 
    Найбільшого розквіту виробництво бісеру в Європі досягло в першій чверті XIX ст., коли, завдяки конкуренції між Венецією й Богемією, ринок наповнився бісером найрізноманітніших форм, кольорів, розмірів (від 0,5 до 5 мм), прозорості й найбагатшого підбору тонів. Саме ця епоха  перевершила всі попередні в мистецтві створення творів з бісеру.

     Крім того, загальний тон життя в Європі після величезних потрясінь Великої французької революції й Наполеонівських війн потребував відпочинку й спокою. Під впливом політичної ситуації того часу громадська діяльність спрямовується в глибину тісного сімейного побуту. Недавній воїн перетворюється в поміщика, наступає золоте століття садибної культури. У сільській тиші, де дні минають плавно й неквапливо, залишалося багато вільного часу для витонченого мистецтва, зразком якого стає бісерне.    Можна сказати, що бісер «пронизував» усі верстви європейського суспільства – від королев і принцес до селянок. У Баварії жінки з народу носили очіпки, суцільно обшиті бісером і стеклярусом. У Аугсбурзі місцева мода вимагала, щоб наречена і її подруги були в головних уборах із чорного бісеру й стеклярусу. Але не на знак жалоби, як це робили генуезки, а просто з наслідування тодішній моді [2].    

   Хоча бісер сам по собі один із найміцнішіх матеріалів, майже не чутливий до впливу часу, але старіє матерія, на якій зроблена вишивка, нитка, на якій тримається в'язання. У таких випадках багато старих бісерних виробів знищувалися самими власниками. Бісер можна було спороти й ужити на нові речі, його також охоче купували на переробку в емалеві фарби, які виготовлялися з бісерного скла. Тому бісерних робіт залишилося набагато менше, ніж можна було очікувати, зважаючи на їхнє величезне поширення.     До найцікавіших із збережених робіт належать:   

1. корсаж курфюрстини Саксонської Магдалени-Сівілли, розкішно вишитий різними сортами венеціанського бісеру у другій половині XVII століття;
2. бісерні книжкові обкладинки цього ж часу;   
3. суцільно покриті бісерною вишивкою коробочки й шухлядки для туалету, тієї ж епохи, у музеях Франкфурта й Зальцбурга;  
4. кілька чарівних бісерних гаманців, на жаль, уже зіпсованих часом, із фігурами в костюмах часів Людовика XIV;   
5. зелена завіса, розкішно оброблена вишивкою із різних сортів бісеру й згодом перекроєну на плаття для Дитини-Христа;  
6. дивний за технікою виконання бісерний килимок із дрібного венеціанського бісеру епохи бароко: на білому тлі букет квітів в обрамленні золотаво-жовтих завитків рококо із дрібними квіточками. У техніці цієї роботи цікаво відзначити, що частина вишивки виконана прозорим бісером, а для додання більшої інтенсивності тону ці частини підкладені кольоровим шовком, чим і досягається прекрасна гра кольорів;   
7. у вітальні замка «Favorite» біля Раштата в Бадені прекрасно збереглося повне бісерне оздоблення кімнати XVШ століття: вісім великих бісерних гобеленів, майже незайманийі часом, і два «Dessus-de-porte», вишиті в стилі Людовика XIV. Вони вважаються рукоділлям однієї з маркграфинь Баденських.

 
         Таких робіт збереглося до наших днів небагато, ніж можна було б сподіватися. Очевидно, через зарозуміле ставлення з боку мистецтвознавців художньо-промислові музеї Європи дещо зневажали колекціонуванням бісерних шедеврів. 12].

          Елена Вирко вважає, що  із другої половини XIX ст. виробництво бісеру поступово зменшується у зв'язку із занепадом різних рукоділь, які були

дуже популярні в  багатьох країнах світу протягом багатьох сторіч.У людей Європи з'являються нові захоплення та іграшки. 

      Останні три десятиліття ХІХ століття – час повного занепаду бісеру, як мистецтва. Нова епоха принесла із собою нові умови, нову реалії, які повністю змінили життя суспільства. Широке використання праці кріпосних майстринь скінчилося, залишилися лише поодинокі аматорки цього чарівного рукоділля, яке потребує багато часу й вимагає посидючості. Разом з тим багато улюблених старих бісерних дрібниць стали непотрібними й незручними. Наприклад, винахід практичного й нудного шкіряного портмоне витіснив із користування ошатний бісерний гаманець.

         У зв’язку з початком експорту бісеру в малорозвинені країни фабрики намагалися максимально здешевити виробництво бісеру та прискорити процес його виготовлення. У гонитві за наживою суттєво погіршується якість бісеру, він стає усе більш грубим. Зовсім завмерло виробництво дрібних сортів, а разом з тим і найтонших голок та спиць, якими користувалися майстрині початку століття. Наприкінці 30-х років з'являється паперова канва, яка полегшує виконання бісерних робіт, але робить їх усе більше дилетантськими. Найчастіше фон вже не покривається бісером – його заміняє канва (сітка схожа на марлю), біла або кольорова, іноді бірюзова чи жовта – в наслідування улюбленому тону бісеру. Оскільки великим бісером зручно заповнювати великі площини – починають переважати чималі за розміром речі: величезні картини для камінів і вікон; великі настінні кошики напівкруглої форми; підставки для книг і нот; цілі картини, які намагалися суперничати із справжнім живописом і де занепад стилю яскраво виражається в однотипності пейзажу з великою кількістю фігур людей та тварин. Все частіше вводиться металевий бісер, тобто позолочений жовтий і полірований біло-сталевий, якого в старих вишивках першої чверті століття зовсім не було. Нарешті, на зміну паперовій приходить нитяна канва, вторгається гарусна вишивка, яка частенько займає значну частину малюнка й зрештою переважає зовсім, відводячи для бісеру роль відблиску в тому або іншому місці картини.  У народі навички рукоділля, набуті в минулих століттях, були втрачені, не витримавши конкуренції з фабричними товарами.  
      Бісерні художні роботи збереглися тільки в самій глибинці, де жінки ще не втратили звичаю самим прикрашати свій одяг, та в деяких по жіночих монастирях. Коли земства почали цікавитися так званими "кустарними промислами" (являла собою вид дрібної обробної пром-сті, з переважанням ручної праці, як із сімейною формою організації виробництва, так і з використанням найманої праці, й була орієнтована на ринок), виявилося, що бісерне рукоділля майже зовсім зникло. Бісерної вишивки старого поміщицького типу в народі не залишилося зовсім. Бісер входив подекуди в обробку різних прошивок і вставок, нарівні з нитками й блискітками. Але основне його застосування залишилося в низанні. Ці бісерні низки використовувалися головним чином у південно-східній Росії, серед народів Поволжя, а завдяки їхньому впливу і у селян сусідніх губерній [6].

      Отже, найбільшого розквіту виробництво бісеру в Європі досягло в першій чверті XIX ст, але   із другої половини XIX ст. виробництво бісеру поступово зменшується у зв'язку із занепадом різних рукоділь, які були дуже популярні в багатьох країнах світу протягом багатьох сторіч.

1.3 Винекнення музеїв, майстерень, артілей, шкіл

 
      
      Після скасування кріпосного права багато народних мистецтв виходять за межі «домашніх» і перетворюються на маленькі кустарні підприємства. Вироби народного мистецтва скуповували за безцінь торговці-перекупники, чим доводили майстрів до крайньої бідності. Якість виробів погіршувалася, зникала майстерність. Таке становище в народному мистецтві викликало занепокоєння прогресивних кіл громадськості. На захист і підтримку народної творчості в другій половині XIX сторіччя виступали піднімали багато видатних діячів культури й науки. Серед них видатні російські мистецтвознавці В. Стасов, Ф. Буслаєв, І. Забєлін, а також письменники й художники – М. Горький, І. Рєпін, В. Васнєцов, В. Сєров. Вони першими оцінили високий художній рівень робіт сільських і посадських майстрів.  
     Видатні діячі української культури, такі як Т. Шевченко, І. Франко, В. Кричевський, М. Самокиш, О. Кульчицька, цікавилися й глибоко вивчали художню спадщину народу.  Завдяки їхнім зусиллям розпочалася активна робота зі збирання й вивчення кращих зразків народного мистецтва, засновані перші музеї. Багато етнографів-аматорів їздили по селах і збирали шедеври народного мистецтва. Влаштовували виставки цих робіт не тільки на батьківщині, але й далеко за її межами. Їхні колекції згодом поповнили фонди багатьох етнографічних музеїв (зберігає пам'ятки матеріальної і духовної спадщини народу.) [21].

      Першу спробу показати бісер не в музейній вітрині, а в умовах стародавнього панського маєтку, поруч із іншими предметами побутової старовини, зробив заснований у Москві Музей 40-х років. Правда, епоха, яку представляв Музей, для бісеру – вже глибокий занепад; хоча традиції бісерного мистецтва ще й не стали остаточно спогадом минулого. Ще стоять у будуарі господарки п’яльці з розпочатою бісерною вишивкою, а в рукодільній шухлядці ще досить бісерних запасів різних сортів і кольорів. У кабінеті хазяїна – різьблена цінної деревини підставка, заставлена бісерними цибухами; у спальні лежить на дивані гарусно-бісерна подушка, на якій по гарусному тлу вишите білим і сірим бісером "en grisaille"; щось подобне до античного барельєфа: мисливець, навантажений дичиною, повертається додому до дружини й дитини. У кімнаті бабусі – поруч із божником бісерна ікона; на стіні – витончена, старовинної роботи, бісерна картинка по полотні – вулик серед квітів і зелені; на столику – коробочки, чехольчики, різний дріб'язок і одна дрібничка, рідкісна за призначенням: прес для гральних карт, щоб не загиналися куточки. Прес прикрашений вставкою, вишитою бісером по паперовій канві із домішкою гарусу: руїни замка в арабесках стилю Миколаївського рококо. Але найцікавішою річчю в кімнаті бабусі є одна картинка, вишита бісером і стеклярусом: поясне зображення, дама з розгорнутим нотним зошитом у руках. Дама сидить у кріслі з цінної деревини, поруч із кріслом – шафка, теж із цінної деревини, верх якої прикрашений різьбленням пізнього рококо. Тут ми бачимо, безсумнівно, одне з рідкісних надбань особистої творчості рукодільниці, виконане не по картатому малюнку, а за власним задумом [4].     

 Розвитку народних  художніх промислів сприяли й  губернські земства. Вони вивчали  художньо-промислові центри, створювали  промислово-кустарні майстерні,  учбово-інструкторські школи, художньо-промислові училища й кycтapні склади, які поставляли майстрам необхідний матеріал і продавали готові вироби. Усе це допомагало відродженню традицій і поліпшенню якості виробів. Розвитку селянських промислів сприяло також «Товариство допомоги ручній праці», яке організувало склади й магазини в багатьох губерніях Росії й за кордоном. У такий спосіб була відроджена безліч народних художніх промислів, зокрема – бісерний. Прикраси з біcеру почали виготовляти в окремих кустарних майстернях і школах художнього рукоділля.  
       Перша артіль (форма кооперативного об'єднання трудящих селян на основі добровільного членства для ведення великого сільськогосподарського виробництва) бісерниць була заснована в 1891 р. в с. Воронцовка колишньої Тульської губернії. Не дуже складна технікa нанизування поширилася на навколишні села – Бибинку, Івaнівське й сусідні. Сільські жінки й дівчата нанизували ланцюжки з бісеру – «ожерелькu». Виготовляючи прикраси, вони використовували візерунки стародавніх вишивок, мережив, шиття, тканих поясів, відтворювали в бісері традиційні орнаменти: «лабети», «хрести», «кола», «віконечка», «ялинки» [13].  

    У тому ж 1891 р. була створена вишивально-ткацька майстерня в с. Соломинка колишньої Тамбовської губернії, в якому було відроджено мистецтво вишивання бісером і нанизування ланцюжків. Центри виробів із бісеру існували також подекуди в Тульській губернії. У м. Усмaні Воронезької губернії у 1902 р. була заснована вишивальна майстерня, де займалися й бісерною вишивкою. В Cepгієвoму Посаді (м. Загорськ Московської області) у 1911 р. почала працювати артіль «кустарних одягальниць», які в одязі для ляльок використовували біcерні прикраси за зразком селянських. Багато центрів виготовлення прикрас із біcеру було також у Поволжі й Приураллі.  

    Промислові артілі відкривалися й на Україні. У 1906 р. в містечку Зозови колишньої Київської губернії була заснована кустарна майстерня, де, крім килимів і вишивок, виготовляли бісерні кольє, ланцюжки й інші прикраси. Існували бісерні промисли в Чернігівській та інших губерніях.  
      На початку ХХ століття були створені вишивальні майстерні на території Галичини (нинішні Iвано-Франківська й Львівська області) і Буковини (Чернівецька область), де поруч із ткацтвом і вишиванням виготовляли прикраси з бісеру. Особливо були розвинені художні ремесла на Подолі, Покутті, Гуцульщині, у Тернополі, Чорткові, Борщу, Городенці, Коломиї, Косові, Чернівцях, Озерянах, Хусті. Велику творчу роботу, спрямовану на відродження народних художніх промислів у Росії й на Україні, проводили російські художниці Н. Давидова, Є. Прибильська, О. Полєнова [10].  
     Візерунків, спеціально призначених для плетива бісером, у глибинці не було, тому використовувалися малюнки місцевих художників, візерунки вишивок або тканих виробів.