Закон: поняття, ознаки, види та заходи з підвищення його ролі. Конституція (Основний Закон) України

Доказом їх незбіжності можуть бути інститут аналогії закону, поняття  «мертвих» і неправових законів. Тому не слід вважати, що за допомогою  закону можна неправові за своєю  природою суспільні відносини зробити  правовими, тим самим розширити  чи, навпаки, звузити сферу дії  права. Не все те, що практично регулюється  законом і захищається державою, є правом, і в той же час, не все те, що є правом, завжди знаходить  захист держави і регулюється  законом.

Власне, нерозмежування понять права і закону зумовлює висновки деяких вчених про те, що чим ширша  сфера соціального життя, вільного від нормативного регулювання, тим  міцнішими є устої правової держави. Якщо держава неспроможна на свій розсуд розширити або забезпечити  сферу дії права, то міцність її устоїв не може залежати від того, ширша  чи вужча ця сфера. Правова держава  тим і відрізняється від будь-якої іншої державної форми устрою суспільства, що у своїй законодавчій діяльності строго додержується правових засад суспільства.

Таким чином, першочерговим  відправним обмежувачем діяльності законодавця є сфера дії права.

Тому, приступаючи до регулювання  суспільних відносин, законодавець повинен  перш за все уяснити, чи входять дані відносини до сфери дії права. Відповідь на це запитання можна  одержати двома шляхами: шляхом теоретичного аналізу, доведенням того, що відносини  підлягають регулюванню, мають правову  природу; емпіричним шляхом, тобто методом  проб і помилок. Навіть при поверхневому аналізі нашого законодавства можна  переконатись, що законодавець звичайно вибирає другий варіант відповіді  на дане запитання. Але зайвим є доказування  того, що якби законодавець точно знав, які відносини мають правову  природу, а які — ні, він швидше за все (презумпція порядності законодавця) скористався б першим способом. Сильченко  Н. Границы деятельности законодателя // Советское государство и право. - 1991. - № 8. – С. 16

Очевидно, що перш за все  законодавець повинен регулювати основоположні, базові відносини, які становлять підґрунтя, «основи» підзаконного регулювання. Пpоцюк І.В. Законодавча влада в Україні. Автореферат канд. юр. наук. — Харків, 1999. – С. 9 Але не менш важливо, щоб  орган законодавчої влади впорядковував  би як можна більше коло суспільних відносин. Сильченко Н. Проблемы верховенства закона. Автореферат доктора юр. наук. -Минск, 1993. – С. 18 До цього зводиться  думка багатьох дослідників, у цьому  вони вбачають запоруку успіхів на шляху формування правової держави, підвищення якості правової системи  і верховенства права, зміцнення  законності і правопорядку. Переважаюча  частка підзаконних актів у регулюванні  суспільних відносин часто підриває верховенство права. Статистика в цьому  питанні в Україні свідчить не на користь останнього. На сьогодні правова база налічує 1295 законів, 26 кодексів, що становить лише 4,6% загальної  кількості нормативно-правових актів. Медведчук В. Від системної правотворчості до систематизації національного законодавства // Юридичний вісник України. — 1999. —  № 42. — 21—27 жовт. – С. 3

В ході аналізу кола відносин, що регулюються тільки законами України, виникає проблема, пов'язана з  тим, чи є це коло питань вичерпним. Відповідь на дане запитання може бути однозначна — не є. Законом  можуть регулюватися і відносини, що виходять за межі ст. 92 Конституції  України. Так, наприклад, не охоплюється  ст. 92 Конституції України питання  регулювання законодавчої діяльності та нормативно-правових актів загалом. Проте це не суперечить Конституції  України, зокрема ст. 85. Тому правомірним  є розгляд у Верховній Раді України законопроектів «Про закони і законодавчу діяльність в Україні» та «Про нормативно-правові акти».

Ст. З Конституції України  проголошує, що людина, її життя і  здоров'я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються в Україні  найвищою соціальної цінністю. Частина 1 ст. 92 Конституції України встановлює, що до питань, які визначаються виключно законами України, належать права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадян України. Щодо того, що основні обов'язки мають визначатись виключно законами України, сумнівів немає. А от щодо прав і свобод, то це питання небезспірне. На мою думку, воно могло б вирішуватися з урахуванням того, про які права і свободи йдеться. В тому випадку, коли мова йде про нові права і свободи, їх визначення має бути предметом виключно закону. Якщо ж йдеться про конкретизацію, деталізацію, порядок реалізації вже закріплених законом прав і свобод, то це може вирішуватися за допомогою не тільки закону, а й інших нормативно-правових актів. Є всі підстави стверджувати, що рамки ст. 92 Конституції України не виключають підзаконного регулювання на підставі закону.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Конституція України – акт вищої юридичної сили та її правова характеристика

 

Прийняття п'ятою сесією Верховної  Ради України 28 червня 1996 р. Конституції  України стало найважливішою  історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві  й державі такого великого значення набуває Конституція, чому саме її прийняттям обумовлені становлення держави, її належність до сім'ї цивілізованих  демократичних країн, активізація  міжнародних відносин?

Конституція України є  найвищим правовим актом нашої держави, її Основним Законом, який водночас визначає основні напрями розвитку суспільства, держави.

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України, має свою структуру, обумовлену змістом, предметом правового регулювання  і формою Основного Закону держави. Вона складається з преамбули  та п'ятнадцяти розділів.

У преамбулі Конституції  виражені найбільш принципові положення  та ідеї, якими керувалася Верховна Рада України, ухвалюючи Основний Закон  держави:

положення про державно-політичне (офіційне) розуміння поняття «український народ», за яким його визначають як єдність  громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України;

положення про те, що дану Конституцію прийнято на основі «здійснення  українською нацією права на самовизначення». Українська нація разом із багатьма європейськими та азійськими націями  реалізувала це своє право після  Першої світової війни, утворивши Українську Народну Республіку. Однак тоді національну  державність не вдалося зберегти. У 1991р. українську державність відновлено. Приймаючи Конституцію незалежної української держави, її парламент  підкреслює, що поява Основного Закону України, як і поява самої української  держави наприкінці XX ст., є наслідком  реалізації українською нацією свого  незаперечного права на самовизначення;

положення про те, що дану Конституцію прийнято для «забезпечення  прав і свобод людини» та гідних умов життя;

положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон держави, «усвідомлюють усю свою відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями  українського народу». Даним положенням ще раз підкреслено єдність українського народу з європейською культурою і цивілізацією, побудованої на принципах християнської моралі;

положення про «визначення  Конституції Основним Законом України».

Розділи I-XIV об'єднують у  собі 161 статтю.

Останній розділ (розділ XV. Перехідні положення) містить  приписи, пов'язані з поступовим введенням у дію окремих положень Конституції, об'єднаних у 14 пунктів. Вони розраховані на тимчасовий період дії, що триватиме до 5 років (п.п.12, 13). Ці положення забезпечують наступність  у діяльності органів державної  влади (п.п.2,3,5-7,9-11) і місцевого самоврядування (п.8), ревізію старого законодавства (п.1) тощо.

Слід зазначити, що попередня  Конституція України 1978 року складалася з 10 розділів, в яких містилася 171 стаття.

Таким чином, за своєю структурою і змістом нова Конституція України  близька до конституцій багатьох демократичних країн.

За загальними класифікаційними ознаками Конституцію України 1996р. можна визначити як:

1)писану кодифіковану  конституцію унітарної держави  з автономним утворенням;

2)жорстку конституцію,  оскільки внесення змін і доповнень  до Конституції України потребує  в окремих випадках як спеціальних  суб'єктів, так і кваліфікованої  більшості голосів (не менше  213 голосів від конституційного  складу Верховної Ради України);

3)за порядком прийняття  як конституцію народну (демократичну), оскільки вона прийнята парламентом  України 28 червня 1996 року від імені  українського народу - громадян України  всіх національностей.

Прийняття Основного Закону нашої держави - це визначна подія  в її історії, у житті її народу. Завершився тривалий і надзвичайно  складний конституційний процес, і  розпочався якісно новий етап у розвитку суспільства і держави.

Розглядати Конституцію  України лише як правовий акт було б не зовсім правильно. Вона є надзвичайно  важливим політико-правовим документом довгострокової дії, яким збагатилася  наша держава, підвалинами не лише сучасних, а й майбутніх перетворень  у суспільстві, основою його консолідації. Одночасно хотілося б звернути увагу, що в ній містяться і окремі моральні орієнтири соціальної справедливості.

Конституція закріплює в  Україні засади державної політики, спрямованої, перш за все, на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини  для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, в  якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність  і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Через зміст Конституції  проводиться надзвичайно цінна  і гуманна ідея про те, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею, а не навпаки. І це є  головним її обов'язком. Ми вже сьогодні усвідомлюємо, що інакше і не повинно  бути. Адже Український народ є  джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної  влади та органи місцевого самоврядування. Тому держава з її апаратом повинна  служити, перш за все, своєму народові.

До речі, на конституційному  рівні закріплене положення про  те, що державна влада в Україні  здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежні  і здійснюють свої повноваження у  встановлених Конституцією межах і  відповідно до законів України.

Конституційною основою  зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів і безпеки  шляхом підтримання мирного і  взаємовигідного співробітництва  з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і  нормами міжнародного права, основним джерелом яких є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцією (ст.9), ці договори є частиною національного законодавства України. Вступ до Ради Європи, активна співпраця з країнами СНД, з ОБСЄ, Європейським Союзом, Північно-Атлантичною Асамблеєю та іншими міжнародними організаціями, з окремими державами вимагає приведення національного законодавства України у відповідність з нормами міжнародного права.

Прийняття Конституції, яка  увібрала в себе світовий досвід державотворення, зафіксувала основи міжнародного співробітництва, є першим і серйозним кроком на цьому шляху. Тому цілком зрозумілим є те, що міжнародне співтовариство визнало важливість прийняття Основного Закону нашої держави.

Крім політичного значення нова Конституція України має  надзвичайно велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все, це Основний Закон держави, який має найвищу  юридичну силу. Всі закони та інші нормативно-правові  акти приймаються на основі і повинні  відповідати їй. А це значить, що Конституція є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий період.

Таким чином, нову Конституцію  слід розглядати як основу подальшого розвитку законодавства і правової системи у цілому. Вже перший аналіз її змісту дає підстави зробити висновок про необхідність підготовки і виконання  широкої програми законодавчих робіт, пов'язаних з прийняттям абсолютно  нових законів, які випливають із Конституції (біля тридцяти), і внесенням  змін до чинних законів.

Для прикладу візьмемо другий розділ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Це один з  найбільших, надзвичайно важливих і, можна сказати, центральних розділів. Із 161 статті - 48 міститься у цьому  розділі. Слід наголосити, що цей розділ віддзеркалює зміст таких важливих, визнаних усім світом, міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Європейська конвенція про права  людини, Конвенція про права дитини тощо. Але цей розділ вимагає прийняття  щонайменше семи нових законів. Головним серед них має стати закон  про права громадянина України, в якому необхідно передбачити  ті права і свободи, що не знайшли  відображення в Конституції, адже у  ч.1 ст.22 Конституції передбачено, що права і свободи людини та громадянина, закріплені в Основному Законі, не є вичерпними. Необхідно врегулювати  законом і механізми соціального  захисту громадян, що випливає із ст.46,47 Конституції. Як приклад можна зазначити  необхідність заборони торгівлі людьми, зокрема - жінками і дітьми, та захисту  їх від економічної експлуатації. Конституція України від 28 червня 1996 року. Ці та деякі інші права громадян нова Конституція України прямо  не захищає. Але в цьому є гостра потреба, коли врахувати реальну  дійсність.

Таким чином, Конституція  України, образно висловлюючись, є  своєрідним юридичним фундаментом  держави, з одного боку, а з іншого - «серцем», ядром подальшого розвитку і вдосконалення всієї правової системи. Саме на її основі організується, координується вся ця система.