Закон: поняття, ознаки, види та заходи з підвищення його ролі. Конституція (Основний Закон) України

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є  вступ закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від  моменту (дня) набуття ним юридичної  сили. Закон набуває юридичної  сили у день його ухвалення, тобто  підписання закону.

Закони починають діяти:

1. З моменту ухвалення  (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено  в самому законі;

4. З часу, який зазначено  в постанові про порядок введення  закону в дію. 

В Україні, як правило, початок  дії закону визначається у спеціальній  постанові Верховної Ради про  порядок його введення в дію: із дня  опублікування або з моменту  настання застереженої в постанові  певної умови (ухвалення іншого закону та ін.). Наприклад, разом з опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. «Про державну таємницю» була опублікована Постанова Верховної Ради України  «Про порядок введення в дію Закону України «Про державну таємницю», де сказано, що він вступає в дію  з дня опублікування;

5. Закони, у яких не  вказаний час набрання чинності  і щодо яких не було постанови  про порядок введення в дію,  вступають у силу по всій  території України одночасно  після закінчення 10-денного строку  з дня офіційного опублікування.  Закони мають бути опубліковані  не пізніше ніж через 15 днів  після їх підписання і ухвалення  до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені  в результаті референдуму, вводяться  в дію з моменту їх опублікування,  якщо в них самих не визначений  інший строк. Датою ухвалення  закону (рішення) є день проведення  референдуму.

За всіх умов закон вступає  в дію не раніше дати опублікування. Відповідно до Конституції України 1996 р. закони, що визначають права і  обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому  законом, є нечинними (ст. 57) [8, с.125].

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів:

негайна дія — коли закон  із дня вступу в дію поширюється  на усі випадки лише «уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в  дію, під нього не підпадає;

зворотна дія (зворотна сила) закону — коли закон поширюється  на всі випадки і «уперед» і  «назад», тобто і на випадки, що відбувалися  раніш, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон  зворотної сили не має. Це правило  надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у  своїх вчинках орієнтуються на чинні  закони. Вони можуть розраховувати  на майбутні закони в конкретних вчинках  сьогоднішнього дня. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі  життєві ситуації: це викликало б  хаос у суспільстві [13, с.275].

Винятки з цього правила  рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або  окремим статтям) зворотної сили;

б) у загальному правилі  про неодмінне надання зворотної  сили кримінальному закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в  Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому Генеральною  Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Воно повинне  бути відтворене в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний  документ. У ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «...не може призначатися важче  покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення кримінального  злочину. Якщо після вчинення злочину  законом встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється  на даного злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України 1996 р. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові  акти не мають зворотної дії в  часі, крім випадків, коли вони пом'якшують  або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися  законом як правопорушення».

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

•  у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

•  у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового  акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною.

 Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним суверенітетом. Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — на власну територію в межах повноважень, визнаних Конституцією України і Конституцією Автономної Республіки Крим.

Екстериторіальна дія  нормативно-правового акта регулюється  міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної  держави за межами її території.

Вона відома як право екстериторіальності  держав — порядок, відповідно до якого  установи або фізичні особи, що розташовані  або перебувають на території  іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають  на власній національній території  і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її території, але розглядаються як частина території держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності  завжди використовувалося для обгрунтування  дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв, якими наділяються дипломати  і члени їх сімей'. Є чимало випадків, коли політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни, ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів [7, с.259-260].

На порядок дії нормативно-правового  акта за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території  його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Усі особи:

• громадяни держави;

• іноземці;

• особи без громадянства (апатриди);

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

• усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності.

 

2.2 Місце та роль закону в системі нормативно-правових актів.

 

Формування правової держави  значно актуалізує питання про роль закону в цьому процесі. Адже саме закон за умови, що він відображає глибинні демократичні цінності, відповідає закономірностям суспільного розвитку, є одним з найважливіших інструментів забезпечення прав і свобод людини і громадянина, становлення громадянського суспільства. Питання про місце  і роль закону в правовій державі  не може бути належним чином з'ясоване  без поглибленого аналізу його предмета, тобто тих відносин, які мають  регулюватися законом. Не можна сказати, що зазначене питання взагалі  обійдене увагою у вітчизняній юридичній  науці. Його торкалось багато вчених. Та, незважаючи на те, що за багато століть  вивчення закону накопичилась величезна  сума знань про нього, більше того, склався певний стереотип, чимало його аспектів залишилось достатньо нез'ясованих.

Слід зазначити, що в правовій науці колишнього СРСР у зміст  поняття закону поряд з юридичними ознаками вкладались і ідеологічні  постулати, які, як правило, не відповідали  реаліям життя. Під законом розуміли нормативно-правовий акт, що містить  в юридичній формі характеристику закономірностей суспільного розвитку і регулює найважливіші суспільні  відносини (основи суспільного ладу і політики, принципи організації  соціалістичної держави та інших  соціальних інститутів, регулювання  основних сфер життя суспільства  — економічної, політичної і ін.), який безпосередньо виражає волю народу, прийнятий у встановленому  законом порядку вищим органом  державної влади чи шляхом референдуму  і має найвищу юридичну силу. Тихомиров  Ю. Теория закона. — М.: Изд. «Наука», 1982. – С. 26.

Практично майже незмінним  залишилось також визначення закону. Під ним розумівся і продовжує  розумітися нормативно-правовий акт, прийнятий  органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення  народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини  і має найвищу юридичну силу в  системі законодавства України. Конституційне право України / За ред. В.Погорілка. — Київ: Наукова  думка, 1999. – С. 49. За логікою таких суджень можна зробити висновок, що підзаконні акти регулюють менш важливі суспільні відносини і мають меншу юридичну силу, ніж закони, вони базуються на юридичний Силі законів і не можуть протистояти їм.

Сама категорія «найбільш  важливі суспільні відносини» має  оціночний характер, оскільки до цього  часу критеріїв «найбільш важливих суспільних відносин» не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, що суспільні відносини  дуже динамічні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситуації. Отже, піддається зміні і  ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі  суспільні відносини, ніж постановами  уряду і указами Президента, чи навпаки — закон і постанова  уряду регулювали суміжні суспільні  відносини, однакові за своєю значимістю. Наприклад, Закони України «Про насіння», «Про карантин рослин», «Про племінне тваринництво», «Про пестициди і агрохімікати» і Указ Президента «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України». Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості і суттєвості суспільних відносин має досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості визначається самим законодавцем, за яким останнє слово. Необхідно правильно оцінити даний об'єкт і вміло вибрати предмет, форму і методи правового регулювання. Інакше неминучими є помилки, коли замість підзаконного акта починають готувати закон. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Под ред. Проф. М.Н. Марченко. Том 2. Теория права. – М.: Издательство «Зерцало, 1998. – 640 с. – С. 160

Не вносить ясності  в це питання і спроба визначити  ступінь важливості і суттєвості суспільних відносин, що регулюються  законом, через компетенцію органів  законодавчої влади. До їх відання належать, звичайно, відносини, що мають більш  важливе значення, ніж ті, що регулюються  органами виконавчої влади, але природа  законодавчої влади така, що вона змушена  регулювати найрізноманітніші, іноді  малозначимі відносини.

Слід погодитися з М.Марченком  у тому, що принципове значення має  правильне визначення теми майбутнього  правового акта, його можливого обсягу і змісту. Це дозволяє уникнути непотрібного змішання на практиці видів актів  і вирішити за допомогою законів  питання, що віднесені до відання  уряду, чи за допомогою указів, —  питання, що віднесені до компетенції  парламенту чи уряду. Спроби розмежувати  законодавчі повноваження органів  законодавчої влади і правотворчі  повноваження уряду шляхом встановлення розмежування природи суспільних відносин, які є, з одного боку, предметом  регулювання закону, а з іншого, — предметом регулювання виконавчого  акта, є безперспективними.

Порушуючи проблему регулювання  законом найбільш важливих відносин, необхідно торкнутися питання творчих  можливостей законодавця в розвитку суспільних відносин, перетворень правової системи, тобто меж (обмежень) діяльності законодавця. Важливо знати: що законодавче заборонено, що може порушити стабільність правової системи, зруйнувати умови, за яких люди можуть нормально будувати свої відносини. Виходячи з цього, треба визначити, якою повинна бути діяльність, що відповідає реальним потребам учасників суспільних відносин і природі останніх. Іншими словами, йдеться про заборонену «межу», перейти яку законодавець не має права, оскільки це означало б докорінне руйнування правових і моральних начал суспільства.

Звичайно, знання «границь»  забороненої межі ще не означає, що законодавець виконуватиме умови заборон (обмежень). Але без їх визначення втрачає зміст існування інститутів конституційного контролю, оскільки він можливий лише в тому випадку, коли встановлені якісні сторони  контролюючого процесу, його «координати» в соціальному організмі.

Під межами діяльності законодавця  розуміють: по-перше, які суспільні  відносини можуть піддаватись впливу зі сторони законодавця; по-друге, які  принципові можливості, а, відповідно, межі впливу законодавця на ці суспільні  відносини. В першому випадку необхідно окреслити той «соціальний простір», який може бути предметом законодавчого регулювання, в іншому — визначити можливість законодавця в його упорядкуванні.

Сфера дії права існує  як об'єктивна реальність незалежно  від того, усвідомлюємо ми її чи ні. Законодавець надає їм законної сили, підводить під захист держави, утверджує в суспільній свідомості той факт, що відносини мають «нормальний», «правильний» характер. Межі правового регулювання — це деяка «демаркаційна» лінія, що розмежовує сферу правового від неправового і визначає межі поширення права, обмеження його впливу на свідомість людини і її дії. Межі правового регулювання зумовлені не юридичними факторами, вони кореняться в природі людської діяльності, зумовлені їх загальною культурою і цивілізованістю, детерміновані існуючою системою відносин, економічними, історичними, релігійними, національними та іншими обставинами. Общая теория права и государства / Под. ред. В.Лазарева. — М.: Юрист, 1994. – С. 108

Якщо б правова природа  суспільних відносин лежала на поверхні чи була у всіх випадках науково  доведена, то сфера законодавчого  регулювання швидше б за все збігалася  зі сферою дії права. Але досвід розвитку законодавчого регулювання суспільних відносин свідчить, що найчастіше вказані  сфери не збігаються. Закон може повністю, частково або взагалі не виражати сутності права як об'єктивного  мірила людської свободи. Xpопанюк В.Н. Теория государства и права / Под. ред. Стрекозова В.Г. — М., 1996. – С. 188