Теоретично-правові засади становлення і розвитку демократичної держави і громадянського суспільства в Україні

Демократія головним чином включає в себе багато різних свобод і правил. Найважливішою цінністю та ідеалом демократії є свобода – особиста, соціально-економічна, політична, національна, мовна, культурна. При цьому свобода особистості є визначальною, первинною цінністю відносно інших правил і свобод. Демократія є формою і процесом втілення невідчужуваних прав і свобод громадянина, що отримує правове закріплення у Конституції і конституційних законах. Наведемо деякі приклади конституційно можливих варіантів реалізації особистої свободи, яка так чи інакше, не може існувати поза рамками соціально-економічного, політичного і духовного розвитку суспільства: 1) свобода слова; 2) свобода віросповідання; 3) свобода вибору мови; 4) свобода засобів масової інформації; 5) розмежування релігії та держави (світська держава); 6) деполітизація органів державної безпеки, контроль за різними силовими структурами; 7) свобода громадянина на творче самовираження (свобода творчості); 8) свобода вираження поглядів (у тому числі за допомогою мирних зборів, мітингів, демонстрацій) тощо [9; 10; 34].

Демократія є формою державно-політичної організації суспільства, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками, як: визнанням народу єдиним джерелом влади; виборністю представницьких  органів державної влади; рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав; прийняття рішень більшістю з урахуванням прав меншості тощо.

Враховуюче вищеозначене демократія як ідеал, до якого прагнуть сучасні цивілізовані державно-організовані суспільства повинна являти собою таку політичну організацію влади народу, за умов впровадження якої забезпечується рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами, виборність представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування і законність у функціонуванні всіх суб’єктів політичної системи суспільства, а також забезпечення прав і свобод людини, громадянина і меншості відповідно до міжнародних стандартів [6; 31].

Свідченням існування  демократичного політичного режиму в Україні є положення низки статей і окремих розділів Основного Закону нашої держави та інших актів [23]. Зокрема, ст. 1 проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Відповідно до положень ст. 5 Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ [12].

Очевидно, що сутнісною ознакою демократії є народовладдя. Всі інші виконують обслуговуючу, формалізуючу роль [27, С. 66]. Такими рисами, що характеризують демократію, зокрема, є:

1. Державний характер демократії: а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державі, її органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (вибори, референдум тощо), так і через представницькі органи (зокрема, парламент, органи місцевого самоврядування); б) забезпечується реальною можливістю народу періодично змінювати склад представницьких органів, тобто демократичною процедурою формування органів державної влади; в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей з метою управління суспільними справами [25].

2. Політичний характер  демократії: а) передбачає політичне різноманіття (плюралізм). Зокрема, положення ст. 15 Конституції України закріплюють зазначений принцип як основу державного і суспільного життя в Україні, що ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, а цензура є забороненою [12]; б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав [5; 36].

3. Проголошення, гарантування та фактичне втілення прав людини і громадянина – економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само – й кореспондуючих їм обов’язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p. та ін.) [31].

4. Правозаконність як  режим суспільно-політичного життя – виражається у вимогах до всього суспільства (всіх суб’єктів політичної системи і, насамперед, до органів державної влади) – засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм[18; 26].

5. Взаємна відповідальність  держави і громадянина, що виражається  у вимозі утримуватися від  учинення дій, що порушують  їх взаємні права і обов’язки.  У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3) [12]. В свою чергу кожен громадянин як підвладний суб’єкт має відповідати за недодержання та невиконання правових законів.

Таким чином, застосування конкретно-історичного підходу у поєднанні із порівняльним забезпечує методологічно правильне визначення сутності і призначення демократії. Отже, можна дати загальне політико-правове визначення демократії як певного порядку суспільних відносин, який визначає відносини держави, влади і громадянина, правове становище останнього у суспільстві.

2. Демократія і державне управління: проблеми становлення демократичної держави в Україні

Складність  та багатовекторність завдань, які постали перед українським суспільством сьогодні зумовлюють необхідність комплексного дослідження провідних, визначальних складових суспільного розвитку – демократії, права, політики та управління.

Теоретично-правовий аналіз змісту поняття «демократія» виявляється, зокрема, у безпосередньому зв’язку як з поняттям «держава» (як було зазначено у попередньому підрозділі – демократія завжди передбачає існування держави), так і з поняттям «управління», оскільки процес реалізації державної влади передбачає таку його складову як управління. При цьому демократія є «владою народу», тобто такою «владою», що реалізується народом за посередництвом певних способів державної влади. Остання є «організацією і здійсненням політичної влади державою» [24; 33; 37]. Таким чином, демократія може розглядатися в контексті поняття «державне управління».

Якщо застосовувати обґрунтовану В. Селівановим, В. Цвєтковим, В. Чиркіним [5; 34; 36; 38] та іншими ученими загальну методологію дослідження державного управління і сприймати її не як обмеження демократії сукупністю адміністративних (управлінських) прийомів та методів, які врегульовані нормами чинного адміністративного права [1], то можна розглядати феномен демократії під кутом зору державного управління як однієї з базових функцій, що реалізуються демократичною державою. Відтак постають питання щодо цілей демократичного державного управління, а саме: 1) питання щодо мети державного управління як такого (визначення його необхідності і значимості); 2) а також – з приводу цілей, що притаманні саме демократичному державному управлінню (з’ясування сутності та значення демократії як механізму державного управління).

Звертаючись до положень ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також те, що їх утвердження і забезпечення є головним обов’ язком держави, виходить, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст державного управління і є його основною метою. Варто також наголосити на тому, що це положення цілком відповідає встановленню в Україні відповідно до ст. 1 Основного Закону демократичної правової і соціальної держави. Згідно зі ст. 5 Конституції України «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» [12]. Вищеозначене дає можливість зробити висновок про те, що демократична модель державного управління повинна включати в себе не лише класичні елементи «держава – суспільство», а й ще один ключовий елемент, яким є народ.

Таким чином, при  дослідженні демократії як механізму  державного управління йдеться не стільки про «правила гри» (форми, методи діяльності) органів державної влади, скільки про спосіб визначення цих «правил гри», тобто спосіб формування органів державної влади і місцевого самоврядування – визначення місця народу у цьому процесі.

Відомо, що таким універсальним  для демократії механізмом участі народу в формуванні органів державної  влади та місцевого самоврядування є вибори, які, як правило, характеризуються як властивий демократії спосіб впливу громадян і громадянського суспільства загалом на державну владу або як конституційно гарантована можливість народу формувати державну владу і впливати на неї [39; 13, С. 12].

У чинному законодавстві України  зафіксовано цілий ряд таких  фундаментальних принципів виборчого  права, які забезпечують демократизм  формування органів державної влади  та місцевого самоврядування. Зокрема, в Законі України «Про вибори народних депутатів України» [19] зазначається, що: а) вибори депутатів є загальними, тобто право голосу на виборах депутатів мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років, і підставою його реалізації є включення виборця до списків виборців на виборчій дільниці; будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються; б) вибори депутатів є рівними – кожний виборець на виборах депутатів має один голос і може використати свій голос тільки на одній виборчій дільниці, де він включений до списку виборців; в) вибори є прямими, тобто громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії або блоку; г) вибори є добровільними і таємними – це означає, що, з одного боку, ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах, а з другого – забороняється контроль за волевиявленням виборців; д) вибори є вільними, що передбачає законодавчу заборону застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню та вільному виявленню волі виборця [22; 25].

Наступною проблемою, пов’язаною із визначенням мети функціонування демократичної  системи державного управління, є  конкретизація тих інтересів народу, в яких здійснюється демократичне управління. На нашу думку, розв’язанню цієї проблеми може сприяти звернення до ст. 3 Конституції України. Дійсно держава, що проголошує себе демократичною, повинна забезпечувати не будь-які забаганки кожного окремого громадянина як представника того «народу», який володарює за умов демократії та демократичних політичних режимів[7 , 12; 33, С.40]. Отже, якщо дотримуватися позиції, що демократичне державне управління має свою специфічну мету, то нею може бути виключно забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Причому самі права людини є, з одного боку, як необхідні для існування і розвитку людини можливості, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [9; 10], а з другого – як вимоги людей до урядів для забезпечення своїх потреб та реалізації можливостей [38; 39].

Досить часто однією з головних властивостей демократичного механізму державного управління називають наявність поділу владних функцій, який часто описується як принцип поділу державної влади. Характеризуючи роль принципу поділу державної влади для демократії з погляду її вивчення як механізму державного управління, слід зазначити, що цей принцип належить не стільки до групи функціональних принципів, тобто таких, які визначають порядок функціонування тих або інших елементів механізму державного управління, скільки до групи організаційних принципів, які визначають те, як має бути впорядкований і побудований цей механізм[5, С. 150]. З погляду на те, щоб він міг не лише забезпечувати ефективне виконання функції  державного управління, а й при цьому залишатись демократичним (не просто «державне управління», а саме «демократичне державне управління»).

Демократія як механізм державного управління з погляду її функціонування також характеризується певними особливостями. На нашу думку, в цьому аспекті вона є механізмом забезпечення участі в управлінському процесі суспільства загалом, яка шляхом політичної участі обирає для себе такі два важливих чинника, як: а) загальний напрям суспільного розвитку; б) тих, хто здійснюватиме політичне управління. У цьому сенсі демократичний механізм є нічим іншим як моделлю участі в процесі управління всіх тих, на кого це управління поширюється.

Таким чином, підсумовуючи, можна сформулювати деякі висновки: демократія може бути досліджена як механізм державного управління. У цьому сенсі вона поставатиме не просто як сукупність певних принципів, цінностей, вимог, інститутів, процесів тощо, а й як чітко діюча система державного управління, специфіка якої зумовлена характером формування органів державного управління, їх зв’язком з суспільством, тими методами, які застосовуються в ході управлінської діяльності, а також тими ознаками, які дають змогу відрізнити цей механізм державного управління від будь-яких інших.

Розділ 2

Громадянське  суспільство І ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА  В уКРАЇНІ: ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ  І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

2.1. Політико-правові концепції виникнення і розвитку громадянського суспільства: український і зарубіжний досвід

В аналізі взаємодії громадянського суспільства з державою методологічно виправданим видається ретроспективне звернення до наукового осмислення даної проблеми. Зокрема, йдеться про найбільш значущі ідеї, ґенезу поняття взаємозв’язку правової держави та громадянського суспільства.

Важливо звернути увагу, що саме епоха Відродження, насамперед у соціально-економічному плані, заявила  про себе визріванням елементів  громадянського суспільства, розвитком  інститутів приватної власності, товарно-грошових відносин та первинним накопиченням капіталу. В політико-правовому плані однією з найважливіших ознак цього періоду стало панування ідей національного державотворення, рівності всіх перед законом, правових обмежень державного втручання в суспільну сферу[4, С. 62 – 63].

Досліджуючи еволюцію поглядів на взаємозв’язок правової держави та громадянського суспільства цього періоду, слід звернутися насамперед до тих ідей, які були висунуті такими видатними мислителями того часу, як Ж. Боден, Г. Гроцій та Н. Макіавеллі. Як відзначають сучасні дослідники, саме Макіавеллі першим запропонував покласти в основу здійснюваного державою політичного курсу інтереси людини, а також ввів в обіг поняття держави та республіки в їх сучасному розумінні[30, С. 70, 71]. Вчення про державу, її світський характер та суверенітет набуло подальшого розвитку в працях Ж. Бодена [30, С. 73]. На думку іншого дослідника Г. Гроція, всі члени суспільства створюють союз вільних людей – державу на чолі з верховною і суверенною владою, яка покликана служити загальній користі, громадянському суспільству та виражати інтереси більшості спільноти[8, С. 135 – 136]. Свою концепцію створення громадянського суспільства виклав Т. Гоббс, яка стосується відмінності між природним правом та природним законом, гарантувати дотримання яких може лише загальна влада, чи держава [8, С. 153]. Велике значення для розуміння досліджуваної проблеми мають погляди Б. Спінози, які на його думку полягають у тому, що громадянський стан суспільства є результатом договору та договірно встановленого вищого природного права держави. На думку Б. Спінози, лише правова держава з республікансько-демократичною формою правління спроможна забезпечити права і свободи громадян, врівноважити інтереси особи та суспільства, запобігти узурпації влади [8, С. 184].

Отже, в європейській політико-правовій думці наприкінці XVI – XVII століття домінували ідеї природного права та суспільного договору, в межах яких відбувалось усвідомлення різниці між приватними та державними інститутами. Хоча самі поняття «політична держава» та «громадянське суспільство» часто виступають та використовуються як своєрідні синоніми [2; 4].