Правовой статус личности

      Найважливішим з цих прав є право голосу, тобто  право брати участь у всеукраїнському  і місцевому референдумах, вільно обирати й бути обраним до органів  державної влади та органів місцевого  самоврядування, що охоплює собою  активне і пасивне виборче  право.

      Право брати участь у референдумах й  обирати громадяни набувають, як правило, з 18 років, а право бути обраним (пасивне виборче право) – залежно  від виду виборів. Зокрема, народним депутатом України може бути обраний  її громадянин, якому на день виборів  виповнився 21 рік; Президентом України  може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

      Складовою частиною права брати участь в  управлінні державними справами є право  доступу до державної служби, а  також до служби в органах місцевого  самоврядування. Щодо цього права  в Конституції зазначається, що громадяни  користуються рівним правом доступу  до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. [1, ст. 38] За Конституцією, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглядати звернення й давати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. [1, ст. 40]

      Одним з найважливіших політичних прав громадян України є право на свободу  об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом  в інтересах національної безпеки  та громадського порядку, охорони здоров'я  населення або захисту прав і  свобод інших людей [1, ст. 36].

      Крім  того, щодо політичних партій в Конституції  зазначається, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і  вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами  політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України. Як складова частина права громадян України на об'єднання закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Щодо гарантій цього права в Конституції зазначається, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

      Конституцією  передбачено і гарантовано й  чимало інших політичних прав і свобод зокрема щодо участі у політичному  житті. Так, відповідно до [1, ст. 39], громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Конституцією передбачаються і гарантуються також права особи щодо вибору місця проживання й пересування. У [1, ст. 33] зазначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

      Відповідно  до [1, ст. 25] громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

      До  політичних прав належать також права  на свободу думки й слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань та право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. [1, ст. 34]

      Центральним видом прав і свобод людини й громадянина, які проголошує і гарантує Конституція  України, є економічні права особи, тобто її суб'єктивні права у  сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав належать насамперед право  власності особи, тобто право  приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право громадян на користування об'єктами права публічної (суспільної) власності загальнонародної, загальнодержавної  та комунальної.

      У [1, ст. 41] зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися як своєю власністю майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

      Суб'єктами права приватної власності, як видно  зі змісту даної статті, можуть бути не лише громадяни України, а й  інші особи: іноземці, особи без громадянства тощо. Але будь-яка особа визнається суб'єктом права власності лише за умови, якщо вона набула права приватної  власності в порядку, визначеному  законом.

      Об'єктами права приватної власності можуть бути як майно (речі, гроші, цінності), так  і духовні цінності, зокрема твори  науки, літератури, мистецтва, інформація, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності особи.

      Зі  змісту [1, ст. 41] випливає також, що об'єктом права приватної власності практично може бути будь-яке майно, за винятками, передбаченими Конституцією і законами. Зокрема, відповідно до [1, ст. 13], земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Громадянам гарантується право власності лише на землю, яке набувається відповідно до закону як похідне від права власності народу.

      Право приватної власності розуміється і закріплюється всебічно, у повному обсязі, як право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності, й досить надійно (у правовому відношенні) гарантується. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним.

      Щодо  примусового відчуження об'єктів  права приватної власності, то в  Конституції зазначається, що воно може бути застосоване лише як виняток  з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому  законом, та за умови попереднього і  повного відшкодування вартості; примусове відчуження таких об'єктів  з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

      Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Разом з тим в Конституції зазначається, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й якість землі.

      Наступним за своїм значенням конституційним економічним правом є право на підприємницьку діяльність. У [1, ст. 42] зазначається: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». Це право досить багатогранне, зокрема воно включає як право на створення підприємств, так і право ведення цієї діяльності тощо.

      Дане  право, як і право приватної власності, всебічно гарантується системою як загальних, так і спеціальних гарантій. Так, держава, відповідно до названої статті, забезпечує захист конкуренції у  підприємницькій діяльності. Зокрема, не допускаються зловживання монопольним  становищем на ринку, неправомірне обмеження  конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.

      Разом з тим держава захищає права  споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Тобто держава стоїть на сторожі  інтересів не лише підприємця, виробника, а й того, хто завершує увесь  цикл підприємницької діяльності, –  споживача.

      Але право на підприємницьку діяльність не є всеосяжним не лише за об'єктами цього права, а й за його суб'єктами.

      В Конституції, наприклад, зазначається, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів  державної влади та органів місцевого  самоврядування обмежується законом.

      Іншим економічним правом е традиційне конституційне право – право  користування об'єктами права суспільної власності загальнонародної, державної  та комунальної. Зокрема, в [1, ст. 13] зазначається, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону, а в [1, ст. 41] проголошується, що громадянин для задоволення своїх потреб може користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

      Одним з найбільш численних видів прав, проголошених і закріплених Конституцією, є соціальні права..

      Зокрема, пріоритетним соціальним правом є право на працю. З огляду на важливість цього права і з метою упередження неоднозначного тлумачення його в Конституції дається загальне визначення цього права і передбачається ряд гарантій його здійсненна. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожний має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як зазначається в Основному Законі, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

      Право на працю, за [1, ст. 43], включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

      Поряд з цим у Конституції встановлюються певні обмеження для окремих  видів праці і щодо використання праці окремих категорій працівників. Так, забороняється використання примусової праці. При цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про  воєнний і надзвичайний стан. Забороняється  використання праці жінок та неповнолітніх  на небезпечних для їхнього здоров'я  роботах.

      В Основному Законі передбачається право  на страйк. Зокрема, в [1, ст. 44] зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Страйк – добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

      Поряд з названими правами проголошується і гарантується право на відпочинок тих, хто працює. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

      Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної  щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

      Центральним і найбільш проблематичним соціальним конституційним правом є право на соціальний захист. Це право, за Конституцією, включає право на забезпечення громадянина  у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього  обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Поряд з цим досить детальним  визначенням права на соціальний захист у Конституції закріплюється  система його гарантій. Зокрема, в  [1, ст. 46] зазначається, що це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

      Крім  того, Конституцією гарантується певний рівень пенсійного та інших видів  соціального забезпечення, зокрема  зазначається, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, які є основним джерелом існування, мають забезпечувати  рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

      Також в Конституції зазначається, що держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Для осіб, які потребують соціального захисту, передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.