Правовой статус личности

      Так, в [7, с.129] визначаються такі елементи правового статусу: статусні правові норми і правові відносини; суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки; громадянство; правові принципи і юридичні гарантії; законні інтереси; правосуб’єктність; юридична відповідальність. Автор [8, c.231] застосовує більш простий підхід до класифікації елементів структури правового статусу та включає лише правосуб’єктність суб’єкта суспільних відносин; принципи конституційно-правового статусу; права і свободи суб’єкта і гарантії їх реалізації; обов’язки та гарантії їх виконання, правовідносини загального (статусного) типу.

      Деякі автори [5,6] у якості елементів правового статусу включають також правове зобов’язання, законність, правопорядок, правосвідомість, гуманізм, справедливість. Що, не є виправданим на думку інших авторів, оскільки законність, правопорядок, демократизм є умовами або передумовами правового статусу, що забезпечують його нормальне функціонування та реалізацію.

      Але, у всіх розглянутих підходах основними (базовими) елементами змісту правового  статусу особи є права, свободи та обов’язки, тому більш докладніше зупинимось саме на їх визначенні.

      Права суб’єкта суспільних відносин у структурі  правового статусу – це формально  визначені та юридично гарантовані  можливості користуватися соціальними  благами і реалізовувати суб’єктивні  інтереси. Це, по-перше, – певні можливості суб’єкта діяти певним чином або утримуватись від певних вчинків з тим, щоб забезпечити власне нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Самі ж потреби, як результат історично-природного та соціального розвитку людини є змінними. По-друге, зміст і обсяг можливостей суб’єкта залежать, насамперед, від можливостей усього суспільства, переважно, від рівня його економічного розвитку. І з цього боку, права суб’єкта – явище перед усім соціальне, що породжується самим суспільством та тим ступенем і характером взаємодії суб’єктів, що сформувався. По-третє, вони не повинні відчужуватися, відбиратися будь-ким, не можуть бути і предметом «дарування» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.  

      Свободи особи – нормативно закріплені можливості, що мають певні особливості у  порівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у певних сферах суспільної діяльності. Це виявляється у самостійному виборі суб’єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах що забезпечуються державою і суспільством. Свободи, у свою чергу, надають можливість встановити певну межу, що визначає способи вибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів. [11]

      Необхідним  компонентом оптимальної взаємодії держави, права і особи виступають юридичні обов'язки, без яких неможливі ні збалансована правова система, ні ефективне правове регулювання, ні чіткий правопорядок, ні інші стани і прояви суспільного життя. Вони – умова нормального функціонування конституційних інститутів, управління виробничими процесами, підтримки стійкості і стабільності в суспільстві.

      Юридичний обов'язок є встановлена ​​законом  міра належної, суспільно необхідної поведінки, а також вид (лінія) поведінки. Це владна форма соціальної регуляції, яка спирається на «силовий» початок, тобто на можливість державного примусу. В обов'язках виражаються як особисті, так і загальнозначущі інтереси. Через обов'язок задовольняється інтерес уповноважених осіб в будь-яких правовідносинах.

      Кореляція прав і обов'язків створює врівноважений суспільний стан, інакше кажучи – режим найбільшого сприяння для повсякденної життєдіяльності людей. Таке поєднання висловлює розумний баланс інтересів всіх членів та складових частин суспільства, сприяє досягненню згоди, взаєморозуміння і соціального компромісу між ними. Це засіб гармонізації інтересів держави і особи, а також інтересів громадян у їхніх взаємовідносинах. Іншим шляхом важко добитися бажаного соціального ефекту.

      Юридичні  обов’язки – це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки  суб’єктів суспільних відносин, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належить суб’єктивне право. Якщо права – це мірило можливої поведінки, то обов’язки – мірило необхідної поведінки. Права і обов’язки нерозривно пов’язані і не можуть існувати незалежно один від одного. Така залежність створює моральну взаємодію суб’єктів. [11] 

      Юридичні обов'язки – міра розумної, корисної, об'єктивно обумовленої поведінки, покликаної вносити порядок і «заспокоєння» в життя. Вона – законна перешкода на шляху хаосу, свавілля, неорганізованості, всього деструктивного і того, що заважає нормальному розвитку суспільства. [8, c.233]

      Обов'язки тісно пов'язані з суб'єктивним правом; це парні, взаємозалежні поняття. Відомо, що будь-яка правова норма носить представницько-зобов'язальний характер і вже тому передбачає як можливу, так і належну поведінку. Обов'язок – спосіб забезпечення прав, умова їх реальності та ефективності. Якщо суб'єктивне право – це сфера влади та свободи індивіда, то юридичні обов'язки – область необхідності і підпорядкування. Носій обов'язків повинен розуміти і усвідомлювати свою «несвободу» і зв'язаність заради загального блага.

      Функціональне призначення юридичних обов'язків  – кореспондувати суб'єктивним правам, виконувати свою частину роботи в загальному механізмі правового регулювання, направляти діяльність індивідів в потрібне русло; а соціальне – формувати належну правосвідомість і правову культуру громадян, служити дисциплінуючим чинником, зміцнювати законність та правопорядок у суспільстві. [9, c.203]

      Всі ці функції тісно взаємопов'язані  і взаємозалежні, здійснюються одночасно. Будь-які суб'єктивні права практично  можуть бути реалізовані лише через  чиїсь обов'язки, і навпаки, обов'язки припускають чиєсь право вимагати їх виконання. Поза кореляції однієї з одною дані категорії немислимі, вони можуть діяти тільки в «одній зв'язці», а не порізно. Обов'язки - зворотна сторона прав.

      Принцип поєднання прав і обов'язків отримав  відображення в прийнятій Генеральною  Асамблеєю ООН Загальній декларації прав людини 1948 р., яка проголошує, що «кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особистості», що здійснення прав і свобод громадянином вимагає «належного визнання і поваги прав і свобод інших, задоволення справедливих вимог моралі, загального порядку і добробуту в демократичному суспільстві». [2, ст. 29]

      У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права також зафіксовано, що «окрема людина має обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить». Виходячи з цих загальних положень, відповідні держави закріплюють у своєму законодавстві більш розгорнутий перелік обов'язків стосовно конкретних умов і національних інтересів. При цьому мова, звичайно, йде не тільки про обов'язки громадян, але й про обов'язки органів влади, посадових осіб, інших суб'єктів. [3] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Правовий статус особи згідно законодавства України

1. Права і свободи людини й громадянина

      Пріоритетним  видом прав і свобод людини й громадянина  є громадянські права. Ці права вважаються природними, тобто такими; що їх має  або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з  часу народження чи від початку життя. Ці права і свободи держава  не надає людині, а визнає їх за нею.

      Найважливішим з числа громадянських (природних) прав є право на життя. Кожна людина, зазначається в Конституції України, має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

      Гарантами цього права є насамперед держава  і сама особа. Обов'язок держави – захищати життя людини. Разом з тим Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань.

      Не  менш важливим є право на повагу до своєї гідності, тобто на певне ставлення навколишніх до особи. «Кожен має право на повагу до його гідності. Це означає насамперед, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському та такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» [1, ст. 28].

      Багатогранним за своїм змістом є право на свободу та особисту недоторканність. Це право означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду, і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. [1, ст. 29]

      Право на свободу та особисту недоторканність  людини всебічно гарантується. Разом  з тим воно має певні обмеження. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про утримання під вартою.

      Кожному заарештованому чи затриманому має  бути невідкладно повідомлено про  мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з  моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою  захисника. Кожний затриманий має право  у будь-який час оскаржити в  суді своє затримання. Про арешт  чи затримання людини має бути негайно  повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

      В [1, ст. 30] зазначається, що кожному громадянинові гарантується недоторканість житла. Це означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Тим самим на конституційному рівні дається розширене поняття житла, яке охоплює поряд із власне приміщенням для проживання всі інші володіння особи (будівлі, споруди тощо). Разом з тим Конституція допускає обмеження цього права. У невідкладних випадках, зазначається в Конституції, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у скоєнні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

      Основним  Законом гарантується кожному таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Щодо обмеження цього права, в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

      Конституція оголошує неприпустимим втручання  в особисте і сімейне життя  людини. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. [1, ст. 32]

      Далі  в Конституції зазначається, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Разом з тим кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.

      Ці  права надійно гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному  гарантується судовий захист права  спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї  та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування  матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням  та поширенням такої недостовірної інформації. [1, ст. 32]

      Одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Україні, які передбачені  Конституцією, є політичні права  і свободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам України або переважно  їм. Це їх суб'єктивні права і свободи  у політичній сфері або переважно  у цій сфері. Вони опосередковують  собою насамперед взаємовідносини  особи і держави як політичної організації суспільства, особи  й органів державної влади  та місцевого самоврядування, особи  і народу в цілому як носія і  джерела влади, особи й політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства.

      Що  ж являють собою політичні права і свободи особи за своїм змістом? Це, як правило, – багатогранні явища, кожне з яких є комплексом, групою прав та свобод і має систему гарантій правового, організаційного, політичного, економічного та іншого характеру.

      Фундаментальним політичним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському і місцевому референдумах, вільно обирати й бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.