Правовий нігілізм

На зазначені вище питання можна  дати відповіді, визначивши основні  сучасні джерела і форми прояву правового нігілізму.

Розділ 2. Вияви правового нігілізму  в суспільстві: теоретичний та практичний аспекти

2.1. Основні  джерела правового нігілізму

На сьогоднішній час фахівці виділяють чимало джерел правового нігілізму, серед  яких:

- недосконалість самих законів;

- неналежна  діяльність правоохоронних органів;

- протиправні установки   та поводження самих громадян.

Саме  зазначені вище негативні  прояви сучасної діяльності в чималій  ступені сприяють тому, що правовий нігілізм у сучасній Україні є досить серйозною проблемою – незважаючи на всі спроби боротьби з ним, він не тільки не іде з “правової арени”, а  навпроти, - усе більш і більш зміцнює свої позиції на ній. Але розглянемо усі один по одному.  

 Одна з головних  причин правового нігілізму криється власне в самих законах – у їхній недосконалості і суперечливості. Справді, стан нинішнього законодавства багато в чому залишає бажати кращого – закони переповнені, так називаними, “мертвими нормами” – тобто положеннями, що не діють у реальній дійсності через слаборозвинені механізми їхньої реалізації¹. Недосконалість законодавства найбільше яскраво виявляється в сфері цивільного процесу. Здавалося б, що з урахуванням того факту, що саме в даній області відбувається захист прав і законних інтересів громадян, саме в суди звертаються люди з проханням про захист від незаконних зазіхань, закони, що регулюють сферу цивільного судочинства, повинні бути чіткими, грамотно складеними і максимально лаконічними, тобто повинно бути зроблено все, щоб забезпечити громадянам швидкий і повний захист їхніх прав і законних інтересів і припинити незаконні дії інших осіб. Насправді усе обстоїть трохи іншим чином.

По-перше, діє Цивільний  процесуальний кодекс (ЦПК, який був  прийнятий ще в 1963 році і, зрозуміло, був непридатний для якісно нової української економічної і правової дійсності. Положення намагалися врятувати шляхом простого “латанія дір”, тобто за допомогою внесення в ЦПК неймовірної кількості змін і доповнень. Але все рівно ситуація була вкрай  напруженою, а судочинство неймовірне заплутаним аж до  21 червня 2001  року, коли були внесені найбільш істотні  доповнення і зміни, що наблизили ЦПК до потреб суспільства(це стосується приведення даного нормативного документу у відповідність із Конституцією Українита доповнення глава про апеляційне провадження та новий підхід до касаційного розгляду справ, що обумовлено судово-правовою реформою).

На сьогоднішній час у  названий  модифікований нормативно-правовий акт  внесено чимало виправлень, що додали ЦПК хоч скільки-небудь цивілізований вид. Але все-таки необхідно визнати, що сучасний стан ЦПК залишає бажати кращого.

Необхідно зазначити, що У  процеси руйнування цивільного судочинства  активно втручається Конституційний суд України, що по запитах найбільш  ініціативних громадян визнає усе більшу кількість правових норм не відповідними Конституції _, ще більш  заплутуючи тим самим цивільний процес.

Треба згадати те, що ЦПК  й досі містить “мертві норми”, які тягнуть за собою інші (наприклад, норми  про товариські суди). Фахівці вважають, що  необхідно  позбавити  ЦПК від цього баласту, а це значить – нові зміни і доповнення в  багаторазово змінений і доповнений кодекс, значить нова плутанина в праві (найчастіше розібратися в ній непросто і юристам, не говорячи вже про рядових громадян) – новий виток росту недовіри населення до закону, нове посилення правового нігілізму.

Таким чином, можна стверджувати, що необхідність  прийняття нового  кодексу назріла давно, але, на жаль, вітчизняний законодавець не квапиться  полегшити долю цивільного судочинства – у даний час існує лише проект ЦПК України, що вже одержав безліч дорікань.

До недавна анлогічною вищезазначеній була ситуація із арбітражним  законодавством.

Раніше діяв Арбітражний  процесуальний Кодекс 1992 року, що  був украй недосконалий. Прописані в ньому процедури арбітражного судочинства були неймовірно  довгі, і тому процес безумно розтягувався в часі, а з обліком гіперінфляції, що тоді бушувала, позивачі, що розраховували на одержання своїх коштів, розорялися, тому що їх грошові кошти з”їдались інфляцією.  Цей недосконалий кодекс мав досить пагубні наслідки для законності і правопорядка, і зайвий раз зміцнив правовий нігілізм. Велика кількість кредиторів при неналежному виконанні зобов'язань відповідними боржниками переставала  сподіватись на арбітражні суди, завалені позовами про стягнення боргів (треба ще помітити, що крім процесу вкрай незовсім було виконавче провадження і позивачі, переборовши один етап у виді довгого позову марно волали по допомогу судових виконавців – стягнути борги було ще сутужніше) і стали звертатися по допомогу до нелегальних угруповань – попросту говорячи, у банди. Природно, що злочинні угруповання, будучи не зв'язані нормами недосконалого процесу, забезпечували куди більш швидке повернення грошей, часто просто “вибиваючи” їх з боржників і стягуючи за це визначені відсотки із суми (звичайно 50%) і, треба визнати, що чимала кількість фірм і бізнесменів зверталися за подібного роду послугами – таким чином, поряд з офіційною системою арбітражних судів виростала система “злочинних судів”, що при своїх розбираннях керувалися аж ніяк не правовими нормами. Це без сумніву, нанесло непоправну втрату законності і правопорядку, як таким. Про вплив цих явищ на правовий нігілізм  і говорити чогось – у людей виникало в цих випадках недовіра і до закону і до судів, вони віддавали перевагу криміналу законності¹.

Зараз у нас діє новий  Господарський процесуальний Кодекс України, що у порівнянні зі старим АПК є більш досконалим, процес проходить у більш стиснутий термін, а з урахуванням і нового Закону України “Про виконавче провадження” примусове виконання рішень суду стало більш ефективним. Тому повернення боргів і інші суперечки стали повертатися в правове поле, що, звичайно ж, утішно, тому що завдає могутнього удару по одному з проявів правового нігілізму. Але тепер господарському процесу десь заважає процес цивільний, котрий усе ще ґрунтується на старому ЦПК і багато в чому залишає бажати кращого. У науковій літературі усе частіше висловлюється думка про те, що добре було б привести найважливіші процесуальні норми ЦПК у відповідність з більш зробленими положеннями Господарського процесуального Кодексу, аргументуючи це тим, що в принципі господарський процес колись вийшов з цивільного.

Ще більше незрозумілим на тлі негативних висловлень про заборону всього стабільного предстає прийняття Податкового кодексу, який вже розглядався декільками складами Парламенту.  Хоча прийняття зазначеного Кодексу є першочергове завдання сьогоднішньої законодавчої влади.

Говорячи про недосконалість сучасного законодавства як одне з джерел правового нігілізму, необхідно також відзначити суперечливість сучасних законів (яка найчастіше буває аж ніяк не випадкової). Справді, джерел правових норм у сучасній Україні просто неймовірна кількість – це і закони, і укази Президента і постанови уряду, і різного роду відомчі інструкції, і інформаційні листи. У такій кількості нормативно-правових актів надзвичайно складно орієнтуватися навіть за умови повної відповідності цих актів один одному – тобто при строгому дотриманні ієрархії, погодженості прийнятих у них норм, що ж тоді говорити про можливості правомірного поводження і поваги до закону, якщо в такій величезній кількості норм знаходиться чимало таких, котрі суперечать один одному або узагалі  порушують самі підвалини нормотворчості. За прикладами далеко ходити не треба – візьмемо протиріччя в законах. Конституційні і прості  закони володіють, як відомо, вищою юридичною чинністю (після міжнародних договорів і Конституції) і інші нормативні акти повинні їм відповідати. Але що робити, якщо одному закону суперечить  інший закон. Таких випадків,  на жаль, чимало. Дуже багато з них пов”язані із податковим законодавством. Так, наприклад Закон України “Про освіту” в ст. 61 звільняє заклади освіти, що надають платні послуги,  від оподаткування. Про це заперечує Закон “Про прибутковий податок з підприємств”, який відносить доходи цих закладів до об”єктів оподаткування.

Це те, що стосується законів, але  ж є ще і величезна кількість  підзаконних нормативних актів, творці яких прагнули поставити їхній “у главу кута”, підняти над іншими джерелами права.

Тому, як справедливо відзначає  Н.І. Матузов: “не приходиться дивуватися тій обставині, що багато підзаконних  нормативно-правових актів часто  стають надзаконними”¹.

Іншими словами в  дані акти вносяться свідомо суперечливі  закону норми. Навіть суди, що по суті справи повинні здійснювати захист прав і інтересів громадян найчастіше збільшують і без того серйозну плутанину  в праві. Як відомо, у якості одного з джерел права судовий прецедент у нас не визнається. Проте, наші суди  це анітрошки не бентежить. Тобто керівні роз'яснення, Постанови Пленуму Верховного Суду й Інформаційні листи Вищого Господарського Суду України є не роз'ясненням і тлумаченням вже існуючих норм, а по суті справи створенням нових. Найчастіше судам пропонується приймати рішення врозріз з нормами діючого права – наприклад, при розгляді практики по справах про стягнення заборгованості господарським  судам дано було право знижувати відсотки, що підлягають виплаті, хоча в законодавстві такого варіанта не передбачено.

Тобто по суті справи судовий  прецедент у нас існує, тому що якщо нижчестоящі суди насміляться  не виконати указівки вищестоящого, те їхнє рішення буде все рівно скасовано  в разі перегляду.

Тепер торкнемося Основного  закону нашої країни – Конституції 1996 року. Як відомо, вона володіє вищою  юридичною чинністю і всі інші нормативні акти повинні їй відповідати. Однак, як справедливо відзначають  деякі фахівці, наша Конституція  насправді має мінімальну легітимність. Відношення до неї в багатьох негативне – Конституцію попросту порушують, або в кращому випадку ігнорують. На цьому тлі загальних порушень часто здаються просто смішними зусилля Конституційного Суду, що після багатогодинних засідань шляхом неймовірно складних системних тлумачень законів визнає “неконституційною” ту або іншу статтю якого-небудь нормативного акта. До речі, подібна практика прийняття законів “незаконними” досить негативно позначається на суспільній правосвідомості. Незважаючи на всі зусилля Конституційного Суду, чимала кількість законів ще  дотепер  порушує Основний  закон країни.

Таким чином виходить досить дивна річ: з одного боку –  Конституція є вищим законом  у країні, а з іншої сторони  в деяких питаннях її верховенство ґрунтовно принижене. Простому непрофесіоналу важко розібратися в складних хитросплетеннях і  колізіях сучасної правової системи – йому в очі кидається одне: Конституція не діє по цілому ряду найважливіших питань, значить законодавство є фікція – і знову росте правовий нігілізм. Але якщо така непроста ситуація склалася на державному центральному рівні, то чогось дивуватися тому, що в законодавстві органів місцевого управління діється взагалі повний безлад.

Можна із впевненістю  стверджувати, що закони багато в чому недосконалі. Але справа не тільки в цьому  адже навіть ідеальний з погляду юридичної техніки закон не буде працювати без діючого, налагодженого механізму його реалізації. Адже ще Ш. Монтеск'є сказав: “коли я поїду в правову державу, я запитаю не про те  , які там є закони, а про тоб як ці закони працюють  і втілюються в  життя”¹. Відсутність от таких механізмів реалізації правових розпоряджень, причому механізмів діючих – навряд чи не велика проблема, чим недосконалі закони. Адже написати ідеальну  правову норму набагато легше, ніж утілити її в життя: моментально на шляху її реалізації виникнуть сотні перешкод (у тому числі і горезвісний правовий нігілізм). Ще у часи римського права було замічено, що ігнорування законів є страшне зло, яке  у корені підриває  всю правову систему держави. Не випадково Міжнародна комісія з законодавства оцінила якість наших законів на “4” (досить висока оцінка), а от рівень їхнього виконання на “1” (нижче був тільки “0”) – як говориться, висновки напрошуються самі собою. Як підтвердження цьому, досить згада останній Всеукраїнський референдум, на якому було прийнято рішення про зняття депутатської недоторканості. Вже пройшло як півроку, а відповідні зміні і не збираються вносити в чинне законодавство про статус народних депутатів.

 Іншою великою проблемою,  що викликає недовіру людей  до законів, є боротьба усередині  самої влади, точніше боротьби  між її галузями. Коли дві галузі  єдиної державної влади замість  того, щоб займатися нормотворчістю, у межах своєї компетенції підвищувати рівень законності і правопорядку в країні, ніяк не можуть поділити свої повноваження,  видають нормативні акти в спис  один одного, усіляко блокують виконання рішень “конкурентів”, обвинувачують перед співгромадянами один одного , люди перестають вірити в дію, яких би те ні було, законів. Така конфронтація досить довго й часто спостерігається на прикладі протиріч, що виникають між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Наступним по важливості джерелом і причиною правового нігілізму  вважаються самі порушення закону, того суперечливого закону, про який вже говорилося вище. Не будемо говорити про ті порушення, що як би і не порушення – це просто “лазівки”, що викликані прогалинами в праві й активно використовуються деякими юристами (недарма ж відома фраза: “Закон, як стовп, – улізти важко, а обійти – запросто!”). Необхідно сказати саме про цинічне та суспільно небезпечне правопорушення, тобто про злочини. Їхнє здійснення лежить на совісті сформованого за останні роки особливо злісного криміналу – це організована злочинність.