Правомірна поведінка: її соціальна природа і цінність

     Прихильники цього напряму висловлювали міркування, що певна будова тіла свідчить про певні якості, вважаючи найбільш схильними до злочинів мезоморфів (осіб, чиє тіло наділене силою та стрункістю, які виявляють схильність до занепокоєння, активні та не дуже вразливі).

     Психологічний напрям

     Його  представники причину протиправної поведінки вбачають у психічному стані особистості. В основі цього  підходу психоаналітична теорія 3. Фрейда, який припускав, що біологічно зумовлений інтенсивний потяг та породжені ним мотиваційні конфлікти  особистості є першопричиною  дій людини. Ця теорія була розвинута  у працях К. Хорні, Е. Фромма, які вивчали  найтиповіші деформації характеру  та їх форми. На думку останнього, найбільш тяжкі злочини спричинені психозами, а менш тяжкі — неврозами. Загалом, прибічники психологічного напряму  стверджують, що протиправна поведінка  залежить від психічних або психофізичних  аномалій, а соціальний аспект поведінки  є вторинним стосовно психічних  процесів.

     Соціологічний напрям

     Зорієнтований на пошуки причин протиправної поведінки  у соціальній реальності. Вперше детально розглядається у працях бельгійсько-французького соціолога Адольфа Кетлє. Аналізуючи закономірності виникнення та поширення  злочинності, він встановив, що на цей  процес впливають стать, вік, професія, рівень освіти, пора року, ціни на хліб та ін. На його думку, усі злочини  породжує суспільство, оскільки в ньому  зосереджуються умови їх розвитку.[13]

     Згідно  з соціологічним підходом протиправну  поведінку зумовлюють такі соціальні  чинники:

     — неоднорідність і мінливість нормативно-ціннісної  системи суспільства (теорія аномії Е. Дюркгейма, теорія субкультур, теорія контролю тощо); 

     — соціальна нерівність та стратифікація  суспільства (теорія аномії Р. Мертона, теорія конфлікту соціальних груп, теорія конфлікту влади);

     — стигматизація, тобто результат  соціальної оцінки дії, яку суспільство  визначає як протиправну (теорії Ф. Танненбаума, вторинної девіації Е. Лемерта, девіантної кар´єри Г. Беккера, соціальної ідентичності Е. Гоффмана);

     — соціальна дезорганізація і дестабілізація суспільства (теорія соціальної дезорганізації, теорія дестабілізації В. Реклесса, Е. Берджесса).

     Отже, злочинність спричиняють як внутрішні (обмеженість потреб та інтересів, викривлення  ціннісних орієнтацій, специфічний  спосіб життя, антисоціальність засобів  задоволення потреб та інтересів, психологічні деформації особистості), так і зовнішні чинники (політико-правова ситуація у країні і деформація нормативної  системи та соціальних інститутів, низький рівень правової культури у  суспільстві, вплив оточення, соціально-економічне становище у країні, вплив засобів  масової інформації тощо). У період криз, соціально-економічного занепаду, суспільних трансформацій значно зростає  злочинність, розширюється, омолоджується  її соціальна база, відбуваються зміни  в її структурі. До об´єктивних чинників, які обумовлюють це явище, належить системна криза всіх сфер життєдіяльності, пов´язані з нею зниження життєвого  рівня населення, безробіття, зростання  тіньового сектора економіки, майнове  розшарування населення, ослаблення авторитету влади та ефективності державного управління, байдужість значної частини населення  до правопорядку.[17]

     Соціологію  права завжди цікавила особистість  правопорушника. Одні вчені стверджують, що за своєю сутністю вона є антисоціальною. Інші висловлюють сумнів, що всіх, хто  скоїв злочин, можна охарактеризувати назагал, сконструювавши універсальне поняття «особистість зл´очинця», оскільки злочини, скоєні через необережність, необачність не мають у своїй  основі антисоціального спрямування  людини. На цій підставі класифіковано  три основні типи злочинців: «послідовно криміногенний», «винятково криміногенний» і «ситуативний».

     Особливе  місце у соціології права посідають  питання делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої визнанням  злочинних норм та цінностей правильними, морально виправданими. Така субкультура  протистоїть загальним соціальним нормам, нетерпима до будь-яких обмежень (крім неформальних у самій групі), є позаутилітарною (часто правопорушення скоюються для демонстрування «хоробрості»). Її характеризують лютість, безпричинна  ворожість до оточуючих, презирство до дорослих та однолітків, які не належать до групи. Іншими словами, делінквентна субкультура виявляє себе як антикультура.

     З іншої точки зору делінквентна субкультура  не так вже й відрізняється  від загальновизнаної. Часто правопорушник  усвідомлює вимоги загальних соціальних норм, але може їх не дотримуватися  і не вважати свої дії порушенням. Особливість поведінки злочинця полягає в тому, що він, погоджуючись з існуючим соціальним порядком і  відчуваючи провини за свої дії, все  ж таки порушує правові норми. Тобто у делінквентній субкультурі  загальновизнані норми суспільства  не є перевернутими, а лише розширюються.[20]

     Соціологія  права визначає такі елементи делінквентної  субкультури:

     — гедонізм, що виявляється у прагненні  володіти матеріальними благами, не докладаючи власних зусиль;

     — цінність свободи, яка нерідко тлумачиться  як анархія; делінквентна субкультура  базується на фундаменті цінності особистої  гідності та честі;

     — чітка ієрархія, що особливо помітна  у професійному ядрі та тюремних спільнотах; їх норми передбачають обмежене спілкування  із представниками державних органів  та нижчого рівня злочинної ієрархії; внутрішню згуртованість групи  виражає звичай «общаку» — суми грошей, в яку кожен вносить  свою частину і яка призначена для загальних потреб; насилля, звичай помсти, допомоги засудженим та їх родичам;

     — система кримінальної інформації (особливо у місцях ув´язнення);

     — санкції, що підтримують порядок  та дисципліну в групі (фізичні, матеріальні);

     — мова, позначена у науковій літературі терміном «арго». Виникла дуже давно, спочатку призначалась для кодування  інформації за допомогою слів-символів. Сучасний кримінальний жаргон містить  понад 10 тис. слів і виразів. Свій професійний  жаргон є у злодіїв, у шулерів, у продавців наркотиків тощо. «Арго» має регіональні діалекти. Особливу роль у мові злочинних угруповань посідає табуйована (заборонена) лексика, татуювання та клички, пісні та приказки.[23]

     Делінквентна  субкультура містить багато архаїчних  елементів, базується на них і  повністю відповідає поняттю антикультури. Різноманітність форм сучасної злочинності  дає підстави стверджувати про наявність  «субкультур у субкультурі», що становить  інтерес як для соціологів, так  і для представників інших  галузей знань. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ВИД ПОВЕДІНКИ 
 

     Правопорушення  являють собою особливу різновидність  поведінки людей та інших суб’єктів  суспільних відносин. Закон регулює  лише вчинки (поступки) людей, їх дії або бездіяльність. Думки людей або певні риси людського характеру не можуть регулюватися нормами права.

     Правопорушення — це перш за все, протиправне діяння (дія або бездіяльність).[1]

     Правопорушення  відрізняється від права і  від правомірної поведінки наступними ознаками:

1. Це суспільне небезпечне або шкідливе діяння.

     Усі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти прав і свобод людини, юридичної особи, держави  чи суспільства в цілому. Порушуючи  природні права або права, які  закріплені законом, правопорушник  наносить шкоду людині, суспільству  чи державі. Шкода або соціальна  небезпека буває різна: матеріальна, моральна. Дуже небезпечна шкода, яка  здійснює посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо, тому в кожній державі є галузь законодавства, яка передбачає відповідальність за такі порушення.

     2. Правопорушення — це протиправне діяння (дія або бездіяльність).

     Усі правопорушення спрямовані проти вимог  чинного законодавства чи природних  прав людини, які ще не закріплені в  законодавстві. Вони можуть виявитися  в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, порушення громадського порядку  тощо). В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта покладаються юридичні обов'язки, передбачені законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода  або створюється соціальна небезпека.[24]

     Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків  і трапилась крадіжка майна. Тому "дія" і "бездіяльність" охоплюються  одним поняттям — діяння.

     3. Правопорушення — це винне діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності.

     Вина — це психічне відношення особи, яка вчинила правопорушення до своїх протиправних діянь. Вона має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою вину у вчинені правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доводиться державними органами або позивачем по цивільних справах.[5]

     4. Правопорушення — це юридичне карне діяння. Караність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв’язку із цим всі правопорушення і юридична відповідальність за них, закріплена в законодавстві. Питання про відповідальність за правопорушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де вона не заборонена.

     5. В окремих видах правопорушень, особливо кримінальних злочинах, необхідно встановити причинний зв’язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо такого причинного зв’язку не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушення.

     Правопорушенню  властиві такі ознаки:

     1) має протиправний, неправомірний,  характер, тобто суперечить нормам  права, чиниться всупереч праву,  є свавіллям суб'єкта; являє собою  порушення заборон, зазначених  у законах і підзаконних актах,  невиконання обов'язків, що випливають  із нормативно-правового акта, акта  застосування норм права або  договору, укладеного на основі  закону;

     2) є суспільна шкідливим (наприклад,  прогул,) або суспільна небезпечним  (посягання на життя людини). Суспільна  шкідливість (проступок) і суспільна  небезпечність (злочин) — основна  об'єктивна ознака, що відрізняє  правомірну поведінку від неправомірної.  Юридичний аспект шкідливості  виражається в порушенні суб'єктивних  юридичних прав і обов'язків  або перешкоді їх виконанню,  матеріальний — у заподіянні  учаснику правовідносин матеріальних  або моральних збитків;

     3) виражається в поведінці —  протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності  (недбалість, прогул, залишення особи  в безпомічному стані). Думки,  наміри, переконання, які зовні  не виявилися, не визнаються  чинним законодавством об'єктом  переслідування. Практика переслідування  за інакомислення є виявом  репресивної суті тоталітарного  режиму в державі;[10]

     4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення  залежить від волі і свідомості  учасників, перебуває під контролем  їх волі і свідомості, здійснюється  ними усвідомлено і добровільно.  Відсутність свободної волі є  юридичною умовою, за якою діяння  не визнається правопорушенням,  навіть якщо воно і мало  шкідливі наслідки. Правопорушенням  визнається лише неправомірне  діяння деліктоздатної особи  (малолітні і душевнохворі деліктоздатними  не вважаються);

     5) є винним. Правопорушенням визнається  лише винне діяння, тобто дія,  яка виражає негативне внутрішнє  ставлення правопорушника до  інтересів людей, завдає своєю  дією (чи бездіяльністю) збитки  суспільству і державі, містить  вину. Вина — це психічне ставлення  особи до свого діяння і  його наслідків. Усі сумніви  щодо доведеності вини особи  тлумачаться на її користь  (ст. 62 Конституції України).

     6) є кримінальним, тобто спричиняє  застосування до правопорушника  заходів державного примусу, заходів  юридичної відповідальності у  вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального  характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

     Таким чином, правопорушення — це соціальне небезпечне або шкідливе, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинними законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.[12]