Правомірна поведінка: її соціальна природа і цінність

       Конформістська поведінка складає  лише нижчу ступінь суспільної  поведінки конформного. Вона заснована  на пристосовуючи при відсутності  особистих критичних позицій,  відповідність вчинків людей  з діями інших осіб. Поняття  конформізму застосуємо тільки  у визначеному способі вирішення  конфлікту між індивідуумами  і групою – підкорення індивіда  груповими стандартами і потребами.

       Мотиви такої поведінки характеризують  громадську несформовану особистість:  узгодження підкорення, засноване  на пасивному відношенні до  правового порядку: бажанням уникнути  засудження в групі або колективі,  побоювання втратити близьких, або  знайомих і т. д. В свою  чергу це призводить до поведінки  ситуаційного, залежного підкорення  зовнішнього прикладу. В протилежній  особистості, з чіткою системою  ціннісних орієнтацій, які можуть  і співпадати з думкою оточуючих,  конформна позиція суб’єкта права  не дозволяє йому протистояти  втіленим вказівкам, протиставлення  своєї думки думкою інших, відстоювати  її і свій вибір поведінки.

       Соціально-правовий конформізм є  соціально-корисним явищем, оскільки  індивід, підкоряючись поглядам  і переконанням інших, дотримується  вимог права і тим самим  точно реалізує їх в життя.  Однак слід визначити і те, що конформістська поведінка  будучи зразком для суспільства,  не є для нього бажаним, як  перспективна ціль дії права,  оскільки представляє собою безслівне  підкорення, сліпе слідування за  правом без його логічного  усвідомлення, на основі власних  оцінок корисності і необхідності  правових вимог.

      4. Маргінальна поведінка. Слідування  поглядам людей, правові думки  яких розходяться з потребами  правових норм, лежить в основі  такої формально-правомірної поведінки,  як маргінальна (лат. margo – край, границя).

       Вона відображає стан індивідів,  які знаходяться на межі акти  суспільного прояву своєї поведінки,  яка веде до правопорушення. В  даний проміжок часу, мотивами поведінки виявляються інші рушійні сили – загроза можливого наказу, власні угоди від правомірності, боячись осудження з боку колективу, групи чи середовища.

       Маргінальний статус став нормою  великого числа людей. В політичному  плані такі люди відірвані  від своїх соціальних коренів.  Звідси їх потенційна готовність  здійснити правопорушення, впасти  в агресивність чи, навпаки, соціальну  апатію. В правовім плані маргінальність  характеризується особливим перехідним  проміжком між правомірною і  протиправною поведінкою особи,  яка викликається власною соціально-психологічною  деформацією.[25]

       Серед осіб, поведінку яких відносять  до маргінальної, також велику  частину становлять ті особи,  які знаходяться на межі між  “добром і злом”.

       Отже, така поведінка характеризується  тим, що особа співставляє свої  вчинки у відповідності з нормами  чинного законодавства, тому що  в неї страх перед юридичною  відповідальністю. Слід сказати,  що негативним аспектом такої  поведінки являється той факт, що як тільки держава послабить  міри по боротьбі зі злочинністю,  така особа в будь-який момент  готова до споєння злочину. 

     1.3. Юридичні основи правомірної  поведінки 

     Під юридичними основами розуміється комплекс заходів, спрямованих на створення таких умов існування людини, при якому враховувалися б його потреби і інтереси, і одночасно захищалися права та інтереси інших людей.

     Що  ж для цього потрібно. По-перше, виходячи з визначення правомірної поведінки, людина повинна виконувати пропоновані до нього вимоги за своєю власною волею. Правомірне поведінка ще залежить і від ряду зовнішніх і внутрішніх детермінантів. Розвиток відповідних зв'язків можна представити наступними закономірностями:

     1) Об'єм і якість правомірної  поведінки збільшується в міру:

     усунення  невідповідностей між виробництвом та присвоєнням;

     матеріальних  благ.

     2) Обсяг і якість правомірної  поведінки зростають з підвищенням загальної, політичної і правової культури громадян і посадових осіб.

     3) Обсяг і якість правомірної  поведінки зростають у міру  того, як правові вимоги починають збігатися з моральними поглядами і моральними цінностями передових суспільних класів, груп і прошарків населення

     4) Якісні характеристики правомірної  поведінки поліпшуються в мірою зближення політики держави з інтересами широких верств населення, у міру стабілізації цієї політики.

     5) Позитивні характеристики зростають  у міру вдосконалення законодавства, усунення прогалин у праві та надмірної заурегулірованності, розвитку уповноважуючих норм і суджень сфери дії заборон.

     6) На якості правомірної поведінки  негативно позначається неузгодженість потреб, інтересів, установок, переконань і знань адресатів права.[2]

     7) Правомірне поведінка активніше  та якісніше, якщо збігаються інтереси особистості і мети законодавця, якщо психологічна установка адресатів норм і його світогляд близькі до офіційно вираженим у законі позиціях держави, до його практичної діяльності з проведення встановлених правил в життя.

     Перший  пункт розкриває положення про  те, що потрібно досягнення стабільності економіки і забезпечення кожного індивіда мінімальними матеріальними благами, а при активному поводженні суб'єкта потрібно запроваджувати заходи заохочення - грошові премії, відзнаки, нагороди.

     Причому важливу роль тут відіграє такий  психологічний фактор, як бажання виділитися з натовпу, забезпечити свій матеріальний комфорт та інші.

     Мета  правомірної поведінки - закріплені законом інтереси, так що найважливішим моментом є законодавчий процес. Створення законів вимагає від законодавця достатній рівень правосвідомості і уявлення про потреби суспільства. Масштаби і шаблони правомірної поведінки закладені в диспозиціях правових норм, а прояв правомірної поведінки можливе за таких критеріях закону, як утвердження системи вчинків і відносин, відповідають мінімальним стандартам культури, створення або оформлення установ (органів) які будуть нести юридичну культуру використання своїх можливостей у суспільство, розширення обсягу та підвищення рівня правової поведінки суб'єктів права, забезпечити грамотну та ефективну боротьбу носіїв прав і обов'язків за свої законні інтереси.

     Головним  моментом юридичних аспектів правомірної  поведінки, безсумнівно, є активне і добровільне виконання норм права. Але так як правомірна поведінка досягається усвідомленим виконанням людьми вимог права, то норми права у своїй більшості повинні пропонувати людям різноманітні варіанти поведінки. Варіанти поведінки повинні бути узгоджені зі сталими принципами особистості - право на індивідуальну свободу, вільне здійснення своїх прав і обов'язків і так далее.достічь цього також можна, іпользуя такі явища як кар'єризм, честолюбство, прагнення до влади, які за моральними вимогам часто засуджуються суспільством, але в основі цього явища лежить психологічна потреба в самоіндіфікаціі.

     При цьому потрібно обов'язкове навчання і підвищення юридичної культури всіх громадян держави, а особливо тих, хто займає посади в органах держави. Правовий нігілізм представників влади, зловживання правом, обхід закону, нехтування правами громадян негативно позначається на впровадженні правомірної поведінки в суспільство.

     Тут можна згадати слова Нікколо  Макіавеллі: «Якщо людина з перших років свого життя чує, що погано і що добре, то цього достатньо, щоб це думка закріпилося в його душі й стало для нього в майбутньому правилом, на основі якого він буде керуватися своїми вчинками ». 
 

2. СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА І ЦІННІСТЬ ПРАВОМІРНОЇ ПОВЕДІНКИ 
 

     Вона  може бути як правомірною, так і протиправною. Головна ознака правової поведінки  — її соціальна значущість. Вона перебуває під актуальним або  потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Правомірна і протиправна поведінка суттєво  відрізняються. Передусім вони мають  протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна — ослаблює та руйнує їх). Якщо правомірна поведінка мотивується  відчуттям обов´язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну  зумовлюють егоїзм, агресія, корисливість. До того ж, правомірна поведінка визначається нормами, що зобов´язують або дозволяють, протиправна — нормами, що забороняють. Контроль правомірної поведінки  спрямований на заохочення та охорону  її, протиправної — на заборону та запобігання.[4]

     Соціологія  права визначає головні мотиви правомірної  поведінки: ідейна переконаність у  суспільній значущості, корисності вчинку; обов´язок перед суспільством, правовий обов´язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для  інших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста користь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правовими засобами.

     Важливими передумовами такої поведінки є  рівність громадян у суспільстві  та принцип поваги до особистості.

     Виокремлюють  кілька видів правомірної поведінки  особистості.

     Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реалізацію політичних, економічних, побутових  прав та обов´язків.

     Інструментальна. Постає у вчинках, що мають певні  юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання паспорта, оформлення купівлі-продажу), коли виникнення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення.

     Правова бездія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених  правовими нормами вчинків, невикористанні своїх прав.

     Соціально-правова  активність. Будучи протилежною правовій бездії, постає як добровільна ініціативна  діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, повага, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання  громадських обов´язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загальнозначущих цілей права, перебільшує звичайні вимоги закону, тому що вона ініціативніша, активніша та результативніша (затримання злочинця, захист потерпілого).

     Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності:

     — формування особистості з певною соціальною орієнтацією;

     — формування в особистості конкретної мотивації;

     — планування вчинку та прийняття рішення  про його здійснення;

     — реалізація прийнятого рішення.

     На  всіх цих етапах діє внутрішній контроль особистості, яка взаємодіє з  конкретним зовнішнім середовищем. Загалом правомірна поведінка є  найпоширенішою формою правової поведінки.[7]

     Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) привертає  увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктивним, небезпечним  чинником для суспільства. Соціологія права вивчає соціальні проблеми злочинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх породжують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У  соціальному сенсі головне у  протиправній поведінці — її несприйняття, ігнорування існуючих суспільних відносин, нанесення шкоди правам та інтересам  громадян, груп, суспільства.

     Соціальна характеристика протиправної поведінки  охоплює такі аспекти:

     — історичне походження;

     — соціальну природу масиву правопорушень (проявляється у конкретному змісті елементів, які його утворюють);

     — соціальну природу протиправної поведінки (проявляється в її результатах);

     — структуру і динаміку правопорушень (залежить від змін умов соціального  життя людей).

     Проблему  злочинності соціологія розглядає  на різних етапах розвитку і в різних ракурсах. Відповідно окреслилися напрями  дослідження причин протиправної поведінки.

     Біологічний напрям

     Згідно  з ним злочинність породжена  біологічними особливостями людини. Засновник його — італійський  антрополог Чезаре Ломброзо (1835—1909), автор  праці «Злочинна людина» (1876). На підставі спостереження він дійшов висновку, що типовий злочинець має  атавістичні або дегенеративні  анатомічні ознаки: скошене чоло, подовжені  мочки вух, надмірну або притуплену чутливість до болю, надмірну волохатість  або облисіння, висунуту нижню щелепу. Ломброзо вважав, що «кримінальний  тип» — результат деградації людини на ранніх стадіях еволюції. Він  розробив класифікацію злочинців: а) природні злочинці; б) душевнохворі злочинці; в) випадкові злочинці. У боротьбі зі злочинністю пропонував своєчасно  виявляти всіх «уроджених» злочинців (за допомогою розроблених ним  таблиць) до того, як вони скоять злочин; лікувати тих, хто піддається цьому, а також довічно ув´язнювати  або фізично знищувати тих, хто  не піддається лікуванню. Попри помилковість багатьох поглядів, Ч. Ломброзо вважають засновником криміналістичної ідентифікації. Саме він першим розробив методику вивчення самого злочинця.[11]