Поняття і ознаки правопорушення

Отже, з врахуванням розглянутих  ознак, правопорушення можна визначити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.

2. Склад правопорушення

 

Склад правопорушення - це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак діяння, які  характеризують (визначають) його як правопорушення і є підставою залучення суб'єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

Структура складу правопорушення:

- Об'єкт правопорушення;

- Об'єктивна сторона правопорушення;

- Суб'єкт правопорушення;

- Суб'єктивна сторона правопорушення.

Об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, охоронювані нормами права, яким при здійсненні правопорушення заподіюється певна шкода або створюється погроза заподіяння відповідної шкоди [8].

Структура суспільних відносин:

а) суб'єкти відносини;

б) об'єкт (предмет) відносини;

в) соціальний зв'язок між суб'єктами відносини із приводу об'єкта відносини.

При характеристиці об'єкта правопорушення, у сучасній юридичній  літературі нерідко використається термін «цінність» (або - «благо»), тобто  об'єкт - це певна цінність (життя, здоров'я, майно й т.д.), що правопорушенням заподіюється тією чи іншою мірою (ступеня) шкода.

Об'єктивна сторона  правопорушення - це сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону  складу правопорушення, тобто об'єктивні  ознаки зовнішнього прояву правопорушення й об'єктивних умов його здійснення.

Обов'язкові ознаки об'єктивної сторони так званих матеріальних складів правопорушень: наявність  діяння (суспільно небезпечний або  шкідливого), причинний зв'язок, наслідки (суспільно небезпечного або шкідливі) діяння. Обов'язкова ознака об'єктивної сторони, так званих формальних складів правопорушень: наявність діяння (суспільно небезпечного, шкідливого).

Факультативні ознаки об'єктивної сторони правопорушень, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень (ознаки, які можуть доповнювати ознаки обов'язкові): місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя здійснення діяння. Суб'єкт правопорушення - це деликтоспособное особа (фізичне, юридичне), що зробила правопорушення.

Деликтоспособность - це передбачена нормами права здатність особи нести юридичну відповідальність за зроблене правопорушення. Деликтоспособность фізичної особи зв'язується з поняттями: «вік», «осудність». У карному праві суб'єкт злочину й суб'єкт відповідальності збігаються. У цивільному праві суб'єктом майнової відповідальності за шкоду, заподіяна неповнолітнім, що не достигли п'ятнадцяти років, можуть бути, наприклад, його батьки.

Суб'єктивна сторона  правопорушення - це внутрішня сторона  правопорушення, що характеризує психічну діяльність особи в момент здійснення правопорушення. У структурі втримування даної психічної діяльності розрізняють: провину, мотив, мета, емоційний стан [9].

Обов'язкова ознака суб'єктивної сторони: провина, тобто певне психічне відношення особи до свого протиправного  діяння і його суспільно небезпечним або шкідливим наслідкам (результату).

Провина юридичної особи - це винне здійснення протиправних дій їхніми працівниками, що виконують  покладені на них за законом або  договором обов'язку (службові, трудові).

Факультативні ознаки суб'єктивної сторони, тобто ознаки властивим не всім складам правопорушень: мотив, мета, емоційний стан.

Форми провини: намір, необережність.

Види наміру: прямій, непрямий.

При прямому намірі особа:

- Усвідомить суспільно небезпечний або шкідливий характер діяння;

- Передбачає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння;

- Бажає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків діяння.

При непрямому намірі особа:

- Усвідомить суспільно небезпечний або шкідливий характер діяння;

- Передбачає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння;

- Свідомо допускає настання суспільно небезпечних або шкідливих наслідків свого діяння.

Види необережності: самовпевненість (легкодумство), недбалість.

Наприклад, у карному  праві при злочинній самовпевненості особа:

а) передбачає можливість настання суспільно небезпечних  наслідків свого діяння;

б) і легковажно розраховує на їхнє запобігання;

а при злочинній недбалості особа:

а) не передбачає можливості настання суспільно небезпечних  наслідків свого діяння;

б) хоча повинне було їх передбачати й могло їх передбачати.

У цивільному праві поняття  «необережність» (проста, груба) відрізняється  від поняття «необережність»  у карному праві. Крім того, цивільне право передбачає можливість юридичної відповідальності й безвинно (за договором, за законом - ст. 450 ГК України) [2].

 

3. Види правопорушень

 

Для наукових і практичних цілей створені різноманітні класифікації правопорушень.

Види правопорушень  – класифікаційні групи правопорушень  за різними підставами розмежовуються між собою за ступенем суспільної шкідливості (небезпечності), за об’єктами посягань, за суб’єктами, за розповсюдженням, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду.

Отже, правопорушення класифікуються за:

а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини;

б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних  галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші);

в) колом осіб – особові і колективні;

г) за характером правових приписів – нормативно-правові і дисциплінарні;

д) в залежності від  характеру цивільно-правового порушення  – договірні і позадоговірні  правопорушення;

е) правопорушення у сфері  суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).

Найбільш поширеною класифікацією  правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки.

Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка, в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і інш.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного [3].

Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правова система повинна  володіти такими механізмами, при яких визнання того чи іншого діяння злочинним не знаходилось би виключно в залежності від законодавця.

В зв’язку з цим поділом постає проблема розмежування кримінальних злочинів і адміністративних проступків, оскільки провести межу між ними досить не просто.

Традиційно злочином визначається суспільно небезпечне винне діяння, що посягає на охоронювані кримінальним законом цінності і є забороненим  під загрозою покарання [10].

Офіційне поняття злочину дається  у ст. 7 ККУ, згідно з якою “злочином  визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Не є злочином дія  або бездіяльність, що хоч формально  і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє суспільної небезпеки” [4].

Для того, щоб правопорушення вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна небезпечність; винність; караність.

Суспільна небезпека  – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом [11].

Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Друга ознака злочину  – кримінальна протиправність –  указує, що лише діяння, прямо передбачене  кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.

Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але  якщо нема вини – це не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання [12].

Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначенні ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення.

Якщо у правопорушенні наявні всі вище перелічені ознаки, кажуть, що в ньому є склад злочину, а отже, воно є злочином. Якщо ж у діянні відсутня якась із перелічених ознак, то воно не вважається злочином.

Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів:

1) Особливо тяжкі злочини  (умисне вбивство, бандитизм, державна  зрада та ін.);

2) Тяжкі злочини (умисне  тяжке тілесне пошкодження, контрабанда, розголошення державної таємниці та ін.);

3) Менш тяжкі злочини  (втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, зловживання владою або посадовим становищем тощо);

4) Злочини, що не  становлять великої суспільної  небезпеки (глум над державною  символікою, незаконне полювання  тощо) [5].

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідаль-ність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать до проступків. Якщо діяння охоплює всі ознаки, визначені в кримінальному законі, але позбавлене суспільно небезпечного характеру, воно не являється злочином, а може бути або протиправним проступком співвідносного виду (цивільного, адміністративного, дисциплінарного) або правомірним діянням [13].

Види проступків за характером своєї суспільної значимості один від одного не відрізняються: всі вони суспільно шкідливі, але не небезпечні для суспільства. Однак проступки різних видів посягають на різні, більш чи менш самостійні сторони правопорядку [14].

Якщо одне не суспільно  шкідливе діяння одночасно торкається різних сторін правопорядку, воно являється проступком декількох видів (цивільним і адміністративним, адміністративним і дисциплінарним і т. д.).

Наприклад, якщо власник  автомобіля порушує правила дорожнього руху (не здійснюючи при цьому злочину) і спричинює майнову шкоду перехожому, діяння одночасно являється і адміністративним, і цивільним проступком.

В цих випадках особа  може нести одночасно відповідальність різних видів: цивільно-правову і адміністративну, адміністративну і дисциплінарну, крім випадків, коли закон прямо це забороняє.

Злочин і аналогічний проступок в одному діянні не можуть поєднуватися.

Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають  на цінності, що охороняються всіма  іншими (крім кримінально-правових) нормами права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.

Проступки-делікти (лат. delictum – проступок) – правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності [15].

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свобо- ди громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність [6].

Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).

Визначальною з названих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством.

По-перше, це вольовий акт  поведінки певної особи; по-друге, воно має два аспекти поведінки: дію чи бездію.

Дія – активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленої нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання).

Бездія – пасивне  невиконання передбачених законодавчими  й нормативними актами обов’язків [16].

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства, оскільки може завдати шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також загрожує небезпекою.