Поняття і ознаки правопорушення

Зміст

 

Вступ

1. Поняття і ознаки правопорушення

2. Склад правопорушення

3. Види правопорушень

4. Причини правопорушень і шляхи їх подолання

Висновки

Закони та інші нормативно-правові  акти

Література

 

 

Вступ

 

Живучи в державі, кожна  особа будучи громадянином, повинна діяти свідомо, тобто враховувати наслідки, які настають у результаті вчинення певних дій. Та не завжди люди діють відповідно до норми, які встановлюються і охороняються державою.

Відповідно недотримання і порушення норм права здійснюється внаслідок протиправної поведінки.

Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але на відміну  від правомірної (яка відповідає нормам закону), вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля.

Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

На мою думку, актуальність цією теми полягає в тому, що правопорушення це явище, яке стало поширеним особливо в наш час, і щоб запобігти його негативних наслідків на суспільство потрібно досліджувати причини виникнення правопорушень та запобігати їм.

З точки зору теорії фактів протиправна поведінка належить до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни, які не відповідають соціальному процесу, нормальним умовам існування людини та суспільства.

Шкідливість протиправної поведінки полягає у тому, що одне правопорушення негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми, воно вносить зміни у спілкування, а також заподіює відповідні збитки суспільству чи людям.

Можна сказати, що кожне  правопорушення є конкретним, оскільки його чинність суб’єкт у певний час, у певному місці. Слід зазначити, що правопорушення посилюють не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).

Тому метою цієї роботи є дослідження правопорушення, проаналізувати основні причини виникнення та дати характеристику його складу та видам.

В соціальному розумінні  правопорушення несе шкоду суспільству  і суперечить його інтересам, ускладнює і дезорганізовує суспільний розвиток.

 

 

1. Поняття і ознаки правопорушень

 

Люди в своїй діяльності здебільшого діють відповідно до норм закону. Поведінку, яка відповідає нормам закону, називають правомірною, тобто люди-на виконує все, що зобов’язана робити, і не робить того, що заборонено зако-ном. На жаль, є й інші випадки.

Різновидність соціальних відхилень, яка зв’язана з відступленням від цілей, принципів права, може бути об’єднана поняттям протиправної поведінки.

Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля.

Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина.

Під протиправною поведінкою розуміють поведінку людини, направлену проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних людей, контролюючих його свідомістю і волею [1].

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення.

Кожне правопорушення –  конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб’єкт у певний час, у певному місці.

Правопорушення - посягання  не на закон, а на ті умови, які породили цей закон, на ті класові інтереси, які знайшли в ньому своє вираження, на ті суспільні відносини, які закріплюються і охороняються ним (правопорядок).

Протиправність - юридичне вираження шкідливості правопорушень для інтересів пануючого класу чи всього народу [2].

Правопорушення - це соціально  небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізична чи юридична особа), яке перед-бачене чинним законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.

Соціальна сутність правопорушення –  нанесення шкоди тим особистим, груповим чи загальносуспільним інтересам, які юридично захищені державою.

Сутність – це головна, внутрішньо належна правопорушенню характерис- тика, яка дозволяє виділити його серед  інших актів поведінки, вказує на його родові властивості і ознаки.

Вихідними і визначальними  для розуміння суттєвого в  правопорушенні являються представлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і протиправністю [3].

Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака, визначальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, відмежовуюча правомірне від протиправного.

Суспільна шкідливість  проявляється в тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на пріоритети і цінності людського суспільства, зачіпає особисті і суспільні інтереси. Акт правопорушення завжди є виклик суспільству, знехтування тим, що суттєве, цінне для нього.

Суспільна шкідливість  чи небезпечність правопорушення полягає  в тому, що воно посягає на важливі  цінності суспільства, на умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, розповсюдженням, це не одиничний акт, а масове в своєму прояві діяння. Правопорушення суспільно шкідливі і тим, що вони дезорганізують нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямовані проти пануючих суспільних відносин, вносять в них елементи соціальної напруженості і конфліктності [4].

Отже, з сказаного випливає, що діяння, які за своїми якостями не здатні спричинити шкоду суспільним відносинам, цінностям суспільства  і окремій особистості, її правам і інтересам, не створюють загрози правопорядку в цілому чи не підривають правовий режим в тій чи іншій сфері суспільного життя, не можуть і об’єктивно не повинні визнаватися правопорушеннями. Усі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому.

Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені праваправопорушник наносить шкоду людям, природі, державі  чи організаціям.

Шкода буває різною: матеріальною, моральною, а іноді і дуже небезпечною, коли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку тощо. У зв’язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

З точки зору теорії юридичних  фактів протиправна поведінка відноситься  до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства.

На відміну від юридичних  фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.

Шкідливість юридичних  фактів-подій і правопорушень  – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення.

Причому можливі три  варіанти:

1) один юридичний факт  негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми;

2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства;

3) юридичний факт заподіює  не відновлювані збитки суспільству  чи людині [5].

Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому повторюватись у часі.

Важливою юридичною  ознакою правопорушення є його протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах.

Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу  інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі  дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта [6].

Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпечністю), породжена нею. Без зв’язку з цим діяння не може бути визнане протиправним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потребує уточнення.

В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загальновизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті визначає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості правотворчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призводив до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.

Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в  протиправності слід розрізняти два аспекта.

По-перше, протиправність є об’єктивована форма вираження  суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небезпечне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправного.

По-друге, протиправність є об’єктивною властивістю правопорушення.

Об’єктивною в тому значенні, що всяке  правопорушення посягає на суттєве  в праві, тобто на ті соціальні  блага, які надає право: охоронний  ним загальний інтерес, той порядок  в суспільних відносинах, який підтримується при допомозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні способи його здійснення.

Правопорушенню належить те, що береться ним під охорону. Саме в цьому  значенні протиправне невідокремлене від суспільно небезпечного, шкідливого.

Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини –  внутрішнього негативного ставлення  суб’єкта до інтересів людей, суспільства.

Провина відокремлює  правопорушення від тих видів  протиправної поведінки, що суспільно  шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона).

Вина має об’єктивну і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ст.62 Конституції України) [1].

Отже, правопорушення –  це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке протиправне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи.

Ця ознака відрізняє  правопорушення від об’єктивно протиправних діянь. Останні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережності) не містять.

Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного  відношення їх суб’єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юридичної відповідальності в суспільстві не притягують.

Винятки складають випадки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власника, невиконання грошових обов’язків і деякі інші цивільно-правові об’єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність.

Однак відповідальність в цих випадках має відновний  характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима.

Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення – можливість покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Суб’єкти, що вчинили  об’єктивні правопорушення (без вини зобов’язуються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування державного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян.

Всі правопорушення і  відповідальність юридично закріплені в законодавстві.

Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону.

Для правопорушення характерна наявність причинного зв’язку між діянням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Правопорушення –  це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо) [7].

Також правопорушення має  свідомо-вольовий характер, тобто в  момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добровільно.

Відсутність вільної  волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням  не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).