Політико-правова історія становлення та розвитку принципу верховенства права : світовий вимір

 Аристотель виводить також власне поняття права. На його думку право становить «державне благо», що «служить загальній користі»; право має пильнувати судовий орган.

 Отже, Аристотель фактично  позбавляє закон як акт уповноваженого  його видавати органу чи особи  ознаки універсалізму у керуванні  суспільними відносинами, і допускає  наявність чогось вищого за  закон. Цим вищим, логічно виходячи  зі змісту його твору, є справедливість.

2.2. Становлення  верховенства права у державах Середньовіччя та Нового часу

Вчення античних мислителів, про втілення принципу верховенства права у суспільному житті, знайшло своє відображення та було модифіковане в творчості мислителів епохи середньовіччя та Нового часу.

Помітною віхою в розвитку правової ідеї законності було вчення Гіппонського єпископа Ав-релія Августина. У своєму творі «Про град божий» Августин доводить, що союз людей тільки тоді базується на праві, коли співвідноситься  із справедливістю.

В працях Ж.Бодена, Т.Гоббса, Дж.Локка стрижневим питанням є необхідність формування єдиної суверенної держави, в якій чільне місце належить принципу верховенства права.

Класичне формування теорії поділу влади та принципу верховенства права дістали в працях Монтеск'є  «Перські листи» та «Про дух законів». Монтеск'є вважав, що основне завдання законодавця — запропонувати  суспільству такі закони, які б  відповідали історичному рівневі  розвитку духу народу. За Монтеск'є, свобода можлива за будь-якої форми правління, якщо в державі панує право, гарантоване від порушення законності поділом верховної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, які взаємно стримують одна одну. Водночас принцип верховенства права, закріплений в теорії Монтеск'є, не означає, що в ній ідеться про рівновагу властей.

Значно поглибив уявлення про принцип верховенства права І. Кант, приділяючи увагу правовому устрою, за якого особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня. Він вважав, що право базується на розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові, крім того, на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтування його прав. Тобто право стає зверхнім над державою і суспільством. Згідно з ним держава – це об'єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом верховенства права.

Як ідея розуму і дійсність  конкретної свободи, держа-ва, за Гегелем, постає конституційною монархією з  поді-лом влади на законодавчу, урядову  і владу монарха, та з верховенством  права, яке Гегель ототожнював із законом.

      2.3. Значення принципу верховенства права на сучасному етапі

У більшості країн світу визнається і діє принцип верховенства права. Згаданий принцип належить до найкращих прогресивних здобутків політико-правової історії людства і покликаний забезпечувати гуманістичний розвиток суспільства. Верховенство права — це панування права в суспільстві. Йдеться про визначальну роль права у стосунках між усіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних організацій, соціальних спільнот, груп, об'єднань, зрештою - усіх людей.

Соціальний зміст і  сутність принципу, що коментується, на сучасному етапі визначаються насамперед самим феноменом права. Якщо вважати таким явищем тільки юридичні норми — формально-обов'язкові правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою, тоді поняття верховенства права втрачає самостійне значення. Адже у цьому випадку воно відображало б підпорядкованість держави лише її законам, іншим юридичним нормам, які вона сама ж встановила і які в будь-який час сама може змінити чи скасувати. Безперечно, держава має бути зв'язана своїми чинними законами, проте ця зв'язаність більш адекватно відбивається поняттям «верховенство закону». Поняття ж «верховенство права» набуває самостійного значення в юриспруденції лише за тієї умови, що саме право інтерпретується як таке явище, котре виникає та існує незалежно від держави, від діяльності її законодавчих та інших органів (хоча розуміння його сутності ніколи не було й нині не є однозначним). 
З позицій соціально-детерміністського, конкретно-історичного підходу правом (як феноменом недержавного походження) можна вважати, зокрема, можливості суб'єктів суспільного життя, які необхідні їм для існування й розвитку, об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки й культури людства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів. Без сумніву, найсуттєвішим різновидом є права людини. І саме вони мають стати вирішальним, визначальним чинником та критерієм при визначенні змісту діяльності держави і різних соціальних спільнот та громадських об'єднань. У разі реального панування прав людини в суспільному житті якраз і виникають підстави констатувати реалізацію принципу верховенства права. Верховенство права, інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві насамперед прав людини, проявляється головним чином у таких рисах державного і суспільного життя :

— закріплення в конституційних законах держави  основних   прав людини (закони, які їм суперечать, є не правовими);

— панування в суспільному  та державному житті таких законів, котрі виражають волю більшості  або всього населення країни, втілюючи при цьому загальнолюдські цінності та ідеали насамперед права і свободи  людини; 
— врегулювання відносин між особою і державою на основі загально дозволенного принципу: «Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом» ;

— відповідальність особи і держави.

У сучасному осмисленні цей  принцип є підставою права, міститься  у його змісті, виступає як орієнтир у формуванні права, відбиває сутність права та основні зв'язки, які  реально існують у правовій системі. У ньому зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принцип верховенства права  на сучасному етапі можна назвати  основою правової матерії.

Основні завдання які зараз  повинен здійснювати принцип  верховенства права:

— здійснювати узагальнене  закріплення засад суспільного  ладу;

—  забезпечувати однотипне формулювання норм права;

— забезпечувати їх вплив  на суспільні відносини шляхом правового  регулювання та інших видів правового  впливу.

Принцип верховенства права  має історичний характер. Він є  плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей  розвитку суспільства в цілому, втілення їхніх демократичної та гуманістичної  традицій.

 Зараз  під верховенством  права ми розуміємо основоположний  принцип права, що діє у демократичній  державі: верховенство права є  вираженням ідей примату права  над державою і пріоритету  природних прав людини в суспільстві,  що знаходить свій прояв у  верховенстві Конституції та  правових законів. Принцип верховенства права як основа державного і суспільного життя закріплює певні ідеї, головною з яких, як уже зазначалось, є ідея примату права над державою. Принцип верховенства права затверджує пріоритет невідчужуваних прав людини.

Незважаючи на багатоманітність типів (сімей) правових систем світу (романо-германська, англо-американська, змішана, релігійно-традиційна) та різний їх підхід до проблеми принципів  права, усі вони в демократичних  суспільствах спираються на загальну основу принципу верховенства права. В наш час цей принцип права набув універсального значення та одержав закріплення на міжнародному рівні.

Розділ 3. Проблеми реалізації принципу верховенства права в Україні

Найголовнішою ознакою демократичного суспільства і правової держави є: вільне й ефективне здійснення людиною належних їй прав і свобод. Сьогодні це твердження є аксіомою сучасного цивілізаційного прогресу в Україні. Відтак у системному реформуванні українського суспільства права людини мають стати не якимось похідним чи другорядним завданням здійснюваних перетворень, а їх найголовнішою метою, яка покликана принципово змінити історичну парадигму стосунків між державою і людиною. Вирішальна роль у правовому забезпеченні такої зміни належить принципу верховенства права, який найбільш яскраво розкриває адміністративне право України.

В Конституції (ст. 1) Україна проголосила  себе правовою державою , відтепер вона має дотримуватися рис характерних  для демократичної правової держави, в якій основоположним є принцип  верховенства права.

Так, у постанові Пленуму Верховного Суду № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» вперше в історії  українського судочинства сформульовано  таке положення: «Відповідно до ст. 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи  людини і громадянина є безпосередньо  діючими. Вони визначають цілі і зміст  законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість  діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого  самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя». При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції, закріплені в ній права і свободи людини та громадянина не є вичерпними». Такий підхід найвищого органу в системі українських судів видається в основному слушним: він орієнтує на те, що визнання закріплених у Конституції прав і свобод людини та громадянина як безпосередньо чинних критеріїв правомірності поведінки якраз і є шляхом до забезпечення верховенства права.

У демократичній правовій державі, якою стає Україна, принцип верховенства права має діалектично поєднуватись із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає в такому: якщо принцип верховенства закону однаковою  мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосовну  діяльність, то принцип верховенства права адресований головним чином  законодавцю. А державні органи мають  користуватись останнім принципом  у тих випадках, коли вони застосовують юридичні норми, котрі є відносно визначеними за змістом (зокрема, норми оціночні): адже тоді у правозастосовувача виникає можливість обрати на власний розсуд — в межах норми — той чи інший варіант рішення. І саме у цих випадках загальнолюдські принципи права стають однією з визначальних підстав для такого вибору. У разі ж застосування юридичних норм, повністю визначених за змістом, принцип верховенства права реалізується тільки через верховенство закону) насамперед основного закону (Конституції).

Найголовнішими методологічними орієнтирами сучасного права України повинні бути, зокрема, «верховенство права, забезпечення його обов'язкової реалізації у законотворчій діяльності; верховенство та найвища юридична сила Конституції України щодо законодавчих та інших правових актів; верховенство законів у системі нормативно-правових актів України; забезпечення законності та справедливості правозастосовної діяльності; забезпечення прямої дії норм Конституції і законів України та обов'язковості їх виконання».

Згідно зі змістом принципу верховенства права максимальна  свобода і вільний розвиток особистості  забезпечуються таким правовим порядком, відповідно до якого ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено  законом (ст. 19 Конституції). Це означає, що держава є гарантом не лише належної реалізації передбачених Основним Законом  прав і свобод людини і громадянина, а й неприпустимості не передбачених Конституцією і законами втручання  в життя і діяльність особи  та примусового впливу на неї. Такі повноваження держави випливають із самої суті верховенства права, а  закони повинні відповідати праву  як мірі загальної і рівної для  всіх свободи і справедливості. Відповідно до вказаного принципу органам законодавчої, виконавчої і судової влади дозволяються лише такі дії, які безпосередньо  передбачені законом, що визначає їх статус і компетенцію. Навіть приписуючи законодавчі заборони, держава може запровадити лише такі обмеження  суб'єктивних прав громадян, метою яких є сприяння забезпеченню загальнонародних інтересів у цілому, добробуту  суспільства і, що особливо важливо, які визначені лише законами. Це випливає із базової (основоположної) конституційної норми, яка встановлює, що головним обов'язком правової держави  є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. З Конституції). Досить у цьому зв'язку послатися  на ті положення Основного Закону, які передбачають, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними, непорушними (ст. 21), що права і свободи людини і громадянина визначаються виключно законами України (ст. 92). Будь-які прогалини, колізії та інші недоліки в законах мають тлумачитися і використовуватися лише на користь особи. Ніщо не може бути підставою і ніхто не може примусово робити те, що не передбачено законодавством. Все це і є сутністю верховенства права, а наведені статті показали формальну його закріпленість.

Також принцип верховенства права, передбачений Конституцією України (ст. 8), означає підпорядкування діяльності державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, їх пріоритетність перед іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави.

Доречно зауважити, що принцип верховенства права за своїм змістом значно ширше принципу верховенства закону, оскільки не кожний закон сам по собі здатний забезпечити справжні умови повноцінної реалізації прав людини. Тому втілення в життя принципу верховенства права повинно бути спільною турботою усіх гілок державної  влади під системоінтегруючим впливом  глави держави як конституційного  гаранта додержання прав та свобод людини і громадянина.