Політико-правова історія становлення та розвитку принципу верховенства права : світовий вимір

Верховенство права набуває  фундаментального значення у сфері  національних відносин, тому що право є загальним, рівним, формально визначеним регулятором людської поведінки безвідносно до національності людини.

Принцип верховенства права також означає співвідношення права і держави та її інститутів - органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них.

 

1.2.  Проблема  визначення поняття «принцип  верховенства права»

 

Поняття принципу верховенства права дуже широке і розтлумачити його досить важко, оскільки воно стосується суспільства, держави, права, та їх взаємодії. Як зазначає М. Козюбра у своїй статті «Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція», «Принцип верховенства права закріплено у міжнародних документах та конституціях, але це не зняло проблеми його розуміння, оскільки ні міжнародні документи, ні конституції прямо не визначають його змісту». Буде за доцільне коротко охарактеризувати основні підходи до визначення цього поняття:

1. верховенство права ототожнюється з верховенством акту законодавчого органу (фактично ототожнення двох різних принципів: принципу верховенства права та принципу верховенства закону);
2. верховенство права тлумачиться як верховенство всіх нормативно-правових актів;
3. верховенство права ототожнюється з верховенством розуму і справедливості (позиція представників філософії права);
4. верховенство права розуміється як пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права перед національним законодавством.

Деякі вчені обґрунтовують вразливість цих чотирьох підходів і пропонують ще один підхід. Визначальним критерієм правового характеру законів й інших нормативних актів, правової організації і діяльності держави є невід’ємні, невідчужувані права людини на загальнокультурну цінність людської цивілізації і наднаціональний юридичний стандарт, закріплений у міжнародно-правових актах. Важко не погодитись також з тією думкою, що принцип верховенства права передбачає не тільки визнання прав людини, встановлених міжнародними пактами, а й обов’язковість їх додержання і забезпечення державою.

Отже, хотілося б нарешті, щоб поняття «верховенство права» набуло більш-менш об’єктивного визначення. Момент визначення у будь-якому науковому  дослідженні дуже важливий, оскільки він є тією логічною відправною точкою, звідки бере початок саме дослідження. Деякі науковці схиляються до такого визначення «верховенства права» як принципу:

Верховенство права – принцип, згідно якого вищим пріоритетом у суспільному житті визнаються невід’ємні та невідчужувані права і свободи людини, визнані як цінність у міжнародному співтоваристві й зафіксовані у міжнародно-правових актах і конституції, а держава впроваджує і гарантує реальний механізм дотримання, забезпечення і захисту цих прав і свобод.

Наведене визначення логічно  базується на декількох моментах, що потребують принаймні теоретичного обґрунтування:

• сутність та походження невід’ємних та невідчужуваних прав і свобод людини (як пріоритету у суспільному житті);
• визнання цих прав і свобод міжнародною спільнотою як цінностей;
• закріплення прав і свобод у міжнародно-правових актах і Конституції;
• існування на рівні держави механізму гарантування прав і свобод людини і громадянина.

По-перше, невід’ємні та невідчужувані права і свободи людини по праву можна вважати надбанням ноосфери, всієї людської цивілізації. Зведення їх у суспільно-правову (звісно, з проекцією на економічні і політичні відносини) цінність, ідеал, парадигму можна розглядати як один із результатів соціальної еволюції людства, яке вбачає власний розвиток саме у ствердженні свободи індивіда як запоруки суспільного прогресу.

З вищенаведеним великою  мірою асоціюється другий аспект, тобто визнання міжнародною спільнотою. Таке визнання вимагає певної інституціоналізації, тобто визначення окремої позиції (в даному випадку щодо визнання прав і свобод людини як цінності) у певних організаційних формах, і доведення її до свідомості саме як офіційної позиції міжнародного співтовариства, яке у контексті визнання прав і свобод в максимально розширеному тлумаченні розглядається як сукупність суверенних політичних утворень (держав), наддержавних політичних структур (політичні альянси, блоки, співдружності) та інших міжнародних організацій, які спроможні будь-яким чином формулювати та висловлювати власну позицію.

По-третє, невід’ємним атрибутом принципу верховенства права є гарантування невід’ємних і невідчужуваних прав і свобод людини у юридичних документах (як міжнародно-правових, так і національних). До того ж на рівні законодавств окремих держав принциповим є момент конституційності принципу верховенства права, тобто його відображення в Основному законі (Конституції) держави. Оскільки саме конституцією, як  документом, що має вищу юридичну силу у певній державі, визначаються основи суспільного ладу в державі, то незакріплення у ній принципу верховенства права одразу викликатиме сумнів щодо політичного режиму та ідеологічних настанов у цій державі. В будь-якому разі визнання принципу верховенства права як суспільної цінності потребує його об’єктивації шляхом закріплення у нормах правових документів, які мають детермінуюче значення для суспільних відносин.

По-четверте, як міжнародне співтовариство, так і окремі держави, мають супроводжувати визнання і юридичну фіксацію природних прав людини дієвим механізмом забезпечення дотримання і захисту цих прав. Ця умова є своєрідним індикатором, який дає змогу спостерігати реальні політичні прерогативи держави. Але формальне визнання та закріплення в юридичних документах не означає панування того чи іншого принципу в реаліях певної держави. Потрібно ще створювати певний орган, який міг би слідкувати за  дотримання принципу. Показовим є приклад Європейської співдружності, яка після проголошення Конвенції про захист прав людини та основних свобод від 04.11.1950 р. створила Європейський суд з прав людини для забезпечення додержання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї.

Отже, всі ці чотири елементи у своїй сукупності є ознаками верховенства права у суспільстві тієї чи іншої держави. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2.  Історико-правовий  розвиток верховенства права

 

2.1.  Сутність  та місце ідеї верховенства  права у працях античних мислителів

 

Кожне явище чи поняття  має свої витоки і першопричини, кожне переживає період народження, становлення, зрілого функціонування та відмирання. Навряд чи є виключенням  і принцип верховенства права. Саме поняття «верховенство права» остаточно  формується у XIX ст., але, шукаючи витоки і передумови появи цього явища, несправедливо буде не звернутись до юридично-державницького досвіду попередніх епох, мабуть, логічно буде почати з колиски людської цивілізації – античності. Як уявляли собі ідеальну державу античні мислителі та як це відобразилося на майбутньому розвитку цього поняття? Адже правові думки на предмет розробки ідей принципу верховенства права окремих мислителів є ідейним ядром цього принципу.

Принцип верховенства права більш доречно розглядати як результат еволюції усього людства, незалежно від національного, географічного чи конкретно-історичного критерію. Що стосується античної думки, то як справедливо узагальнює С. Головатий, ідеями-попередниками «верховенства права», що зародилися у цю епоху, слід вважати:

1. концепція «правильно побудованої», «досконалої держави» (Платон);
2. концепція «найкращої форми державного устрою» (Аристотель);
3. концепція «найкращого державного устрою» (Цицерон);
4. ідеї Добра та Справедливості;
5. вчення про природне (позадержавне) походження права (теорія природнього права);
6. ідеї стосовно забезпечення справедливого способу здійснення державної влади;
7. заперечення тиранії в будь-яких формах її прояву;
8. ідея, згідно з якою дія закону поширюється на всіх;
9. ідея права на життя та права на приватну власність як природніх прав людини;
10. думки про належне мистецтво правосуддя;
11. міркування про сутність справедливої людини.

Тепер спробуємо докладніше розкрити кожен із критеріїв, які  лягли в основу визначення сучасного  верховенства права.

Платон «об’єднане поселення» називав «державою». Але розглядав правильну таку державу, «яка має всього вдосталь». Отже, держава, за Платоном, може бути щасливою, «якщо тільки вона правильно побудована», а правильно побудованій державі властиві чотири чесноти: мудрість, мужність, розсудливість і справедливість. Мислитель робить особливий акцент на розсудливості, яка, на його думку, відрізняється від мудрості та мужності тим, що «подібна до якоїсь гармонії», що являє собою «ніби якийсь порядок», «узгодженість», «природня співзвучність гіршого і кращого в тому, яка з цих двох властивостей повинна брати гору і в державі, і в кожній людині зокрема». В «цілком досконалій державі» називати «розсудливим», як зазначає філософ, слід лише все те, де «краще верховодить над гіршим».

У побудові держави, яка б відповідала принципу верховенства права, Аристотель бачив досягнення людиною досконалості, оскільки за умов державного ладу встановлюється порядок в межах «закону і права». Мислитель стверджував, що справедливість пов’язана передусім з явищем держави. Державу ж Аристотель визначав як «певне впорядкування, в якому живуть її громадяни» і яке створюється переважно для «відвернення кривди від когось» і «для того, щоб жити щасливо», але «держава не може вважатися щасливою, коли береться до уваги тільки певна частина населення, а не вся сукупність громадян». Отже, значною мірою погляди Аристотеля на державу перекликаються з Платонівськими. Найкращим же державним устроєм Аристотель вважав той, «організація якого дає людині можливість чинити якнайкраще і жити щасливо», той, за якого «держава має найкращу систему правління», який об’єднує в собі «справедливих мужів».

Цицерон таку державу бачив як «справу народу», «власність народу», «набуток народу» (res publica, res populi). Народ мислитель розумів як «зібрання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів», «зібрання багатьох, одним правом та спільною користю поєднаних».

Подібно до Платона, Цицерон  аналізував три форми державної  влади: «царська влада» (тиранія), «влада оптиматів» (колегіально-виборна), «народна влада» (демократія). Жодну з цих форм влади мислитель не визнавав досконалою, надаючи перевагу «четвертому виду державного ладу», що «утворений шляхом рівномірного поєднання трьох видів».

За Платоном в державі, де стверджується принцип верховенства права, провідними ідеями мають бути ідеї Добра і Справедливості. Одною з головних ознак досконалої держави Платон вважає справедливість, яка полягає у «доброчесності і мудрості». Справедливість виступає передумовою появи трьох попередніх чеснот (мудрості, мужності та розсудливості), а після того як ці три властивості з’являються, справедливість виступає гарантом їхнього існування. Державу, на думку мислителя, справедливою робить такий стан у суспільстві, за якого усі стани займаються своїми справами (тобто такими, до яких мають найбільший хист), коли «кожний із них у державі робить своє». Справедливість обов’язково має заохочуватися. «Справедливість отримує свою переможну нагороду» через те, що вона сама є «істинним добром для кожного, хто її справді дотримується».

Право, на думку Цицерона, «коріниться в природі» (а не в  тому, що встановила людина), а основою  цього природнього права він вважав схильність людей любити одне одного. Саме від цієї властивості, на його думку походять такі якості, як «шляхетність», «любов до вітчизни», «почуття обов’язку».

Критерієм справедливості людських законів у Цицерона виступає їхня відповідність природі. Це твердження стало однією з підвалин наукового юснатуралізму.

«Справжній закон – це розумне установлення, що відповідає природі, поширюється на всіх людей…»

«…віковічний закон був розумом, який походить із природи (спонукаючи до чесних справ і відвертаючи від злочину), був розумом, який починає бути законом не тільки відтоді, коли записаний, а вже тоді, коли виник. А виник він одночасно з божественною думкою».

«Отож, закон є рішенням, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене у відповідності з найдавнішим першопочатком усього сутнього – природою, за якою узгоджуються людські закони. Що нерозумних людей карають і захищають та оберігають чесних».

Ідею справедливості, як одну з основних ідей верховенства права, розглядали різні вчені,та всі  по-своєму її тлумачили. Наприклад, Платон  дійшов висновків, що, «беручись установлювати закони», люди влади можуть встановлювати їх правильно або неправильно», а отже виникає справедливе питання, яке за багато століть стане яблуком розбрату між представниками позитивістської та природньо-правової юриспруденції: «якщо інші люди зобов’язані коритися будь-якому припису, який встановили люди, що на даний момент є при владі, то чи буде це дійсно справедливим?» Розробляючи проблему справедливості, філософ доходить висновку, що ця якість здатна бути притаманною як окремим людям, так і цілим державам.

«Чеснотливість держави  виявляється у тому, що чеснотливі громадяни беруть участь у державному управлінні», – цією фразою Аристотель фактично закладає критерій «правильності» та «неправильності» форм державного устрою у своїй праці. Правильні форми державного устрою – це такі, за яких ті, хто при владі сповідують принципи «загального щастя», виходячи з засад «справедливості». Там, де особиста користь правителів бере гору, мають місце неправильні форми державного устрою. «Той, хто панує, повинен володіти досконалими моральними чеснотами, – бо йому необхідно керувати, а розум означає керувати й старшинувати». Акцентуючи увагу на особистих якостях людей влади, Аристотель зазначає також, що «закон повинен панувати над усім», «закон повинен мати верховенство над владою». На володарів покладаються обов’язки «запобігати правопорушенням, але при цьому самі правителі повинні правити лише «на підставі законів». Але розвиваючи тему писаних законів, філософ говорить про їх недосконалість і зазначає, що закони також можуть бути «поганими чи добрими, ґрунтуватися чи не ґрунтуватися на засадах справедливості».