Основні засади політичної системи Російської Федерації

    У ст. 94 Конституції РФ Федеральне Зібрання характеризується і як законодавчий орган Російської Федерації. У цій передачі парламенту законодавчої влади реалізується принцип народного суверенітету як основи правопорядку. 
      Визнання Федеральних Зборів законодавчою владою означає разом з тим, що ні один закон Російської Федерації не може бути видано, якщо він не розглянуто і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну і нічим не обмеженою у рамках повноважень Російської Федерації та її Конституції компетенцією у сфері законодавства.

       Будучи законодавчим органом, Федеральне Зібрання виконує і деякі досить обмежені контрольні функції за виконавчою владою. Контроль здійснюється за допомогою федерального бюджету, прийнятого Державною Думою, а також використання права відмовляти в довірі Уряду, яке в цьому випадку може бути відправлене Президентом Російської Федерації у відставку. 
       Відповідно до ст. 95 Конституції, Федеральне Зібрання складається з двох палат – Ради Федерації та Державної Думи. Державна Дума представляє все населення Російської Федерації, а Рада Федерації, часто іменований верхньою палатою, складається з членів, які представляють усі суб’єкти Російської Федерації. Рада Федерації покликаний виражати інтереси місцевостей, регіональні думки і сподівання. Разом з тим Рада Федерації – державний орган всій Федерації. Його рішення та інші волевиявлення адресуються не тим чи іншим суб’єктам Російської Федерації, а державі в цілому,тобто всій Росії.

    До ухвалення нової Конституції в Російській Федерації існував двопалатний вищий представницький орган державної влади – Верховна Рада. Однак на ділі він функціонував як однопалатний орган, оскільки більша частина компетенції Верховної Ради здійснювалася спільно обома палатами, і дуже серйозну роль грали спільні для всього Верховної Ради органи: Голова Верховної Ради і Президія Верховної Ради. У Федеральному Собрании палати самостійно вирішують питання, що відносяться до їх ведення, у відповідності з Конституцією. Вона встановлює в ст. 100, що палати можуть збиратися разом лише для заслуховування послань Президента РФ, послань Конституційного Суду РФ та виступів керівників іноземних держав.

        Більше того, Конституція передбачає абсолютно різну компетенцію для кожної з палат, забезпечуючи тим самим систему “стримувань і противаг” у діяльності Федеральних Зборів. У цій системі Раді Федерації відводиться роль свого роду гальма по відношенню до Державної Думі, яка покликана запобігти можливість встановлення в Російській Федерації “тиранії більшості”, завойовані на виборах у Державну Думу тими чи іншими політичними силами.

            Слід зауважити, що в суспільстві існує певна недовіра до представницьким органам державної влади взагалі і до парламенту зокрема [22-24]. Така недовіра є наслідком тієї політичної боротьби, яка передувала прийняття діючої Конституції РФ. У суспільстві є сили, які не проти відмовитися від парламенту як найважливішого демократичного інституту або перетворити його в слухняним, не грають самостійної ролі асамблею. Однак такі прагнення наштовхуються на ряд протидіють факторів. 
Багато представників політичних кіл країни віддають собі звіт в тому, що повна дискредитація парламенту може сильно підірвати складаються політико-ідеологічні підвалини російської демократії. Якщо з точки зору політичної значущості парламент сьогодні знецінити в очах значної частини населення країни, то цього не можна сказати про його ідеологічної ролі. Існує і той факт, що в демократичних країнах парламент є своєрідним уособленням політичних традицій, важливим показником національної політичної культури. У набула певної політичної ефективності парламенту зацікавлені й ті політичні сили, які не представлені в уряді і для яких парламент є ареною, де вони можуть відстоювати свої інтереси.

   У Росії не передбачено парламентської відповідальності Глави держави. Парламент не може змусити Президента піти у відставку, відмовляючи у підтримці його політики чи запропонованих ним рішень. Навіть у тексті Конституції РФ з розділу про Федеральні Збори зникло положення про те, що парламент є єдиним представницьким та законодавчим органом Російської Федерації.

   У парламенту відсутні дієві контрольні важелі кадрової та фінансової політики, реальні повноваження щодо розпорядження  державною скарбницею. Штучний розподіл повноважень двох палат Федеральних Зборів призводить до втрати цілісності цього єдиного органу представницької влади. Деякі важливі державні питання вирішує Рада Федерації, половина депутатських місць у якій відведена «колегам» Президента по виконавчій вертикалі влади.

    Парламент виступає і як свого роду врівноважуються сила у відносинах конкуруючих політичних сил, як арена захисту інтересів тих з них, які в сьогоднішній ситуації володіють меншими можливостями впливу на політичне життя країни. Внаслідок взаємодії всіх цих факторів розвиток російського парламентаризму йде складним, багато в чому суперечливим шляхом. 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ

    1. Політична система становить  складне і специфічне явище  в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. Її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

    2. Головні функції політичної системи  - це визначення цілей і завдань  даного суспільства, а також  мобілізація всіх ресурсів для  досягнення цих цілей і регулювання  режиму політичної діяльності.

    3. Президентові РФ за Конституцією Російської Федерації надані великі повноваження. Неспроможність гілок влади ефективно впливати на його діяльність та складний механізм усунення Президента від влади, робить Президента Російської Федерації фактично одноосібним уособленням державної влади в Росії.

    Президент РФ має право видавати укази, які  мають силу закону. Цим Президент  посилено користувався, заповнюючи вакуум у законодавчій сфері. На сьогодні Державна Дума вже прийняла значну кількість  федеральних законів і цим  суттєво обмежила сферу, в якій Президент діяв указами, і перевела тим самим його з фактичного суб’єкта законодавчої діяльності до звичайного суб’єкта законодавчої ініціативи.

    4. Розвиток російського парламентаризму йде складним, багато в чому суперечливим шляхом. У парламенту Росії відсутні дієві контрольні важелі кадрової та фінансової політики, реальні повноваження щодо розпорядження державною скарбницею, не передбачено також парламентської відповідальності Глави держави.  
 
 
 

Список  використаних джерел та літератури 

1. Андреев С. С. Политические системы и политическая организация // Социально-политический журнал. — 1992. — № 1. 
2. Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання. — 1993. — № 1. 
3. Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. — М., 1996. 
4. Белов Г. А. Политическая система // Кентавр. — 1995. — №2. 
5. Белов Г. А. Функция политической системы // Кентавр. — 1995. — №3. 
6. Марченко M. H. Механизмы адаптации политической системы современного Запада // Советское государство и право. — 1991.—№ 11. 
  7. Политическая система и ее роль в жизни общества // Социально-политический журнал. — 1992. — № 8. 
  8. Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в перехідних суспільствах // Політологічні читання. — 1992. — № 1. 
9. Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-политические науки. — 1991. — № 5. 
10. Чиркин В. Е. Глобальные модели политической системы современного общества: индикаторы эффективности // Государство и право. — 1992. —

№ 5. 
11. Шабров О. Ф. Политическая система: демократия и управление обществом // Государство и право. — 1994. — № 5. 
  12. Якушик В. М. Політична система і політичний режим // Політична думка. — 1993. — № 1.

13. Гринкевич О., Стасюк Ю. Після шести років протистояння. Українсько-російські взаємини: перспективи після підписання широкомасштабного договору // Політика і час. – 1997. – № 7.

14. Конституция Российской Федерации. Научно-практический комментарий // Под ред. Топорнина Б.Н. – М.: Юрист, 1997.

15. Кувалдин В. Блеск и нищета президентства // Независимая газета. – 1998. – 23 марта.

16. Ноздрачев А.Ф. Основные характеристики исполнительной власти по Конституции Российской Федерации // Государство и право. – 1996. – № 1.

17. Шаповал В. Президент у механізмі здійснення державної влади. – К.: НІСД, 1995. – Вип. 36.

18. Рудич Ф. В одному геополітичному просторі // Політика і час. – 1995. – № 12.

19. Румянцев О.Г. Основы конституционного строя России. – М.: Юрист, 1994.

20. Пугачев В. Российское государство: попытка политологического аудита // Власть. – 1997. – № 12.

21. Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и структура // Государство и право. – 1996. – № 5.

22. Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения. – М., 1994.

23. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. – К.: Програма Л, 1995.

24. Салмин А.М. О некоторых проблемах самоопределения и взаимодействия исполнительной и законодательной властей в Российской Федерации // Полис. – 1996. – № 1.