Основні засади політичної системи Російської Федерації

  Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість - це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

  Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

 Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян, як суб'єктів політичного життя, то правові норми - це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

  Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і держави, держави з іншими політичними інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються насамперед для політичного і ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил. Отже, політична система - це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

  У  науковій літературі є різні  точки зору щодо функцій політичної  системи [5-9] , але ж є і певні спільні наукові підходи. Погляди більшості дослідників збігаються на тому, що кожна функція має відбивати певну системну якість. На цій підставі можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення  цілей і завдань суспільства; 

2) мобілізація  ресурсів;

3) владно-політична  інтеграція суспільства;

4) регулювання  режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація,  під якою розуміється досягнення  необхідного ступеня відповідності  реального політичного життя  офіційним політичним і правовим  нормам.

  Головні функції політичної системи - це визначення цілей і завдань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

  Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

  Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.  

1.2. Історичні передумови  політичної системи 

    Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками. 
    Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу («Політична система», «Системний аналіз політичного життя»). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціювання систем.

Функціонування  політичної системи зумовлене наявністю  відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи. 
      Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні [10,11]. 
    Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди). 
      Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами. 
     Одним із першочергових завдань країн, що після розпаду Радянського Союзу проголосили свою незалежність, стало утвердження власної державності. Важливою складовою цього процесу було формування нової політичної системи, спрямованої на реалізацію завдань, що постали перед суспільствами цих країн у політичній, економічній, соціальній, духовній та інших сферах життя. На виконання цих завдань у кожній пострадянській державі створювались певні, притаманні тільки цій країні, системи функціонування державної влади.

На формування структури владних взаємовідносин значний вплив мали такі фактори, як особливості попереднього історичного розвитку країни у складі СРСР, специфіка політичної культури, існування традицій державності, особливості ментальності етносів, співвідношення різних політичних сил у період підготовки та прийняття Основного Закону держави. Велику роль у виборі системи правління відігравав суб’єктивний чинник в особі провідного політичного лідера, під якого в окремих новоутворених державах значною мірою створювалась уся конструкція державної влади й управління (зокрема в Білорусі, Казахстані, Росії).

До механізму  взаємовідносин в органах влади  входить складний та взаємопов’язаний комплекс структурованих органів і  установ, що здійснюють свої повноваження з питань внутрішнього та зовнішнього  життя країни. До переліку таких органів включають, звичайно, органи законодавчої та виконавчої влади, судові та позаурядові інституції. У відповідності із загальноприйнятою схемою державного будівництва кожен з цих органів має належати одній з трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Залежно від прийнятої системи розподілу повноважень між цими владними гілками в країні з республіканським устроєм утверджується певна форма державної влади: президентська, напівпрезидентська чи парламентська [12].

Країни  пострадянського простору, в тій  чи іншій формі прийнявши конкретну  схему поділу повноважень, сформували свої політичні системи та закріпили  владні взаємовідносини в основних законах своїх країн – Конституціях.

Породжений  розпадом СРСР вакуум влади в усіх республіках колишнього Радянського Союзу з невідворотною нагальністю поставив проблему формування власної політичної системи і перед Росією. РФ, звичайно, мала певні переваги перед іншими пострадянськими країнами, які тільки-но розпочинали утверджувати свою державність. Зокрема, протягом усього існування СРСР Москва як союзний центр акумулювала потужний кадровий потенціал з усіх просторів Радянського Союзу (особливо представників вищої та середньої ланки державного керівництва), який мав значний управлінський досвід та здатність працювати на загальнодержавному рівні.

Крім  того, новостворена Російська Федерація  в тій чи іншій формі перебрала  на себе організаційні структури (міністерства і відомства) та управлінський склад  колишнього СРСР, що дало можливість швидше сформувати органи влади. Вона успадкувала також фінансово-економічні ресурси Радянського Союзу – Центральний банк, Ощадбанк, золотий запас тощо. РФ як правонаступниця СРСР отримала стале представництво на міжнародній арені, що теж відіграло не останню роль у формуванні та підтримці нової політичної системи.

Конституція 1993 р., яку, навіть за офіційними даними, було прийнято без підтримки простої  більшості росіян, закріпила в  Російській Федерації президентську  республіку, але не класичного типу на зразок північноамериканської – з чітким розподілом владних повноважень, дієвою системою розподілу гілок влади з добре налагодженим механізмом стримувань та противаг, а республіку на зразок латиноамериканського та африканського типу. Таку структуру влади в Росії дехто називає суперпрезидентською (зокрема російський дослідник В. Пугачов, український дослідник В. Шаповал).

Якщо  ж поглянути на глибинну природу  російського політичного режиму, то необхідно вказати на певну  штучність політичних інститутів, які з’явились унаслідок простого копіювання іноземних зразків. Але варто зазначити, що такий феномен характерний не тільки для Росії, а й для всього пострадянського простору.

Зокрема, в Росії при запровадженні  нових форм владних відносин не було враховано інерційність політичної системи, затримку модернізації економічних відносин, зіткнення традицій та інновацій, національних цінностей і універсальних пріоритетів. Західні інституції тут сприйнято надто спрощено і запроваджено у відриві від реальної російської історії та факторів, що вплинули на їхнє поступове реформування.

Новий суб’єкт здійснення державної влади  в Росії – інститут президентства  – було створено ще за часів колишнього СРСР під час боротьби російських політичних сил із союзним центром, коли інститут президентської влади західного зразка було обрано як інструмент для здійснення радикальних реформ. Коротке за часом президентство М. Горбачова, як фактор формування політичного досвіду, можна не враховувати, оскільки воно не мало самостійного характеру через правові, законодавчі, владні чинники і було скоріш політичним компромісом, аніж важливою базовою конструкцією системи державної влади.

Упродовж  короткої пострадянської історії російського  президентства змінено кілька варіантів  формування державної влади, що визначались місцем і розташуванням протиборчих сил у кожний конкретний момент політичного протистояння. Пройдено шлях від верховенства законодавчої влади над виконавчою до відносної їх рівноваги і, нарешті, до концентрації значних повноважень у руках фактичного голови виконавчої влади – Президента Росії.

Відповідно  змінювалась і модель виконавчої влади в Росії: від псевдоамериканської, де президент формально очолюючи уряд, фактично не несе за його діяльність особистої відповідальності, до псевдофранцузької, де президент, володіючи винятковими повноваженнями, підміняє собою уряд (а іноді і парламент, користуючись наданим йому правом законодавчої ініціативи). І це на фоні невизначеності та обмеженості всіх аспектів інституту президентства і, головним чином, нечіткості повноважень інших інститутів влади в РФ [13].

За чинною Конституцією Російської Федерації [14], Президент не наділений повноваженнями глави виконавчої влади, але фактично його повноваження значно ширші, ніж у переважної більшості президентів демократичних країн, за якими закріплений статус глави виконавчої влади. В Росії сформовано особливий тип політичної системи, в якій Президент, обраний всенародно, практично без участі парламенту та без врахування результатів парламентських виборів, формує уряд, одноосібно вирішує питання про відставку уряду в цілому чи відставку окремих його членів та визначає структуру уряду. За законодавством, Президент Російської Федерації може змінювати систему виконавчої влади та її персональний склад. На практиці так відбувалося вже неодноразово (причому, як правило, з негативними для суспільства наслідками). Можна говорити про російський уряд як про певною мірою технічний орган, який здебільшого виконує волю Президента країни.

Ці повноваження Президента РФ на тлі загострення  кризи політичного режиму, різкого  скорочення його соціальної бази, значного вичерпання кадрових ресурсів та загальної соціально-економічної кризи в країні здатні провокувати перманентний конфлікт чи навіть відкрите протистояння між різними гілками влади, різноманітними соціальними групами та угрупованнями фінансово-економічної, номенклатурно-політичної та регіональної еліт, які практично позбавлені можливості вести нормальну політичну боротьбу за можливість впливу на виконавчу владу та відігравати важливу роль у державному управлінні.

Продовжуючи розгляд російської політичної системи, варто зазначити, що Президент РФ має право видавати укази, які мають силу закону. Цим Президент посилено користувався, заповнюючи вакуум у законодавчій сфері. На сьогодні Державна Дума вже прийняла значну кількість федеральних законів і цим суттєво обмежила сферу, в якій Президент діяв указами, і перевела тим самим його з фактичного суб’єкта законодавчої діяльності до звичайного суб’єкта законодавчої ініціативи. Але Президент має право накладати вето на закони, прийняті Федеральними Зборами. Подолати його надзвичайно важко – потрібно не менше двох третин голосів за списком.

Що ж  до стану законодавчої гілки влади, то сьогодні у політичному житті  Росії парламент відіграє подвійну роль: з одного боку, конституційні  повноваження у нього досить широкі з цілого ряду напрямів, а з іншого – він обмежений у своїй діяльності визначеним йому місцем у системі державної влади. Але парламент не несе політичної відповідальності за діяльність виконавчої влади, що теж негативно впливає на взаємовідносини цих гілок влади. Тому російський парламент є швидше декоративним, ніж реальним органом влади. Він не правомірний бути творцем усіх законів (як уже зазначалось, їх іноді підміняють укази Президента) і не здатен контролювати виконання законів. Якщо виникає якась незгода між парламентом і Президентом, то парламент взагалі може бути розпущений.