Основні засади політичної системи Російської Федерації

На нашу думку, в Росії сформовано політичну  систему, для якої характерна значна перевага виконавчої гілки влади. Ця політична система не має якихось  реальних інституціональних та матеріальних гарантій проти сваволі виконавчої влади, водночас вона породжує ілюзію демократичності, надає по суті авторитарному режимові демократичний антураж і зовнішню респектабельність, допомагаючи певним опозиційним лідерам і партіям інтегрувати в існуючу політичну систему.

Політична система, яку створено в Росії, характерна ще й тим, що населення, яке звикло до взаємовідносин з владою за схемою «Я і цар», що за часів Радянського Союзу трансформувались у схему «Я і улюблений Лідер», шукає не кращу систему взаємовідносин, а нового кращого «царя».

Незважаючи  на появу нових центрів політичного  впливу, передусім фінансово-промислових  груп, політичних партій та громадських  об’єднань, а також на високу загальну активність громадян за низької, щоправда, їхньої організованості, держава (виконавча влада) залишається єдиним механізмом прояву політичних змін. Використовуючи цей стан і концентруючи у своїх руках економічні та інформаційні ресурси, а також ще завдяки майже необмеженій адміністративній владі «партія влади» застосовує цей арсенал для перемоги на виборах, перетворюючи їх тим самим на інструмент маніпулювання волевиявленням виборців, на засіб закріплення своєї домінуючої позиції в системі владних взаємовідносин.

Проявом цього і є становлення в  Росії латиноамериканської моделі «делегованої демократії», що фокусується на моделі всенародно обраного президента, який завдяки цьому має, так би мовити, «більшу» легітимність, ніж усі інші гілки влади. Ця система породжена слабкістю демократичних цінностей, норм, інститутів і, що особливо загрозливо, свідомо консервує наявний стан, створює значну складність переходу країни до повноцінного громадянського суспільства.

Світовий  досвід державотворення, практика останніх років державного розвитку Росії  переконливо доводять, що подібна  система в принципі нежиттєздатна і її зміна – це питання часу. Така політична система нестійка, бо тримається цілковито на одній особі. Якщо президент популярний, то ця система може працювати, хоча й не без певних вад. Якщо ж президент втрачає популярність і підтримку, то це призводить до швидкого порушення балансу, який фактично склався, і система починає руйнуватися, втрачає цілісність та ефективність, що неодмінно позначається на діяльності уряду, парламенту, регіональної влади (це останнім часом спостерігається в Росії).

Узагальнюючи  сказане, можна стверджувати, що в  багатьох пострадянських суспільствах характер політичної влади багато в  чому визначає тип соціально-економічного розвитку країни. Встановлення авторитарних і олігархічних режимів під виглядом президентських республік призводить до несправедливої приватизації державної власності, стрімкої майнової поляризації, засиллю паразитичних форм капіталу, а отже, до соціальної напруги.

Матеріальна залежність закріплює громадянське і політичне безправ’я переважної більшості громадян держави. Трансформація суспільства проходить повільно і болісно, глибина і гострота соціальних протиріч блокує розвиток демократичних інститутів, традицій, відносин. Замість того, щоб об’єднатись та спільними зусиллями шукати шляхи виходу суспільства із надто складного, а вірніше – кризового соціально-економічного стану, різні гілки влади своєю неузгодженістю дій та відвертим протистоянням ще більше загострюють становище, яке загрожує самому функціонуванню державного механізму.

Тому  на порядку денному ряду країн СНД, а Росії особливо, стоїть питання перегляду існуючої системи державної влади, її оптимізації, усунення негативних моментів діяльності, справедливий перерозподіл владних повноважень між виконавчою та законодавчою владами, формування системи стримувань та противаг. Якщо основні політичні сили цих країн будуть неспроможні провести структурні зміни державного устрою, то їх чекає подальше загострення кризових явищ, що може призвести до втрати державності або розколу на окремі держави – «удільні князівства». 
 
 
 

РОЗДІЛ  2  

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ 

   Розглядаючи процес формування політичної системи  Російської Федерації, варто вказати, що Конституція РФСР, яка передувала нинішній Конституції Російської Федерації, прийнятій 12 грудня 1993 р., діяла з квітня 1978 р. За час перебудови до неї було внесено 25 поправок, а протягом 1990-1993 рр. – ще понад 300 поправок і змін. Та оскільки старий закон навіть із змінами та доповненнями не здатний був задовольнити потреби нового суспільства, що продовжувало трансформуватися, різні політичні сили – кожна на свій смак і розсуд – вдалися до розробки власних конституційних проектів, які планувались до альтернативного розгляду. Крапку в цих перегонах поставили драматичні події осені 1993 р. Переміг президентський варіант, який і було прийнято на загальноросійському референдумі (деякі політичні сили в Росії і зараз заперечують легітимність Основного Закону РФ).

   У новій Конституції було офіційно закріплено зміни, що сталися в політичному житті держави, нові умови майнових, національних, соціальних відносин, визначено федеративне облаштування Росії, закріплено нову систему державних органів і по-новому розподілено між різними гілками влади функції державного управління. Було також уточнено взаємовідносини центру, суб’єктів федерації та місцевих органів самоврядування, записано гарантії демократичних прав, свобод людини і громадянина.

   В Основному Законі Російської Федерації  вказано [14-16], що Росія є демократичною федеративною державою з республіканською формою правління (ст. 1). Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є її багатонаціональний народ, який здійснює свою владу безпосередньо через референдуми та вибори, через органи державної влади й органи місцевого самоврядування (ст. 3). Російська Федерація є світською державою (ст. 14).

   Конституцією  РФ закріплено демократичний республіканський правовий лад, що стверджує принцип  поділу влади на законодавчу, виконавчу  і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади, за Конституцією, є самостійними (ст. 10). Основні інститути здійснення державної влади у Російській Федерації визначено на загальнофедеральному рівні (ст. 11):

   · Президент Російської Федерації;

   · Федеральні Збори (Рада Федерації і  Державна Дума);

   · Уряд Російської Федерації;

   · суди Російської Федерації.

   В Конституції зазначено, що органи державної  влади РФ мають будувати свою діяльність на принципах, покладених в основу конституційного  ладу Росії. Носієм законодавчої влади  і представницьким органом є  Федеральні Збори. Виконавчу владу здійснює Уряд Російської Федерації, правосуддя – суди, а судова влада реалізується через конституційне, громадянське, адміністративне і кримінальне судочинство.  

     2.1. Повноваження Президента РФ

   За  Конституцією 1993 р., Президент Російської Федерації власне виводиться із структури трьох гілок влади і в міру наданих йому повноважень контролює їхню діяльність. А самі ж гілки влади практично позбавляються можливості контролювати роботу Президента. Та й у тексті Конституції роз’яснювальний розділ про права й обов’язки Президента Російської Федерації стоїть перед розділом про Державні Збори.

   Президент РФ є Главою держави (ст. 80), верховним  представником Російської Федерації  як у самій країні, так і в  міжнародних відносинах. Він виступає гарантом Конституції своєї країни, прав та свобод людини і громадянина, вживає заходів щодо охорони суверенітету, незалежності і цілісності держави. Він є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил Російської Федерації (ст. 87). Найважливішим з його повноважень вважається забезпечення узгодженого функціонування і взаємодії органів державної влади. За Конституцією, Президент має виступати у ролі арбітра, посередника між різними гілками влади та державними інститутами, а також здійснювати посередництво між державою і суспільством [14,17,18].

   З конституційних прав, а отже, і можливостей  Президента витікає ряд особливих  його повноважень, згідно з якими  він визначає основні напрями  внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 80, п. 3), здійснює керівництво зовнішньою політикою РФ (ст. 86, п. «а»), приймає рішення про відставку уряду РФ (ст. 83, п. «в»), формує і очолює Раду Безпеки РФ (ст. 83, п. «ж»), призначає і звільняє вище керівництво Збройних Сил РФ (ст. 83, п. «л»), розпускає Державну Думу (ст. 84, п. «б»), призначає референдум (ст. 84, п. «в»). Президент РФ, відповідно до Конституції Російської Федерації, федеральних конституційних та федеральних законів безпосередньо керує діяльністю федеральних органів виконавчої влади, що є відповідальними за оборону і безпеку країни, внутрішні та міжнародні справи та які причетні до запобігання надзвичайних ситуацій і ліквідації наслідків стихійних лих, затверджує за поданням Глави Уряду Російської Федерації положення про них і призначає керівників цих структур.

   Президентові РФ надається також право представляти для призначення за згодою Державної Думи кандидатури Глави Уряду РФ та Голови Центрального Банку і для затвердження Радою Федерації – кандидатури суддів Конституційного Суду, Верховного Суду, Вищого Арбітражного Суду та Генерального прокурора РФ.

   Президент також призначає за поданням Глави  Уряду його заступників та федеральних  міністрів, усіх суддів федеральних  судів. Йому належить право призначати вибори до Державної Думи. Президент  користується правом законодавчої ініціативи, володіє правом накладати вето, підписувати та обнародувати закони. Глава держави у випадку агресії вводить воєнний стан, і в разі необхідності – надзвичайний стан, затверджує військову доктрину, вирішує питання громадянства, призначає повноважних представників Глави держави і дипломатичних представників Російської Федерації. Якщо Державна Дума тричі відхилить запропоновану Главою держави кандидатуру Глави Уряду РФ, Президент може сам призначити Главу Уряду РФ, розпустити Державну Думу і призначити нові вибори.

   Беручи  до уваги надзвичайно великі повноваження, надані Президентові РФ за Конституцією Російської Федерації, майже повну неспроможність інших гілок влади ефективно впливати на його діяльність, а також складний механізм усунення Президента від влади [14,15,19,20], можна стверджувати, що Президент Російської Федерації є фактично одноосібним уособленням державної влади в Росії. Вся практика існування теперішнього конституційного ладу в Російській Федерації переконливо демонструє, що такі повноваження Президент РФ може зберігати і в умовах суттєвого погіршення становища в країні, ускладнень зі здоров’ям, фактичної втрати ним важелів управління державою і навіть тоді, коли політична ситуація нагально вимагатиме усунення Президента з посади. 

2.2. Роль парламентаризму в РФ

     Згідно з Конституцією РФ (ст. 94), Федеральні Збори є парламентом Російської Федерації.

       Парламент як державно-правовий інститут має багатовікову історію. Перші парламенти (англійський парламент, іспанські Кортеса) виникли ще в XII – XIII століттях. Однак історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького установи, відмінного від станових представницьких установ часів феодалізму, починається з епохи буржуазних революцій, після перемоги яких парламент стає найважливішим органом держави. Саме тоді оформився і отримав розповсюдження парламентаризм – особлива система державного керівництва суспільством, яка характеризується поділом праці законодавчого та виконавчого при істотній політичної та ідеологічної ролі парламенту. Парламент і парламентаризм – поняття взаємопов’язані, але не рівнозначні. Парламентаризм не може існувати без парламенту. У той же час парламент може існувати без найважливіших елементів парламентаризму, які можуть бути втрачені. До числа цих найважливіших елементів парламентаризму відносяться перш за все поділ влади, представницького і законність [19,20,21]. 
     Слід особливо виділити представницької, оскільки тільки в умовах демократичного самовизначення народу парламент набуває характеру демократично легітімірованного народних зборів, докорінно відрізняється і від колегії радників феодального сюзерена або органу корпоративного станового представництва більш пізнього періоду, і від представницьких установ соціалістичної держави. Наявність такого роду народних зборів дозволяє говорити про парламентської демократії як формі держави, яка базується на принципі народного суверенітету.

   Створені  в роки радянської влади в якості представницьких органів “нового, соціалістичного типу, докорінно відрізняються від установ буржуазного парламентаризму” ці державні органи у міру демократизації російського суспільства, відображення в Конституції принципу розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади і поступового проведення його в життя все більше знаходили риси парламенту. Однак стати справжнім парламентом країни вони так і не змогли, по-перше, в силу покладають на них діяла тоді Конституцією повноважень, суперечить принципу поділу влади (розпорядницькі і деякі контрольні повноваження), і, по-друге, в силу фактично існуючого вертикального підпорядкування представницьких органів країни, зовсім не властивого парламентським представницьким органам. 
        У ст. 94 Конституції РФ вказується, що Федеральні Збори – представницький орган Російської Федерації. Тим самим встановлюється, що формою держави є представницька, тобто опосередковано виборами, парламентська демократія, в умовах якої формування політичної волі народу покладається на народне представництво, самостійно приймає найбільш відповідальні рішення.