Неоконсерватизм та його основні положення

Рух «нових правих» у Європі почав  формуватися, подібно як і в США, у 60-ті роки XX ст. Термін «нові» використовували  для окреслення відмінності від  спадкоємців А. Гітлера та Б. Муссоліні, з одного боку, а з іншого –  від традиційних «правих». Найбільш розвинутим цей рух був у Франції. Його ідеолог і лідер Ален де Бенуа (нар. 1943), відомий під псевдо Фабріс Лapoш, був одним із засновників та головним ідеологом створеної у січні 1969 р. Групи з вивчення європейської цивілізації (скорочена назва GRECE). Вона стала центром руху, який згодом назвали «новими правими», і наприкінці XX ст. охоплювала 500 членів.

У 70–90-х роках група видавала часописи «Елеман», «Фігаро-магазин», навколо яких формувалися консервативні групи і об'єднання. Праця А. де Бенуа «Погляд справа. Критична антологія сучасних ідей» (1977) отримала Велику премію Французької академії наук і стала своєрідним маніфестом цього руху. В ній декларувалось, що суспільна гомогенність є злом, унаслідок чого навіть християнська ідея рівності всіх перед Богом заперечувалась. Автор обстоював думку щодо біологічної нерівності людей, рас і народів. Натомість він пропагував засади суспільної нерівності, різнорідності, вважаючи їх базовими в організації та функціонуванні будь-якого суспільства, творчою основою суспільного розвитку і сутністю «правих» поглядів. Унаслідок цього вчений заперечував систему ліберальної демократії, замість якої треба було передати владу в суспільстві еліті, визнавав прийнятним встановлення диктатури.

Бенуа сформулював власну концепцію  «Великої Європи», яка мала стати «третьою великою силою», поряд із США та СРСР, своєрідною альтернативою лібералізму і комунізму. Передумовою реалізації цієї концепції мали би бути: розпуск у Європі військово-політичних блоків, об'єднання Німеччини та створення нового європейського порядку, заснованого на засадах домінації кращих, враховуючи біологічну та расову нерівність людей. Головний засіб досягнення цієї мети – культурна революція. Бенуа вважав, що могутність є не лише політичним феноменом; вона також можлива у сфері культури і виявляється через культурну гегемонію. Суб'єктами, які покликані забезпечити цю гегемонію, мають бути інтелектуали, які ведуть культурну війну проти американської масової культури, що придушувала культурну ідентичність особи та зводила культуру до певної сукупності символів. Відкидання американізації, збереження індивідуальних європейських культур мало сприяти забезпеченню індивідуальності та власної оригінальності.

Особливість подальшої еволюції руху «нових правих» полягала в тому, що він став своєрідним запереченням позицій і діяльності традиційних «правих», зокрема, у Франції – голлістів, які перейшли на позиції лібералізму і були нездатними захистити європейську цивілізацію. Додаткову проблематику й аргументацію вони запозичили у Лe Пена і його «Національного фронту». Головними завданнями для них стали: зміцнення національної держави, відновлення втраченої єдності нації, консолідація правлячого класу, забезпечення порядку силою держави. Вони пропонували модель «функціональної демократії», спрямовану на посилення держави, національної ідентичності, регулювання імміграції. їм також були властиві засади елітаризму, але лише в контексті культури. Європейська культура, разом із суспільно-політичною системою, згідно з представниками цього напряму, зазнає глибокої кризи, причиною якої є нездатність традиційних правих сил запропонувати нові культурні цінності й об'єднати навколо них суспільство. Водночас вони виступають проти засад соціалізму, реалізованих у Франції попередніми політичними силами. Нині у Франції цей напрям репрезентують «Союз за народний рух» та президент Франції Ніколя Саркозі (нар. 1955).

Отже, консерватизм протягом XX ст. пройшов  значний еволюційний шлях. Як і  в більшості політичних доктрин, у консерватизмі співіснували концептуально відмінні напрями. Одночасно простежується певна логіка розвитку, яка полягає в переході від домінуючого авторитарного підходу на початку XX ст. до поступової абсорбції низки положень лібералізму в другій половині XX ст. У сучасному консерватизмі домінуючою ознакою є не концептуальна цілісність, а актуалізація сукупності окремих проблем, навколо яких відбулося формування самостійних напрямів. До певної міри причиною цього можна вважати потужні зміни в соціальній сфері, коли традиційна соціальна база консерватизму – панівні верстви зазнали потужної трансформації як завдяки активному проникненню представників інших суспільних груп, так і через зміну етнічної однорідності. Незважаючи на це, простежується постійне звернення різних напрямів консерватизму до базових положень: традиціоналізму, права й порядку, органіцизму, ієрархії, влади та власності. Відмінність концепцій сучасного консерватизму досить часто має також прив'язку до конкретних країн і політичних сил [7; c. 51-58].

2. Неоконсерватизм та його основні положення

Неоконсерватизм (від грец. νεος − новий і лат. conservo − зберігаю, охороняю) − сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).

Кредо «нового консерватизму» в економіці −заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму [8].

У центрі запеклих дискусій між представниками різних напрямів буржуазної політичної економії в черговий раз виявилося питання: більше чи менше держави. Неоконсерватори звинуватили своїх супротивників у тому, що заснована на їх рекомендаціях система державного регулювання не тільки виявилося не здатної протидіяти несприятливим факторам господарського розвитку, але й обмежила можливості ринкового господарства до самолікування і дієвого саморегулювання. Викликані об'єктивними протиріччями зниження темпів зростання продуктивності праці, загострення ресурсної та економічної проблем, зменшення норми продуктивного накопичення, руйнівних темпів інфляції, збільшення армії безробітних були віднесені неоконсерваторами на рахунок неефективної державної економічної політики.

Неоконсерватори не відмовляються  від використання державного механізму  для стабілізації капіталізму, але  закликають різко обмежити сферу  і змінити форми державного втручання  в економіку. В якості головних цілей економічної політики держави і засобів їх досягнення вони називають сприяння господарській динаміці шляхом стимулювання приватнокапіталістичної ініціативи і боротьби з інфляцією методами регулювання грошової маси. Основна теза неоконсервтівной концепції говорить: ринкова конкуренція незалежних виробників в змозі виправити всі структурні диспропорції і забезпечити тривале економічне зростання, повну зайнятість і грошову стабільність, якщо створити для неї сприятливі умови і не порушувати її механізму.

У понятті «неоконсерватизм» вкладається більш широкий зміст, ніж у термін «неоконсервативної економічна політика». У трактуванні професора Джорджтаунського центру з вивчення права Н. Бернбаум «неоконсерватизм − це сплав дуже різних тем, угруповань і рухів з різними установками. Це скоріше тенденція, умонастрій, пошесть або навіть мода». Н. Бернбаум дає наступний перелік тем, що розвиваються теоретиками неоконсерваторами в США:

− тема примату ринку, тобто віра в ефективність вільного ринку і відносно не регульованою форми корпоративного капіталізму, а також у необхідність збереження винятково сильного приватного сектора як гаранта політичної волі;

− критика «великого уряду», або центрального уряду, або урядової ініціативи. Грунтуються на декількох популярних гаслах − бюрократизація, автономія бюрократів, їх недоступність контролю з боку громадськості чи законодавчих органів, зростаюча централізація;

− закономірність розподілу суспільства за принципом соціальної неоднорідності і розподіл благ;

− захист традиційних цінностей − сімейних, культурних, релігійних, технологічних та ін;

− посилення мощі (військової, економічної, політичної) США у світі;

Теоретичну основу неоконсервативних  рекомендацій у галузі економічної  політики утворюють так звана економіка пропозиції монетаризм. Між цими двома складовими частинами неоконсерватизму має місце своєрідне розмежування функціональних ролей:

− перший покликана обгрунтувати заходи щодо стимулювання економічного зростання

− друга, заходи боротьби з інфляцією.

Обидві теорії спираються на найбільш вульгарні і реакційні  доктрини неокласичної школи.

Представники ідей монетаризму в сучасній буржуазної політичної економії спираються на роботи професора Чиказького університету М. Фрідмена. Фрідмен розробляє свою концепцію інфляційного процесу та методів його стримування. Головну причину інфляції він бачить в «надмірному» збільшенні кількості грошей в обігу. Винуватцем ж «надмірності» грошової маси є держава, точніше, його зростаючі витрати, головним чином на соціальні потреби. Пропоновані монетаристами рецепти протидії інфляції і «загального оздоровлення» капіталістичної економіки дуже приваблива для великого бізнесу. Це скорочення «благодійних витрат держави, зниження податків на заможні верстви, жорстка грошова політика, спрямована на стримування і стабілізацію темпів приросту грошової маси [4; c. 179-181].

2.1 Рейганоміка

Тенденція до прогресуючого розвитку зовнішньоекономічних аспектів капіталістичного відтворення призвела до того, що до кінця 60х - початку 70х років інтернаціоналізація піднялася на новий рівень. США стали набагато більше, ніж раніше, схильні до дії зовнішніх економічних сил. У цих умовах все більш виразно початку розкриватися неадекватність традиційних державно-монополістичних засобів і методів регулювання.

Як внаслідок, різка впала ефективність колишніх, в першу чергу бюджетних методів державного впливу на відтворення. При цьому пізніше, посиливши цілий ряд господарських проблем, саме глобальних за походженням і природі, державно-монополістичне регулювання в його сформованих формах саме стало додатковою причиною різкого погіршення показників функціонування економіки США.

У 70х роках зростання  виробництва сильно сповільнилося, Набрала темп інфляція, що перевищила до початку 80х років 10%-вий рівень, Безробіття прийняла немислимі для «століття кейнсіанства» масштаби. Ці обставини, взяті разом, створили колосальні проблеми для фінансування соціальної інфраструктури, поставивши під питання її майбутність у тому вигляді, в якому вона склалася в післявоєнний період. До того ж виявилось безпрецедентне погіршення зовнішньоекономічних позицій США.

На цій стадії відбулося  банкрутство колишніх систем та концепції  державно-монополістичного регулювання. Вони виявилися нездатні, забезпечити  хоч скільки-небудь серйозне наближення до тих самих соціально-економічним цілям, реалізація яких, на думку правлячого класу США, служила і повинна була служити гарантією пристосування капіталізму до мінливого світу. У ці роки стагфляція, порушення зовнішнього балансу США, а також крайньої нестабільності американської валюти визначився глибокий і всебічний криза традиційної системи державно-монополістичного регулювання. Криза поклав початок процесу кардинальної перебудови системи макрорегулювання, що здійснила в США урядом Р. Рейгана.

Сприйняття неоконсерваторами  ідей «економіки пропозиції» та монетаризму  служать концептуальною основою сучасної стратегії американського імперіалізму.

Кардинальні принципи цієї стратегії були сформульовані в програмному документі американської адміністрації, опублікованому в лютому 1981р. під назвою «новий початок для Америки. Програма економічного відродження ». Головне завдання програми - зміцнення похитнулися позицій імперіалізму США на світовій арені. Концепція економічної політики американської адміністрації, часто називається «рейганоміка», носить яскраво виражений класовий характер. Її основні положення відображають інтереси монополістичної буржуазії, а використовувані для поставлених цілей методи спрямовані проти соціальних завоювань трудящих мас.

У відповідності з настановами  неоконсервативних теоретичних  доктрин негативні явища і тенденції і господарстві США 70-х-початку 80-х років прихильники «рейганоміки» пояснюють прорахунками економічної політики, що проводилася колишніми урядами. Сліпе слідування кейнсіанским рецептами, на їхню думку, призвело до невиправданого розширення сфери державного втручання в економіку, зростання бюджетних витрат і дефіцитний, зниження стимулів до праці і капіталовкладень, а в результаті до загальної економічної дестабілізації, падіння темпів господарського зростання та зниження ефективності використання факторів виробництва .

Підводячи підсумки перших років здійснення принципів «рейганоміки», В. М. Кудрі писав: «Особливість сучасного етапу економічного розвитку Сполучених Штатів полягає в тому, що господарство цієї країни, що орієнтувалося на надспоживання ресурсів, вступає в довгостроковий період загострення низки найважливіших проблем, вирішувати які колишніми методами і на колишніх шляхах виявляється вже неможливим. Господарство США змушений перебудовуватися, і відповідно з цим виникають складні проблеми розбудови системи державно-монополістичного регулювання. Процес цей не тільки тривалий, але й болюче, що здійснюється, в кінцевому рахунку, методом «спроб і помилок», причому в умовах загострюються протиріч [5; c. 215-217].

2.2 Тетчеризм

Менш послідовно і однозначно відбувається поширення впливу неоконсервативних ідей на економічну політику буржуазних урядів Західної Європи, хоча саме тут після приходу до влади в Англії в 1979 р. уряду М. Тетчер почалася «практична апробація» теоретичних постулатів М. Фрідмена і А. Лаффера. Конкретні форми державно-монополістичного регулювання визначаються напруженням класової боротьби, особливостями економічної ситуації, парламентським співвідношенням сил провідних політичних партій, уявленнями правлячих кіл про потреби розвитку національної економіки.

Прихильники активного державного втручання в господарське життя, спираючись на модифіковану кейнсіанську доктрину стимулювання «ефективного попиту», продовжують відстоювати і розвивати свої погляди, щоб пристосувати їх до нових умов капіталістичного відтворення. Модернізація теорії Кейнса йде по лінії доповнення її розробкою довгострокового структурного підходу до вирішення нагальних проблем розвитку старіючої соціально-економічної формації. Саме в руслі реалізації цього підходу слід розглядати спроби здійснення численних енергетичних, екологічних, регіональних та інших програм у 70-х роках. Покликані сприяти подоланню структурних диспропорцій програми відповідно до кейнсіанськими рецептами в значній мірі спираються на використання державних коштів і передбачають стимулювання «схильності до інвестування» у приватному секторі за допомогою методів фінансової і кредитної політики. Механізм розробки та реалізації аналогічних програм залишається практично незмінним і в поточному десятилітті. Прихильники «твердої руки» держави, які не вірять в «очисну і доброчинну силу вільної конкуренції», її здатність забезпечити ефективне функціонування економічної системи капіталізму, не збираються без бою здавати завойовані позиції. Вони сподіваються зміцнити і розширити свій вплив на визначення стратегічних напрямків сучасної буржуазної економічної політики.