Неоконсерватизм та його основні положення

Отже, у першій половині XX ст. консерватизм продовжував розвивати класичні засади, сформульовані ще на попередньому етапі розвитку – традиціоналізмі. Загальною характеристикою консерватизму  був авторитаризм влади: монаршої й  республіканської. Він наголошував  на соціальній єдності та згуртованості як інструменті протистояння загрозам сучасності. До числа таких загроз відносили демократію, внаслідок чого консерватизм першої половини XX ст. мав суто антидемократичний характер. Це знайшло своє відображення на практиці, коли в Європі постала ціла низка держав з авторитарними політичними режимами: Італія, Німеччина, Іспанія, Португалія, Угорщина, Румунія тощо [7; c. 48-50].

1.2 Консерватизм другої  половини XX ст

Закінчення Другої світової війни ознаменувало крах не лише націонал-соціалістичної та фашистської систем, гостру критику реального соціалізму як тоталітарної формації, а й перемогу в більшості країн Європи засад ліберальної демократії. Щодо оцінки подальшого розвитку консерватизму в другій половині XX ст. існувала певна розбіжність, яка виявлялась у визначенні параметрів неоконсерватизму. Одночасно наявні два підходи. Згідно з першим усі теоретичні концепції, які були напрацьовані в цей період представниками консервативних політичних сил, треба зараховувати до неоконсерватизму. Відповідно цей термін вважають універсальним та інтегральним, подібно до неолібералізму. Представники другого підходу припускають, що після завершення Другої світової війни в межах консерватизму формуються близькі між собою, але водночас самостійні теоретичні напрями, одним з яких і є неоконсерватизм. Ми дотримуємося другого підходу.

У другій половині XX ст. можна виокремити такі самостійні напрями консерватизму:

– лібертаризм;

– патерналістський, або прагматичний;

– радикальний;

– неоконсерватизм.

Після війни дифузія ідей лібералізму в консерватизм посилилась, але відбувалась вона одночасно в двох напрямах. Перший характеризувався зверненням до поглядів класичного лібералізму й отримав у літературі назву «лібертаризм». Другий прийняв засади кейнсіанізму та окремі положення соціального лібералізму, що здебільшого було властиво патерналістському, або прагматичному, консерватизму.

Головна засада лібертаризму – максималізація особистої свободи за умови мінімальних повноважень публічної влади. Після Другої світової війни, поряд з самостійним напрямом в неолібералізмі, набула поширення в консерватизмі та соціал-демократії. Представники лібертаріанського консерватизму виходили з того, що багато концептуальних положень лібералізму (особиста та економічна свобода, мінімальне втручання держави в економічне життя) можна поєднати з низкою консервативних цінностей, зокрема сильною владою, порядком та індивідуальною відповідальністю. Найбільш поширений цей напрям у США та Сполученому Королівстві, де ідеали класичного лібералізму були глибоко вкорінені. Представники цього напряму трактували вільний ринок не лише як універсальний регулятор економічного життя, а й як ефективний модератор суспільних відносин. Зокрема, вони вважали, що ринок здатний бути успішним інструментом суспільної дисципліни (працівники, які прагнуть домогтися збільшення платні, завжди побоюються загрози безробіття), сприяє підтримці суспільної стабільності. Суспільство вони трактують як різновид корпорації, а порядок, свободу та справедливість – як продукт історичного розвитку, отриманий внаслідок тривалого процесу спроб і помилок.

Найповніше доктрину лібертаризму викладено у праці американського політичного філософа Роберта Нозіка. Його праця «Анархія, держава та утопія» (1974) одночасно належить до консервативного лібералізму й одного з напрямів консерватизму. В основу своєї концепції він поклав класичний лібералізм, виступаючи на захист прав особи і проти моделі суспільства добробуту, яке мало ґрунтуватися на змішаній формі власності. У своїй концепції він виділив три головні положення. По-перше, права є суто індивідуальним явищем; їх не можна розглядати як властивість, притаманну суспільству, державі або групі. Права і обов'язки групи, держави, суспільства мають правочинність лише тоді, коли вони засновані на добровільній відмові індивіда. По-друге, твердження про мінімальний характер держави, коли її повноваження повинні бути спрямовані лише на забезпечення пріоритету найважливіших прав індивідів. У цьому контексті держава за своїм функціональним навантаженням має бути подібною до поліції. Багато дослідників кваліфікують положення теорії Р. Нозіка як поміркований анархізм. По-третє, він вважав, що головним правом, яке належить індивідам, є право на приватну власність. Дослідники вбачають у цьому існування певних паралелей з поглядами Дж. Локка. Право на приватну власність індивіди могли отримати двома основними шляхами: згідно з діючим правом у формі акта на власність або шляхом спадкування від когось, хто раніше мав легальні підстави на володіння нею. Він вважав, що справедливість у розподілі прав власності ґрунтується на історичних процесах, під час перебігу яких індивіди отримали права на цю власність, але в жодному разі не внаслідок традиційного розподілу грошей. З позиції домінуючого значення приватної власності Р. Нозік заперечував не лише соціальний лібералізм, а й прогресивне оподаткування, яке вело до редистрибуції доходів у суспільстві. На його думку, кожен податок, що виходив за межі, окреслені конструкцією мінімальної держави, варто було трактувати як різновид примусової праці.

В інституційному плані засади лібертаризму реалізовували на практиці уряд Маргарет Тетчер (нар. 1925) та адміністрація

Рональда Рейгана (1911–2004) за часів  його президентства. Тетчер очолила  у 1975 р. Консервативну партію Сполученого  Королівства, а в 1979 р. стала прем'єр-міністром і перебувала на цій посаді до 1990 р. її політична стратегія базувалась на двох засадах: по-перше, в галузі економіки – відмова від кейнсіанізму на користь монетаризму; по-друге, обмеження ролі держави в усіх суспільних сферах і надання переваги приватній ініціативі, що передбачало, зокрема, широку програму приватизації раніше націоналізованих галузей промисловості та децентралізацію, яка охоплювала зменшення ролі держави в комунальній сфері, охороні здоров'я та освіті. Тетчер дотримувалась таких засад: жорсткого ставлення до проблем права та порядку, прийняття існуючого стану справ зі суспільною нерівністю, зближення зі США в питаннях зовнішньої політики, недовіри до Європейського Союзу. Зв'язок з лібертаризмом дослідники простежують передусім у питаннях трактування прав особи та її відповідальності.

Економічна політика Р. Рейгана, 40-го президента США (1981– 1989), отримала назву  «рейганоміка». Вона ґрунтувалась на відкиданні засад кейнсіанізму та здійсненні монетарної політики, була спрямована на обмеження  інфляції, податків, заохочення ощадності  й збільшення інвестицій приватних  підприємців у економіку. Рейган підтримував ідеї децентралізації та обмеження ролі держави.

Патерналістський, або прагматичний, консерватизм поступово став домінуючим у післявоєнний час. Термін «патерналізм» означає поведінку, подібну до батьківської, спрямовану на творення добра або запобігання негативним наслідкам. Засновником цього напряму вважають Бенджаміна Дізраелі (1804–1881) – колишнього прем'єр-міністра Великої Британії. Цей напрям ще називають «торизм» – від попередньої назви Консервативної партії Великої Британії. Він також представлений «голлізмом» у Франції та християнськими демократами.

Загальна характеристика полягає  у визнанні політичної демократії як оптимальної форми правління. Головні  положення (цінності) – традиція, порядок, влада та власність можуть бути адекватно  реалізовані лише за умови здійснення політики відповідно до фактичних умов і практик. Представники цього напряму  не схвалювали радикальних змін, хоча готові були підтримати зміни, спрямовані на збереження усталених форм суспільного життя. Ринок визнавали як засіб суспільного розвитку. Результат, отриманий завдяки ринковим відносинам, можна використовувати для досягнення суспільних цілей. Вони виступали за державу, яка би мала визначити певний життєвий стандарт для всіх без винятку громадян.

Завдання економічної сфери  – економічне зростання, що призводить до ліквідації безробіття та забезпечення належних доходів громадян середнього класу. У суспільних питаннях вони прагнули досягнення національного консенсусу та приділяли важливе значення моральним цінностям, які були безпосередньо пов'язані з релігійними вченнями. У цьому напрямі ми можемо виокремити як особливі (додаткові) елементи: позицію сильного лідера, який користується підтримкою мас, та особливу роль релігії.

Генерал Шарль де Голль (1890–1970) –  голова еміграційного уряду під час Другої світової війни, президент П'ятої республіки (1959–1969), своєю діяльністю заклав засади голлізму. Головні його пріоритети: обґрунтування необхідності встановлення сильної централізованої держави з домінуючою виконавчою владою, здатною протистояти анархізму, який привносив у суспільне життя парламент. Потреба сильної держави детермінувалась попереднім історичним досвідом. По-друге, концепція влади передбачала визначальну роль у системі виконавчої влади глави держави, який мав бути національним лідером, володіти суспільним авторитетом, високим рівнем компетенції та заслуг. Сильна держава повинна брати активну участь у формуванні та регулюванні суспільних відносин, впливати на господарське життя, а також виконувати функцію регулятора у випадку суспільних конфліктів. Одночасно голлізм наголошував на визначальній ролі родини, християнства в суспільному житті, необхідності єднання народу.

Християнська демократія є своєрідним політичним рухом, який сформувався після Другої світової війни в Німеччині, Італії (ХДПІ проіснувала до середини 90-х років XX ст., у 1994 р. трансформувалась у Італійську народну партію, на початку XXI ст. більшість членів ХДПІ увійшли до складу партії «Вперед Італія») та Франції в період Четвертої республіки. Партії цього напряму поєднували традиційні засади поміркованого консерватизму та соціального лібералізму в питаннях економіки та соціальної політики. Вони підтримували вимоги запровадження змішаної форми власності, патерналізму, визначення певних стандартів життя, ліквідацію безробіття. Представники християнських демократів – прихильники державного інтервенціоналізму. їм був властивий антикомунізм. У трактуванні демократії вони були противниками елітаризму і виступали за розширення можливостей впливу на владу широких верств населення. Християнська складова мала здебільшого історичний контекст, хоча традиційно значна увага приділялась питанням моралі, родини. З цього погляду християнські демократи були активними апологетами заборони абортів.

Радикальний консерватизм після Другої світової війни передусім характеризувався антикомуністичним спрямуванням. На переконання прихильників цього напряму в умовах «холодної війни» лібералізм не міг ефективно і дієво протистояти комунізму внаслідок угодовського характеру. Головним ініціатором і символом антикомунізму в США був сенатор республіканець Джозеф Раймонд Маккарті (1908–1957), який заявив про наявність у нього списків державних чиновників – прихильників комуністичної ідеології. Це спровокувало проведення перевірок на лояльність не лише працівників державних органів, а й журналістів, митців, науковців та ін. Конгрес США ухвалив низку законів, спрямованих проти лівих організацій, на регулювання імміграції. Особиста діяльність та дії його прихильників отримали в літературі назву «полювання на відьом». Продовженням цього напряму було об'єднання Джона Берча, створене Робертом Уелчем (1899–1985) у 1958 р. Головне завдання організації – пробудити суспільство США через демонстрацію існуючих загроз для країни, зокрема внаслідок існування внутрішньої змови. Основною загрозою Р. Уелч вважав СРСР та політиків і громадян, які були провідниками «лівих» ідей. До таких «агентів комуністичної змови» він відносив президента США Д. Ейзенхауера. Наголошував, що в країні має бути менше уряду і більше відповідальності. Організація стала символом крайнього антикомунізму.

За багатьма положеннями, зокрема  антикомунізмом, радикальний консерватизм близький до неоконсерватизму, або  руху «нових правих», який майже одночасно  виник і розвинувся у США та країнах Західної Європи. До головних ідеологів неоконсерватизму в США належать соціолог Деніел Белл (нар. 1919), Ірвінг Крістол (нар. 1920), соціолог і культуролог Натан Глезер (нар. 1923), філософ Лео Штраус (1899–1973).

Формування руху «нових правих»  відбулося у 60-х роках XX ст. Його пов'язують з дією багатьох чинників: розвитком  у Демократичній партії США «лівого» крила (В. Фулбрайт, Е. Кеннеді), що почало активний наступ на «адептів холодної війни» і декларувало курс «Нової політики» одним із ідеологів  якого був Дж. Гелбрейт; поширенням антивоєнних і контркультурних рухів, передусім у молодіжному середовищі, та прагненням підтримки американської зовнішньої політики в світлі загроз з боку СРСР.

Цей напрям у США не мав організаційного  оформлення, радше був представлений  окремими дослідниками. Проте вони були досить активними в пропагуванні власних поглядів, мали потужний вплив на громадську думку і фактично домінували у Республіканській партії. Для них властиві були положення: визнання демократичних прав та свобод громадян і необхідності їхнього захисту. Вони вважали, що захист прав людини не належить до внутрішньої компетенції країни, а є міжнародною проблемою і передбачає втручання міжнародного співтовариства. По-друге, вони були переконані, що США є зразком демократії, отже, треба використовувати власний потенціал для захисту і поширення демократії у світі загалом. Основну увагу варто приділяти країнам, де існували авторитарні режими.

Антикомунізм був однією з головних ознак американських «нових правих». Фактично кожне концептуальне положення  пов'язувалося з ідеєю захисту  Америки від «лівої» загрози. Першорядними у внутрішньому житті США стали визначені питання охорони життя, боротьби за заборону абортів, засудження гомосексуалізму, лесбіянства, транссексуалізму, збереження традиційних сімейних цінностей тощо. У межах цього напряму представники «нових правих» виступали за звільнення жінок від позасімейної діяльності й повернення їх у родини, до дітей. У 80-х роках минулого століття цей напрям, який складався з інтелектуалів та політиків, сприяв обранню на посаду президента США Р. Рейгана, відповідно мав значний вплив на громадську думку під час його президентства, хоча вони не завжди погоджувалися з його лібертаріанським підходом до суспільних проблем. Упродовж 70–80-х років концептуальні засади "нових правих" визначально впливали на політику Республіканської партії США.

Ірвінга Крістола, фундатора часопису «Громадський/суспільний інтерес», вважають творцем поняття «неоконсерватизм». Найбільше концептуальне навантаження має його праця «Неоконсерватизм: автобіографія ідеї» (1999). Отже, неоконсерватизм  виник як відповідь на розчарування в лібералізмі. Автор обґрунтовує  значення капіталізму, приватної власності, родини, релігійних цінностей у житті людини. Релігія і родина мають непересічне значення для збереження та існування суспільства, тому вони повинні перебувати під захистом держави. Крістол вважав, що неоконсерватизм відрізняється від лібертаріанізму відмінним ставленням до держави, оскільки неоконсервативна держава не залишає особу сам на сам із її проблемами, хоча її допомога має певні межі. З огляду міжнародних проблем він зазначав, що США стали беззаперечним лідером усього світу, тому вони мають право запроваджувати глобальну гегемонію щодо поширення моральних, культурних, соціальних і політичних цінностей, зокрема демократії, ринкової економіки та поваги до свободи. Один із базових інструментів цієї місії – збройні сили, тому США мають забезпечити постійне зростання видатків на армію, пропагувати патріотизм серед своїх громадян.