Неоконсерватизм та його основні положення

1. Загальна характеристика  доктрини консерватизму та етапи  її розвитку. Політичні думки представників консерватизму

Поняття «консерватизм» походить від лат. conservare − «збереження, стан без змін». Як сукупність концептуальних положень консерватизм сформувався  в контексті суспільної реакції  на факт і результати Великої французької  революції та поширення процесів модернізації в країнах Європи. В сучасному форматі термін вперше було вжито у Франції в 1820 р. у часописі «La Conservateur», який видавав Р. Шатобріан. Загальною спрямованістю публікацій часопису стала пропаганда ідей реставрації монархії та відновлення ролі костелу/церкви (клерикалізм). У Великій Британії аналогічне тлумачення цього терміна було застосовано у 1830 p., коли партію «торі», яку трактували як партію порядку, назвали «консервативною». Зі середини XIX ст. поняття набуло загального характеру і використовувалось на означення поглядів окремих особистостей, суспільних груп, протилежних/опозиційних до спадкоємців якобінців, що було синонімом «революціонерів», які виступали за повалення монархії й встановлення республіки, за ліквідацію станового характеру суспільства, за відокремлення церкви від держави і зменшення ролі церкви в суспільному житті. Також консерватори були проти політики індустріалізації, яка загрожувала занепадом аграрного виробництва (в аграрному секторі домінувала аристократія). Отже, консерватори були головними опонентами лібералізму в теорії та на практиці. Поява і стрімке поширення марксизму (соціалізму) сприяло тому, що консерватизм наприкінці XIX ст. почав розглядати його як свого головного опонента. Наявність спільного з лібералізмом ворога призвела до суттєвого зближення консерватизму і правого лібералізму. Розпочався тривалий процес подолання протистояння між консерватизмом і лібералізмом, який характеризувався поступовим опануванням консерваторами багатьох положень лібералізму.

Консерватизм, подібно до більшості інших політичних доктрин, важко характеризувати як єдину, цілісну конструкцію. Водночас можемо виокремити низку головних, базових положень/цінностей, властивих усім теоретичним матрицям, що належать до консерватизму на всіх етапах його розвитку:

− традиціоналізм;

– право та порядок;

– органіцизм;

– ієрархія та влада;

– власність.

Традиціоналізм найбільш адекватно розкривається як протилежність  змін. Зміни вважають апріорі шкідливими, болісними, особливо, якщо вони раптові й суттєві. Натомість консерватизм обстоює необхідність дотримання традицій, звичаїв, збереження інститутів, які існують історично і пройшли перевірку часом. У такому контексті виявляється елемент соціального дарвінізму, позаяк виживають/зберігаються ліпші, гірші – вмирають або зникають з історичної арени. Повага до традицій ґрунтується також на переконанні, що саме традиції формують відчуття ідентичності стосовно індивіда і групи/спільноти. Традиціоналізм не заперечує змін, однак вони мають бути відповіддю на зміни, що відбуваються в суспільстві (збільшення кількості населення, нова система рівноваги між промисловістю і аграрним сектором тощо), та на усвідомлення/переконання необхідності цих змін у суспільстві, а також мають відбуватися за заздалегідь визначеною та схваленою процедурою. Власне зміни мають бути поступовими, щоби запобігти можливим негативним наслідкам їхнього запровадження.

Консерватизм трактує  людину як залежну істоту, котра  боїться ізоляції, невідомого, відсутності  стабільності. Передусім людина прагне безпеки, що безпосередньо пов'язана з усвідомленням свого місця в суспільстві. За цих умов лише порядок гарантує стабільність і передбачуваність людського життя. Натомість свобода завжди ставить особу в ситуацію вибору, коли альтернативою зазвичай постає вибір між відомим і невідомим, здатний спричинити зміни у становищі людини та нестабільність.

Людина за своєю природою егоїстична, прагне всіма засобами обстоювати власні інтереси. Єдиним обмеженням, стримуючим чинником щодо особи є право. Роль права в консерватизмі полягає в збереженні порядку. Саме право є тією частиною звичаїв, які пройшли випробування часом і отримали суспільне визнання. З усіх різновидів права найбільшу цінність має конституція. Право повинно розвиватися за рахунок акумуляції норм і бути стабільним. Отже, менше за все зміни мають стосуватися конституції. Традиційно консерватори обстоюють сильну владу/державу, яка встановлює і підтримує порядок, застосовуючи жорстокі покарання для злочинців, у тім числі й смертну кару.

Людська істота постійно перебуває  в органічних зв'язках зі спільнотами, до яких вона належить (родина, група  товаришів, локальна спільнота, народ  тощо). Саме суспільство розглядає консерватизм як організм, у якому частини співпрацюють між собою подібно до частин/органів людського тіла. Як і людський організм, суспільні інститути покликані виконувати чітко визначені життєво важливі функції, внаслідок чого в умовах певної недієздатності окремої частини суспільства (неналежного виконання своїх функцій) її треба не міняти, а створювати умови для відновлення її функціональної здатності. У цьому контексті важливе значення в консерватизмі приділяється родині та народу. Родину трактують як найбільш природний суспільний інститут. Вона відповідальна за соціалізацію підростаючого покоління, надає дітям відчуття безпеки, сприяє збереженню існуючих у суспільстві моральних цінностей. Унаслідок цього суспільство має захищати й охороняти родину, турбуватися про повноцінну, здорову сім'ю. Інститут родини трактують як головний стабілізатор суспільства загалом.

Народ, подібно до родини, є природним утворенням і формується з людей на ґрунті спільності мови, культури, традицій тощо. Консерватизм виступає за єдину, спільну культуру та спільну систему цінностей. Одночасно він негативно ставиться до культурного плюралізму, вважаючи, що полікультурне суспільство нестабільне. У цьому контексті консерватори є націоналістами, але лише у контексті розвитку власного народу, і не мають імперіалістичної складової (спрямування на інші народи). Велика увага, яку приділяє консерватизм народу, знайшла своє відображення у тому факті, що досить часто політичні партії консервативного спрямування використовують у своїх назвах поняття «народна». Зокрема, в Європейському парламенті депутати від різних країн, які репрезентують національні консервативні політичні сили, об'єднані у Народну партію.

Суспільство за своєю природою ієрархічне, йому завжди притаманна певна система суспільного поділу. Оскільки поділ власності, влади, статусів ніколи не може бути рівним, то рівність заперечують взагалі. Нерівність є ознакою органічного суспільства, подібно до людського організму, в якому серце, легені, м'язи виконують важливі, але відмінні функції. Так і суспільним групам, з котрих складається суспільство, притаманні власні, відмінні завдання/функції. Влада має природне походження і в жодному випадку не є продуктом суспільної угоди. Вона походить з гори, а не з низу: батьки мають владу над дітьми, вчителі – над учнями, власники – над працівниками на виробництві. Суспільство потребує здійснення функцій організації, спрямування, керівництва тощо. Влада передбачає толерантність, дисципліну; це має бути не інстинктивне підпорядкування, а свідома, добровільна повага до влади.

Власність так само є базовою ознакою консерватизму. Вона (будинок, рахунок у банку тощо) гарантує безпеку від загроз особі, родині, дає змогу дбати про здоров'я, отримати належну освіту, збільшує рівень незалежності та сприяє повнішій самореалізації. Власність зміцнює родину за рахунок поліпшення здатності до самостійного функціонування та допомагає поєднанню поколінь завдяки системі спадкування. Власність має перебувати під опікою держави. На відміну від лібералізму, консерватизм вважає, що держава має право на оподаткування власності заради виконання необхідних суспільству функцій. Зокрема, йдеться про захист народу від зовнішніх і внутрішніх загроз, охорону порядку тощо. Отже, консерватори традиційно виступають на підтримку сильної, добре фінансованої держави.

Впродовж тривалого періоду (XIX і початок XX ст.) консерватизм активно  обстоював роль релігії, відповідно церкви/костелу, як суспільного інституту. Костел розглядали як базову складову суспільної системи, оскільки він виконував важливі функції щодо забезпечення суспільного порядку та стабільності основних суспільних груп, оберігав родину. Внаслідок історичної еволюції костелу протягом XX ст. оцінка його ролі в суспільному житті змінилась. Проте і нині консерватизм виступає на підтримку ролі релігії в збереженні національної ідентичності, морального здоров'я суспільства і родини, що яскраво виявляється в діяльності європейських християнсько-демократичних і консервативних політичних партій, їхніх програмах проти абортів, гомосексуалізму тощо.

Варто також розглянути ставлення  консерватизму до економіки. З багатьох питань погляди консерваторів є близькими до позиції лібералів: підтримують вільний ринок, приватну власність, заперечують втручання держави в господарське життя, але є прихильниками сталих правових норм і чіткого дотримання та гарантування їх суспільству з боку держави, виступають за оздоровлення системи державних фінансів шляхом обмеження соціальних програм (видатків) тощо. Ознакою сучасних консерваторів є вимоги запровадження низьких податків, доступності кредитів для бізнесу, скорочення державного апарату управління.

У розвитку консерватизму  протягом XX ст. можна вирізнити два  головні етапи: консерватизм першої половини XX ст. та консерватизм другої половини XX ст [7; с. 44-47].

1.1 Консерватизм першої половини XX ст

Для більшості європейських країн, у яких діяли політичні сили консервативного  спрямування, характерна своєрідна інерція тенденцій і положень, що на концептуальному рівні були властиві аристократичному консерватизму другої половини XIX ст. Загальною ознакою значної частини цих політичних сил було тяжіння до сильної влади держави, суттєвого обмеження демократії на користь правлячої верхівки, заради встановлення та підтримки порядку і гарантування суспільної безпеки. Це дало підстави дослідникам говорити про авторитарний характер консерватизму цього етапу.

Теоретичні конструкції авторитарного  формату в найбільш повній і завершеній формі були напрацьовані у Німеччині. Цьому сприяла поразка кайзерівської  Німеччини у Першій світовій війні й спроби на теоретичному, політичному рівні усвідомити причини цієї поразки та віднайти шляхи подальшого розвитку. В середовищі німецьких консерваторів того періоду існували два напрями: «старі консерватори» та прихильники «оновлювального» консерватизму. Представники першого напряму отримали назву «вільгельменісти». Вони вважали, що треба повернутися до політичного ладу, який існував до і під час війни, за правління останнього кайзера Вільгельма II. Втрачений політичний лад був становою системою на чолі з монархом, яка не визнавала демократичних інститутів та характеризувалася зневагою верхівки, переважно аристократії, до низів.

Представники «оновлювального» консерватизму  критично ставились до періоду імперської Німеччини, критикували владу за толерування лібералізму, нездатність  дати гостру відсіч марксистам/соціалістам. Одним з лідерів цього напряму був Освальд Шпенглер (1880–1936), який у своїй праці «Присмерк Європи» (т. 1 – 1918, т. 2 – 1922) застосував до суспільства біологічне поняття «живого організму», виступив апологетом авторитаризму, характеризував людину як егоїстичну та агресивну істоту з відчутним елементом расизму. До народів-панів він відносив німців, які були покликані вирішити всі світові питання. Його поглядам притаманне неприйняття раціоналізму.

Спільною для всіх представників «оновлювального» консерватизму була концепція «консервативної революції», або «третього шляху», яка спрямовувала свою критику на засади та інститути демократичного суспільства, передусім парламентаризм та космополітизм. Концепція обґрунтовувала "особливий шлях" і національне відродження. Одним із завдань було формування нової колективності на противагу партійній роздрібненості громадян, їхньому політичному протистоянню. Об'єднуючим елементом мала стати єдина батьківщина, спільна нація. Формування нової колективності мало би відбуватися за допомогою історичної наступності та станової конструкції. Необхідний елемент цієї конструкції – національний лідер, який мав би відповідати персонально перед нацією і спрямовувати діяльність усіх громадян до національної величі.

Представником цього напряму був  Артур Мьоллер ван ден Брук (1876–1925), один із засновників у Берліні «Червневого клубу» та його ідеологічний керівник упродовж 1915–1925 pp. Його головна праця – «Третій Рейх» (1923). Згідно з автором, консерватизм є основним принципом організації суспільства і природи, позаяк світом керують незмінні принципи, що покликані забезпечувати його рівновагу. Відповідно до органічної парадигми Мьоллер ван ден Брук на чолі ставив націю як найважливішу форму людської егзістенції; друге місце у його структурі посідала родина. Суспільство мало дотримуватись станової ієрархії. Влада гарантуватиме порядок і безпеку для населення. Отже, «консервативна революція» була покликана ліквідувати результати, матеріалізовані в інститутах і порядках Веймарської республіки. Передовсім це стосувалося засад лібералізму, що були привнесені й отримали розвиток у Німеччині. У цьому контексті Мьоллер ван ден Брук відкидав парламентську систему, багатопартійність, політичний плюралізм, натомість був прихильником однопартійності. Він обстоював ідею універсальної партії, яка б змогла подолати розбіжності між «лівими» та «правими», була національною і реалізовувала завдання «консервативної революції». Він також дотримувався теорії домінації нордійської раси, закликав повернутися до примітивних, класичних часів.

Варто зазначити, що ідеї «консервативної революції», або «третього шляху», були властиві італійському фашизму на ранньому етапі його функціонування, а також Рене Генону та Юліусу Еволі, які належать до представників інтегрального традиціоналізму. Вважають, що засади цього напряму заклав Рене Жан Марія Йожеф Генон (1886–1951), французький мислитель, письменник, який згодом прийняв іслам і переїхав на постійне проживання до Єгипту. У своїх працях, після завершення Першої світової війни, він активно критикував західну цивілізацію за втрату духовності, звертаючись до ісламу, який, на його думку, ще зберіг духовні цінності.

Інтегральний традиціоналізм критично ставився до демократії, лібералізму та модернізму. Його мета – повернутися до «ідеального» суспільства, яке було в Європі до Великої французької революції. Перехід можна було здійснити шляхом чергової, вже консервативної революції. Важливе значення надавалось релігії, однак, на відміну від більшості напрямів консерватизму, прихильники інтегрального традиціоналізму намагалися поєднати положення католицизму з елементами окультизму, ісламу, індуїзму та засадами масонства.

Юліус Евола (1898–1974) – барон, італійський  філософ, поет. У 1934 р. вийшла в світ його праця «Повстання проти сучасного світу», де викладені основні положення інтегрального традиціоналізму. Автор був незадоволений сучасним йому світом, у якому панували демократичні цінності та засади гуманізму, і протиставляв йому світ традиції, який засновувався на ієрархії, честі, вірності, служінні, визнанні значення війни. Консервативна революція, згідно з ним, мала духовний вимір і ґрунтувалася на традиційних цінностях. Одночасно рухом в її напрямі він вважав об'єднання Австрії, Італії та Німеччини як повернення до римсько-німецького світу традиційних цінностей і класичної культури.