Концепція правової держави

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — «Про суспільний договір, або Принципи політичного  права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади.

На стику ХVІІІ—ХІХ ст. спостерігається  бурхливе піднесення політичної думки  в Німеччині, найбільш яскравими  представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону.

Обов’язкове дотримання права має  досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, сво-бода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був при-хильником обмеження виборчих прав трудящих.

Принцип гласності для Канта  — це критерій оцінки політичних дій  з погляду моралі і справедливості. Німецький мислитель вважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «зверху». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга  Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для  аналізу суспільних, у тому числі  й політичних, явищ діалектичний метод.

Дуже велике значення для політології  має розробка Гегелем проблем  громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним  із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко про-аналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. Держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вно-сячи примирення у всі сфери життя.

Ідеальна держава, за Гегелем, —  це конституційна монархія з поділом  влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади  монарха він розуміє як органічну  єдність, відстоюючи суверенітет спадкового кон-ституційного монарха.

Вивчаючи питання про політичні  теорії ХХ ст., необхідно підкреслити, що нинішнє століття, у порівнянні з попереднім, відзначається надзвичайно  високим рівнем розвитку політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження та онов-лення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та переосмислення й повернення доробків минулого.

Політична думка сучасного світу  продовжує перебувати під значним  впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику ХІХ—ХХ ст., таких як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув ши-роке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з неме-ханічними видами виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній  діяльності М.Вебер приділяв пробле-мам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ ст. зробили представ-ники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846—1923), Г.Моски (1858—1941) та Р.Міхельса (1878—1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка висту-пає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. У суспільстві еліта виникає в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячу еліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психо-логічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої цир-куляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій.

Необхідно підкреслити, що, на думку  Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Влада меншості над більшістю стає можливою за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення у суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об’єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією.

Цікавим явищем у політичній науці  стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог  Р. Доль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу  він розуміє як правління лідерів  кількох елітарних груп, що досягли  стабільного порозуміння між  собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією».

Друга світова війна справила великий  вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т.п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принцип біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

Видатними представниками сучасної політичної думки є французькі теоретики  Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем  наукової творчості Р.Арона (1905—1983) було питання про поділ влади у суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — розпорошення влади серед багатьох суб’єктів справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції у суспільстві, запобігаючи створенню умов для концентрації влади в руках невеликої групи осіб або правлячої еліти, з другого — розпорошення влади веде до посилення впливу й авторитету вищих її представників, передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.

Найбільш впливовим французьким  політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Одна з центральних проблем його творчості — проблема де-мократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й про-аналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plumos).

ХХ століття — століття небачених  раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична думка  не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології  — теорія конфліктів. Найбільш вагомий  внесок у її розробку зробили Л.Козер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Отже, ми з’ясували, що політична наука  посідає особливе місце у сис-темі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дис-ципліна з високим рівнем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі відповідають стабілізації політичного життя суспільства.

Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде впе-ред і породжує нові політичні явища та процеси. Все це дозволяє дійти висновку, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і у політичної теорії майбутнього надзвичайно великі перспективи.

 

                           3. Концепція правової держави

 

Правова держава — це форма організації  і діяльності державної влади, яка  будується на взаємовідносинах з  індивідами та їх різними об'єднаннями  на основі норм права. Таким чином, це є держава, яка обмежує свої дії  правом, захищає свободу особистості  і підкоряє владу волі суверенного  народу.

У правовій державі створюються  умови правової рівності усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави, невтручання держави у  справи громадянського суспільства.

Теорія і практика правової держави  дозволяє виділити основні її ознаки: конституціоналізм; суверенітет народу; верховенство права і закону у  всіх сферах суспільного життя; рівність усіх перед законом і судом; розподіл і баланс влад; непорушність свободи  особистості, її прав, честі і гідності; наявність ефективних форм контролю і нагляду за дотриманням прав і свобод громадян; судовий захист особи; політичний плюралізм; під законність влади и органів управління; широке місце самоврядування; взаємна відповідальність держави і особистості; розвинене громадянське суспільство (схема 1)

У представленні  більшості, держава є якимсь безжалісним  деспотом, що довит і губить людей. Держава — це чудовисько, той звір Левіафан, як називав його Гоббс, що поглинає людей цілком, без залишку. Для нас, держава — це несправедливі війни, що ведуть до підпорядкування, поневоленню слабких і невеликих національностей великими і могутніми націями. Нарешті, держава — це організація економічно сильних для придушення й експлуатації економічно слабких. Проте людство завжди прагнуло до побудови держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                Схема 1. Правова держава

 

Фактор  часу в процесі державотворення  має важливе політичне і моральне значення. Тому формування правової держави  повинне бути планомірним, глибоко  і всебічно усвідомленої, враховуючої  особливості, місце і роль у ньому  політичних, економічних, соціально-культурних, моральних і інших передумов. Адже, правова держава — явище  надбудовне, породження культури суспільства, форма функціонування політичних, економічних  і ін. суспільних відносин. Політичні  передумови формування правової держави  охоплюють політико-правову систему  суспільства: установи й організації, структуру зв'язків і взаємин, принципи і норми державного і  громадського життя.

Сьогодні  ми живемо в рідкий час — час  відновлення як самої історії, так  і її розуміння. Крах соціалізму у  всіх країнах, що були соціалістичними, позначив початок нового великого повороту в ході всесвітньої історії. У  такі епохи з'являється можливість “... думкою заглянути за майбутній  політичний поворот і з позицій нових представлень про майбутнє по-новому оцінити минуле і сьогодення”.

Колишній  Радянський Союз спирався на партію, що підмінювала собою держава, і, тому, потерпів крах. Але сьогодні ми знаємо, що в ХХ столітті крах перетерпіла  не тільки радянська модель соціалізму, але і всі моделі, аж до шведської. Звідси стає зрозуміло, чому так гостро дискутується соціально-економічна проблематика... Без знаходження економічно ефективних структур Україна може зануритися на невизначений період у хаос і анархію, на підставі якої не можна виключити  виникнення нової, ще більш страшної диктатури.”[12]

Правова держава в сьогоднішній Україні, на нашу думку, — це державно-правова  форма організації і функціонування політичної влади, здійснення державного суверенітету народу, в основі якої лежить верховенство закону, непорушність і невід’ємність прав і свобод особи.