Концепція правової держави

Аристотель  жив наприкінці творчого періоду  в “ грецькій думці”, і після його смерті пройшло дві тисячі років, перш ніж світ зробив на світло нового філософа, приблизно рівного Аристотелю. До кінця цього періоду авторитет Аристотеля став такий же безперечним, як і авторитет церкви.

“Політика” Аристотеля цікава й у той же час важлива. Цікава вона тим, що показує забобони, властивим грекам того часу, а важлива як джерело багатьох принципів, вплив яких збереглося до кінця середніх століть.

Книга починається  з указівки на найважливіше значення держави: це вищого роду співтовариство і спрямоване воно до найбільшого  блага. Спочатку йшла родина, вона будувалася на двох взаєминах: чоловіка і жінки, пана і раба. Причому обидва ці види відносин природні. Кілька об'єднаних родин утворять селище, кілька селищ - держава, за умови, що кількість селищ досить велика, щоб задовольняти власні потреби. Держава, по своїй природі, хоча і з'явилося пізніше родини, коштує вище неї і навіть вище індивіда, тому що “...те, чим стає річ у повному своєму розвитку і є її натура”[5], а людське суспільство в повному своєму розвитку і є держава, а ціле вище частини. Викладена тут концепція є концепція “організму”. Рука, коли тіло знищене не є більш рукою, говорить Аристотель. Тут говоритися про те, що “рука” повинна визначатися своєю функцією — вловити, що вона не може здійснити тоді, коли не приєднана до живого тіла. Подібним же чином індивід не може виконувати свої функції, не будучи частиною держави.

“Той, хто заснував державу, був найбільшим із благодійників, тому що без закону людин гірше з тварин, а закон своїм існуванням зобов'язаний державі.”

Держава не тільки суспільство для товарного  обміну і запобігання злочинів. “...Метою  держави служить благе життя... сама ж держава являє собою  спілкування родів і поселень, заради досягнення зробленого, що самоволодіє існування, що складається в щасливому і прекрасному житті.”

“Державне спілкування має на увазі прояв прекрасної діяльності, а не просто спільне проживання.”

Аристотель  критикує утопію Платона. Особливо цікаві його коментарі, у яких і згідно яким, “утопія” приписує занадто багато єдності державі і перетворює його в індивід.

“Платоновский комунізм” дратує Аристотеля. Власність повинна бути приватної, але в людей варто виховувати добродійність, так, щоб використання цієї власності було, в основному, загальним. Добродійність і щедрість — чесноти, а без приватної власності вони неможливі. У питанні з рабством Аристотель не вірить у рівність. Він, хоча і допускає підпорядкування рабів і жінок, але усе ще залишається питання: чи належні бути всі громадяни політично рівними?

Уряд  тоді гарний, коли його метою є благо  всього суспільства, і погано, коли воно піклується тільки про себе.

Є три  роди гарних урядів: монархія, аристократія, конституційне правління (полиття). Є три поганих: тиранії, олігархія, демократія.

Існує також  безліч проміжних форм. Треба відзначити, що погані і гарні уряди визначаються етнічними якостями тих, хто знаходиться  при владі, а не формою конституції. Це, однак, вірно лише почасти. Аристократія — є правління людей доброчесних, олігархія — правління багатих. Аристотель не вважає багатство і  чесноту поняттями тотожними. Відповідно до доктрини золотої середини він  затверджує, що помірний статок швидше за все асоціюється з чеснотою: “...не чесноти здобуваються й охороняються зовнішніми благами, але навпаки, зовнішні блага здобуваються й охороняються чеснотами.., щастя в житті, чи буде воно виражатися в насолоді або в чесноті, або в тім і в іншому, відповідає тим людям, що у надлишку прикрашені чистим серцем і тонким розумом , і які виявляють помірні вимоги в придбанні зовнішніх благ у набагато більшому ступені, чим ті, котрі мають зовнішні блага в більшому ступені, чим це потрібно, тоді як у благах внутрішніх у них відчувається недолік.” Тому є різниця між правлінням кращих (аристократія) і правлінням найбагатших (олігархія), тому що кращі володіють , очевидно, помірним станом. Є різниця також між демократією і політією (крім етнічної різниці в правлінні), тому що те, що Аристотель називає політією зберігає деякі елементи олігархії. Але між монархією і тиранією різниця лише етнічна.

Аристотель  бачить розходження між олігархією і демократією в економічному статусі правлячої партії: “... олігархія  є те, де багаті керують, не приймаючи в розрахунок бідних, демократія - те, де бідні керують, і вони зневажають інтересами багатих.” Монархія краще, ніж аристократія, аристократія краще, ніж політія, але гірше всього корупція, тому тиранія гірше, ніж олігархія, а олігархія гірше, ніж демократія. Таким шляхом Аристотель приходить до обмеженого захисту демократії: “... оскільки більшість правлінь погано, демократію можна вважати кращої.” Грецька концепція демократії була більш крайньої, ніж наша у всіх відносинах. Наприклад, Аристотель говорить, що обирати правителів - олігархічно, а призначати - демократично.

“Держава повинна бути досить великою, щоб у тім або іншому ступені задовольняти власні потреби, але вона не повинна бути занадто велика для конституційного правління. Вона повинна бути досить малою, щоб громадяни знали один одного по репутації, інакше вибори або судові процеси не могли б вестися більш-менш правильно. Територія повинна бути настільки мала, щоб усю її можна було оглянути з вершини пагорба.” Держава повинна сама задовольняти свої потреби і мати експорт і імпорт, тобто внутрішню і зовнішню торгівлю.

“Ціль держави виховувати культурних людей, у яких розум аристократа з'єднується з любов'ю до наук і мистецтва.” Таке з'єднання у своїй вищій досконалості існувало в Афінах часів Перікла, не в широких масах населення, але серед заможних людей. Воно початок розпадатися в останні роки життя Перікла...

Розглядаючи питання про еволюцію політичної думки в епоху Се-редньовіччя та Відродження, слід відмітити, що вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на вченнях цього часу. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відіграло духовенство. Воно було значною  економічною, політичною й ідеологічною силою. Це відбувалося тому, що в  умовах існуючої тоді феодальної роздробленості (V—Х ст.) ка-толицька церква — з чіткою ієрархією й стійкими догматами — справляла значний вплив на все духовне життя Середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало  вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про нікчемність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався ас-кетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

В основі соціально-політичних уявлень  була релігійна настанова про  те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Незважаючи на поділ суспільства на багатих  та бідних, релігійні мислителі наполягали на можли-вості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали во-ни, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш відомими соціально-політичними  мислителями Середньовіччя були Аврелій Августін (пізніше названий «блаженним») та Фома Аквінський.

Наступний період історії соціально-політичної думки зв’язаний з фор-муванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розви-ток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. у соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи зумовили появу нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр  своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів вважали богослов’я лженаукою і негативно ставилися  до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесансу. Ця назва зв’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і  Боккаччо, Альберті й Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі й Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі Середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засил-ля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті суспільства, виступали за свободу розуму, що давала можливість без переш-код розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висуну-ли нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала особистість, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли її гідність, вірили в творчий потенціал та безмежні її здібності до саморозвитку.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження  був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Розглядаючи політику як автономну  галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й  закони, які не залежать не лише від  релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, метою  якої є зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям.

Така політика згодом дістала назву  макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму  в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись  комуністичною ідеологією, вступив  у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй  та народів, а на ділі організовував  геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

2. Характеристика основних концепцій  ідеальної держави в Новий та Новітній час

Значний вклад у розробку концепцій  правової держави в Новий час  внесли, Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбах, Т. Джефферсон та інші діячі.

Теоретиком школи природного права  був Гроцій, який вважав, що правові інститути феодалізму суперечать природі людини, і висунув вимоги нового права, які відповідали б законам розуму. За його вченням, джерелом будь-якої форми держави є суспільна угода, тому-то при створенні держави народ може обрати будь-яку форму правління, а метою держави є охорона приватної власності, таке право встановлення забезпечувало б кожній людині вільне користування своїми надбаннями за згодою всіх.

Так само і в Дідро державна влада  виникає як продукт суспільної угоди, де люди частково передають державі  свою природну незалежність з метою  забезпечення інтересів та об'єднання  волі і сил усіх. Головною метою  держави на його думку, є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього  щастя.

Теоретичне обґрунтування демократичної  держави зробив Спіноза, який стверджував, що держава могутня лише тоді, коли вона гарантує кожному громадянину  не тільки збереження життя, а й задоволення  його інтересів.

Т.Гоббс був сучасником англійської  буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці  «Левіафан» він розкриває свою концепцію  влади і держави. Гоббс проводить  аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справедливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна  — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держава була створена за суспільним договором.

Монтеск’є надав ідеї Локка про  розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є  вбачав у пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними  лише в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також  і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист  Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також написав цілий ряд творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. В центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка водночас зв’язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.