Життєвий шлях та наукова творчість Макса Вебера

     1907 отримує спадщини дозволяє Вебером повністю присвятити себе науці.

     1908 інтерес до "Індустріальної психології" приводить до публікації двох  досліджень на цю тему. Гейдельберзький салон Вебера відвідує більшість німецьких учених того часу: Віндельбанд, Еллінек, Трельч, Науман, Замбарт, Міхельс, Теніс. Він допомагає радою молодим університетським вченим, Дьордь Лукач, Карл Левенштейн. Організує німецьку асоціацію соціологів і відає серію робіт після соціальніх наук. 1909 публікація статті "Виробничі відносини в сільському господарстві античного світу". Початок роботі над "Господарством і суспільством".  1910 бере доля в конгресі німецької асоціації соціологів, де займає чітку позіціюпроті расистської ідеології.  В 1912 залішає керівній комітет німецької асоціації соціологів через розбіжності в поглядах з пітання про "свободу від оцінки".

     2.4.Останні  роки життя

     Вілла Фалленштейнів у Гайдельберзі поступово  стає одним із осередків духовного  життя цього давнього німецького міста. Тут часто збираються як однодумці, так і духовні опоненти Макса і Альфреда Веберів. Тут деякий час прожив Е. Трьольч, часто бували Ф. Тьонніс, Г. Зіммель, Е. Блох, Е. Толлер, Г. Лукач, Ф. Гундольф. Сучасники помітили навіть свого роду інтелектуальну конкуренцію, яка виникала поміж колом Макса Вебера і популярним тоді гуртком відомого поета Стефана Георге, що теж жив тоді у Гайдельберзі. М. Вебер негативно ставився до естетизму і культу ірраціонального, властивих творчості представників «гуртка Стефана Георге»; зі свого боку поет вважав Вебера «політичним скандалістом». Починаючи з 1915 p., в «Архіві соціальної науки і соціальної політики» з’являються публікації нової кількатомної веберівської праці «Господарська етика світових релігій. Нариси з соціології релігії», її окремі томи присвячені конфуціанству, індуїзмові, буддизмові та ранньому іудаїзмові. Робота містить також окремий «перехідний» розділ під назвою «Напрямки і щаблі релігійного заперечення світу». Праця лишилась незавершеною. Як свідчить один із листів М: Вебера, він планував здійснити також дослідження розвитку європейського бюргерства античної та середньовічної доби, раннього християнства, середньовічного іудаїзму, ісламу, а також східного і західного християнства. Однак і те, що встиг зробити вчений у цьому напрямку, мало винятково важливе значення не лише для соціології. Якщо говорити про найсуттєвіше, можна сказати, що М. Вебер не лише заклав підвалини соціології релігії як окремої субдисципліни, а й обґрунтував нову парадигму соціологічного аналізу процесів культурно-історичного розвитку.

     Після закінчення війни М. Вебер, окрім  інтенсивної наукової роботи, веде також активну громадську діяльність. Він став членом «Народного союзу  за вітчизну і свободу», який об’єднував діячів ліберальної орієнтації, виступав з доповідями на громадсько-політичну  тематику. Найбільш відомими з них  стали лекції «Політика як покликання і професія» і «Наука як покликання», прочитані на запрошення «Вільної спілки студентів» Мюнхена. Ці лекції іноді  називають духовним заповітом М. Вебера. Весною 1919 р. вчений прийняв  пропозицію Мюнхенського університету очолити кафедру політичної економії і розпочав читати курс історії господарства та курс «Загальні категорії соціальної науки». На початку літа 1920 p. M. Вебер застудився і захворів на запалення легенів. 14 червня 1920 р. вчений пішов із життя. Турботи по систематизації і підготовці до видання його незавершених праць взяла на себе його вдова  Маріанна Вебер, яка створила і детальний життєпис цього визнач» ного мислителя.

3. Наукова творчість Макса Вебера

     Великий інтерес проявив М. Вебер до подій  першої російської революції. Аби мати інформацію з перших рук, він за кілька місяців опанував російську мову і уважно слідкував за висвітленням революційних подій у російській пресі. Аналізові подій у Росії  вчений присвятив фундаментальні праці  «Становище буржуазної демократії в  Росії» та «Перехід Росії до мнимого конституціоналізму», а також ряд статей. Як зазначають сучасні дослідники, між висновками «Протестантської етики» про природу сучасного капіталізму і працями Вебера про російську революцію 1905 р. існує прямий зв’язок. Справа в тім, що М. Вебер гаряче симпатизував російському ліберальному рухові і вважав, що російське суспільство в принципі відкрите для сприйняття традиційних ліберально-демократичних цінностей, ідей свободи і демократії. Водночас він був свідомий того, що внаслідок поширення сучасних форм капіталістичного господарювання демократичні інститути і цінності автоматично не виникають; окрім того, історичний розвиток Росії мав специфічні особливості, оскільки тут не було бюргерства у західному розумінні цього слова, тобто того стану, який протягом сторіч виступав ініціатором боротьби за громадянські права і свободи.

     Іншим важливим чинником, який стояв на перешкоді  процесу демократизації російського  суспільства, М. Вебер називав невирішеність  національного питання. Вчений прагнув  осмислити взаємозв’язок між  проблемою російської демократії і  питанням про національне самовизначення пригноблених націй, насамперед українців  і поляків. Погляди М. Вебера на національне питання в Росії формувались під безпосереднім впливом Михайла Драгоманова, роботи якого соціолог знав і високо цінував. Про становище на Україні М. Вебера безпосередньо інформував Богдан Кистяківський, з яким соціолог перебував у дружніх стосунках (ця цікава тема потребує окремого дослідження).

     Публікація  «Протестантської етики» викликала  гостру дискусію; у бік автора було спрямовано чимало критичних зауважень. М. Вебер сам узяв участь у цій  дискусії, пояснюючи і уточнюючи  окремі свої тези і спростовуючи несправедливі, на його погляд, критичні закиди. Водночас він став учасником дослідження  професійних орієнтацій і професійної  адаптації робітників у різних галузях  важкої промисловості, яке здійснювала  німецька «Спілка соціальної політики». Разом з її головою, відомим економістом  Т. Шмоллером і своїм братом Альфредом  М. Вебер розробляє програму та методику дослідження. Передбачалося, зокрема, вивчити вплив капіталовкладень у різні галузі промисловості  і обігу капіталу в них на зміни  у професійній структурі робітничого  класу і професійних та «людських» якостях робітників, а також пояснити явища, пов’язані з негативним впливом  рівня професійної кваліфікації робітників на технічний прогрес  в окремих галузях промисловості. Досліджуючи цю проблематику, М. Вебер  звертається до новітніх здобутків  психології, фізіології, антропології, тривалий час перебуває безпосередньо  на виробництві. Написана ним на матеріалі  цих досліджень праця  «До психофізіології  індустріальної праці» (1910) поклала  початок розвитку соціології праці  у Німеччині.

     З часом всередині «Спілки соціальної політики» виникає і поглиблюється  розмежування між його засновниками і представниками молодшої генерації. Невдовзі останні — і серед  них брати Вебери, В. Зомбарт, Ф. Тьонніс  та ін. — виходять із спілки і на початку 1909 р. засновують «Німецьку  соціологічну асоціацію». З цього  часу розпочинається академічна, офіційна історія німецької соціології. М. Вебер особисто доклав чималих зусиль для створення асоціації, на першому  її з’їзді виступав як основний доповідач (президентом асоціації було обрано Ф. Тьонніса). Тоді ж вчений погоджується на пропозицію відомого видавця Р. Зібека увійти до складу авторського колективу фундаментального видання «Нарис політичної економії». Робота над розділом для цього видання стала поштовхом для великого дослідження про взаємозв’язок між економікою й іншими сферами суспільного життя, над яким Вебер працював до кінця життя. Ця незавершена праця була опублікована під назвою «Господарство і суспільство» лише 1922 р. Продовжуючи роботу по уточненню предмета, об’єкта і наукового статусу соціології, яку розпочали Ф. Тьонніс і Г. Зіммель, М. Вебер публікує працю «Про деякі категорії розуміючої соціології», де обґрунтовує принципово нове бачення предмета і завдань соціології як науки. Власне йшлося про надання концептуальної форми тим ідеям, які вже знайшли практичне втілення у ході роботи над «Протестантською етикою». Водночас він заглиблюється у музикознавчі проблеми. Його цікавлять соціологічні фактори, які зумовлюють специфічні особливості музикальної культури Західної Європи (дослідження М. Вебера про раціональні і соціологічні засади музики було опубліковано вже після його смерті).

     Над рукописом «Протестантська етика  і дух капіталізму» М. Вебер працював протягом 1903 — 1904 років. Такі досить стислі строки певною мірою зумовлені прагненням «підготувати», як він сам говорив, часопис «Архів соціальних наук і  соціальної політики», у якому двома  поданнями було надруковано цю працю. Безпосереднім поштовхом до її написання  стало знайомство М. Вебера з опрацьованим його учнем М. Оффенбахером статистичним матеріалом, який свідчив про перевагу протестантів серед баденських фінансистів, підприємців та кваліфікованого  робітництва. Дані освітньої статистики Бадена, Баварії, Вютемберга, Рейнських  земель і Угорщини також говорили про те, що число осіб протестантського віросповідання серед тих, хто отримав  вищу і середню технічну освіту, значно більше, ніж число католиків  та представників інших конфесій.

     Вчений  надав цим фактам принципового значення. Зіставивши їх із своїми особистими спостереженнями  під час вивчення становища сільськогосподарських  робітників у Східній Пруссії, М. Вебер висунув кілька гіпотез  щодо причин, які спонукають протестантів надавати більшого, порівняно з католиками, значення таким фактам, як рівень своєї  професійної кваліфікації, рівень заробітку  і соціальний статус у цілому. Найбільш переконливим йому видалось припущення щодо існування певної внутрішньої  «вибіркової спорідненості» між  догматичними засадами протестантизму (особливо його аскетичних різновидів) і тим, що Веберів колега і опонент, відомий економіст В. Зомбарт, називав  «духом капіталізму».

     Не  буде перебільшенням сказати, що якраз  В. Зомбарт був, поряд із Г. Зіммелем, одним з найближчих ідейних попередників автора «Протестантської етики». Саме він висунув і обґрунтував  концепцію капіталізму як системи  господарювання, яка ґрунтується  на прибутковості і економічному раціоналізмі, тобто доцільності, планомірності  і обліку. «Капіталізм, — писав  В. Зомбарт, — виріс з глибин європейської душі»[3;316]. Це трапилось тоді, коли притаманне новоєвропейській людині прагнення до діяльності, до влади і багатства злилося воєдино з прагненням до порядку і організованості. До схожих висновків прийшов і Г. Зіммель, який у своїй широковідомій праці «Філософія грошей» (1900) спробував всебічно осмислити роль грошей не лише як регулятора ринкових стосунків, а і як чинника, який впливає на все людське спілкування і культуру.

     Погоджуючись  із деякими висновками В. Зомбарта і  Г. Зіммеля, автор «Протестантської етики» більшої ваги надавав питанню  про специфіку того типу капіталістичних  відносин, які утвердились у господарському житті розвинених країн Заходу. Це відносини, в рамках яких господарська поведінка власників засобів  виробництва орієнтована не на задоволення  їх традиційних потреб, а на одержання  прибутку, на збагачення — однак  на збагачення шляхом раціональної організації  виробництва й мінімізації непродуктивних затрат. Сучасне капіталістичне підприємство ґрунтується на засадах рентабельності, уявлення про яку відсутнє як у традиційному селянському господарстві, так і в «капіталізмові» колонізаторів, авантюристів, завойовників і т. п. «Духом» же сучасного капіталізму М. Вебер називає певний, як сказали б сьогодні, «менталітет», коли люди цілеспрямовано прагнуть до збагачення в рамках своєї професійної діяльності, водночас свідомо обмежуючи себе у витратах на споживання і надаючи, знову ж таки цілком свідомо, своєму способові життя певних аскетичних рис. Люди з такою ментальністю здатні без особливих внутрішніх труднощів адаптуватись до вимог капіталізму як раціонально діючої економічної системи; з іншого боку, сама ця система швидко впроваджується і ефективно функціонує там, де такий менталітет набув масового поширення. У протилежному ж випадку розвиток «раціонального капіталізму» наштовхується на серйозні психологічні перепони, пов’язані з невмінням чи небажанням людей «раціонально» перебудувати свою економічну поведінку і, до деякої міри, весь життєвий уклад.

     Таким чином «протестантська етика», «дух капіталізму» і сам капіталізм як економічна система виступають, за М. Вебером, як явища «вибірково споріднені». Це означає, що між ними можна віднайти певну смислову адекватність — що не дає, водночас, підстав розглядати їх як ланки причинно-наслідкових зв’язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки. Кожне із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку. Флоренція доби Відродження, підкреслював М. Вебер, була центром тодішнього капіталістичного розвитку, ринком грошей і капіталів усіх великих держав того часу — однак її життя ще не було пройняте духом капіталізму. Водночас цей дух панував серед жителів провінції Пенсільванії XVIII ст., де не було ні скільки-небудь значної промисловості, ні великих банків. Схилившись на бік Реформації, населення багатих західноєвропейських міст відчуло не знану раніше «духовну тиранію» — однак терпіло її, не зменшуючи свого прагнення до нагромадження капіталів, і т. ін. Зрозуміло, що відому тезу про «надбудову як відображення базису» М. Вебер розглядав як надто сильне спрощення неймовірно складних взаємозв’язків між матеріальними і духовними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками історичного розвитку.

     Праця М. Вебера спрямована не на обґрунтування  того чи іншого варіанта філософії  історії, а на розв’язання чисто  емпіричної проблеми — пояснення  механізмів впливу релігійних мотивацій  особистості на її економічну поведінку. Визначаючи глибоку внутрішню несумісність між економічним раціоналізмом  і відверто ірраціональними мотивами поведінки людини, яка прагне потойбічного спасіння, дослідник на основі фактичного документального матеріалу показує, як внутрішня логіка розвитку аскетичного  протестантизму — зокрема його вчення про предестинацію — стимулювала  формування уявлень про професійне покликання і професійну самореалізацію, під впливом яких складався новий  стиль життєвої поведінки економічно активних верств населення. Протестантська етика не була причиною появи капіталізму  як раціонально орієнтованої економічної  системи, вона її не творила і не могла створити; однак вироблені  ідеологами Реформації нові цінності сприяли «прориву» системи традиціоналістських  уявлень про сенс людського життя  і роль у ньому економічних  чинників. А це, зі свого боку, сприяло  утвердженню у масовій свідомості нових, відмінних від традиційних  понять про професію, працю, дисципліну та ін., без яких неможливе нормальне  функціонування сучасних економічних  інститутів.