Становление социологии

Початок української соціології

Другий період розвитку соціологічної  думки в Україні  безпосередньо  пов`язаний з виникненням соціології як окремої науки, котрий в наукових колах називають періодом академічної  соціології, розпочинаеться в Україні  в умовах існування та інститутиалізації  соціології на заході. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують  особливості тогочасної української  соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого певною мірою трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визачальною рисою соціологічної думки в Україні є тісний взаємозв`язок із суспілно-політичними проблемами, з завданням утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Сспецифічною ознакою формування соціології в Україні було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості.

Один з найвідоміших у  минулому вітчизняних соціологів ^ Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання – розкриття причин спокою чи руху людських суспільств, стабільності й розвитку порядку в різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також всіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

Відомий вчений ^ Володимир  Антонович (1834—1908)  використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки  натовпу, чинників соціального, розвитку. Він є одним з перших вітчизняних  дослідників, які пов`язували назву  «Русь» зі слов'янським племенем полян, і всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній  історіографії вказує на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі. Саме Антонович запропонував для  практичного вжитку термін «Україна-Русь», який, на його думку, мав не лише стверджувати наступність історичного минулого і сьогодення, а й певною мірою  самою згадкою про старі часи сприяти консолідації українського народу, територіально поділеного між  Австро-Угорщиною та Росією.

Учень Антоновича ^ Михайло  Грушевський (1866–1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведена вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

Видатний вчений-економіст ^ М. Туган-Барановський (1865–1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальної обстановки, яка задовольняла б людські потреби.Виробництво засобів до життя – це нижча сходинка діяльності людей. На вищих сходинках господарська робота стає менш значимою в діяльності. Отже, чим вищі потреби, тим меншу роль в їх задоволенні відіграє господарська праця. Тільки найбідніші борються за своє «чисте» існування, а більшість людей розглядає багатство як спосіб доступу до влади, а не навпаки.

Історик, громадський і  політичний діяч ^ Дмитро Дорошенко (1882–1951) вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства  – аристократія. Розмірковуючи над  процесом і наслідками демократичної  революції в Україні, він дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX – на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти.

Розвиток  вітчизняної соціології у ХХ ст.

У перші десятиліття ХХ ст. на українських теренах відбувався  активний процес інституалізації соціологічної  науки: створювалися соціологічні навчальні  та наукові заклади, організовувалися і здійснювалися теоретичні і  прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в складі соціально-економічного відділу Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М.Грушевським.

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі і в Україні)  приглушувалася до початку 60-х років. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням “хрущовської відлиги”. При цьому ці дослідження одержали права громадянства, а соціологія як наука – ні. Для того щоб уникнути суперечок і конфліктів, у науковий обіг було введено визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідами.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на жорсткий опір з боку деяких філософів. Розуміючи всю абсурдність заперечення існування науки про суспільство, вони взяли на озброєння концепцію 30-х років, згідно з якою історичний матеріалізм ототожнювався з соціологією і розглядався як органічна частина загальної системи філософського знання. Соціологія, таким чином, була оголошена філософською наукою (тобто, складовою філософії), а конкретні соціологічні дослідження як не сумісні зі специфікою філософського пізнання навколишнього світу виводилися на межі соціологічного знання. Ці дослідження трактувались як спроба привнести у філософію елементи позитивізму, тобто “буржуазної науки”.

У 1958 р. виникла Радянська  соціологічна асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ – сектор дослідження нових форм праці і побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. почав працювати Інститут конкретних соціальних досліджень. Побачив світ перший і до середини 80-х років єдиний у СРСР фаховий журнал “Социологические исследования”, що виходив з 1974 р.

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю  – відділ конкретних соціологічних  досліджень Інституту філософії  АН України – почав функціонувати  у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних  реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 р. р. тільки Інститут філософії  у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів  і соціологів. У Радянський Союз приїздили І. Берлін, Р. Енджелл, У. Ростоу, А. Гоулднер, Р. Міллс, Р. Мертон, Т. Парсонс та ін.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси вивчалися питання, пов'язані з умовами життя, залежністю способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників.

Загальновідомим був соціологічний  підрозділ Львівського  відділення Інституту економіки АН УРСР, в  межах якого були створені методики соціального планування на промислових  підприємствах республіки. Ці методики і пов'язані з ними концепції, як і розробки Донецького відділення Інституту економіки АН, стали  значним внеском у розвиток промислової  соціології та соціології праці в  Україні.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-і роки коли вона  нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. було прийнято постанову ЦК КПРС “Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства". Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”. Тож, соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.