Становление социологии

1. Збором і обробкою емпіричних даних люди почали займатися дуже давно. Перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ робилися у більшості народів, про які до нас дійшли історичні дані і які вступили на стадію утворення державності, а саме греків, римлян, єгиптян, китайців, японців, індусів, персів і євреїв . Особливо регулярними перепису населення - через кожні два роки - були в Стародавньому Єгипті та Римі. Давньосхідні держави об'єднували сотні тисяч, а іноді й мільйони людей. Організація праці та відпочинку настільки значних мас людей поставило уряд перед необхідністю збору самих різних даних про соціально-економічному складі населення, його демографічний і виробничий потенціал, міграції і пересування, розподіл по професіями, верствам і національностей. Соціальна статистика знадобилася царям і фараонам для ефективного управління країною.

Відомі письмові свідчення  про проведення обліку населення - його соціального та демографічного складу, ставлення до військової служби та можливості участі в державному управлінні, рівня економічного добробуту і  т.п. Перш за все вони були пов'язані з встановленням чисельності населення, здатного носити зброю та сплачувати податки. З одного тільки Єгипту епохи Нового царства (що тривав близько 500 років) дійшло приблизно 1,5 тис. текстів державної документації та приватної ділового листування. Під часи єгипетського фараона Амазіс (570 - 526 до н. е..) кожен мешканець зобов'язаний був з'явитися до спеціального чиновника і повідомити про свої заняття, засобах і доходи. У 2 ст. до н.е. в Єгипті кожні два роки самостійні домогосподарства з усіма їх домочадцями вносилися до списків, а глави домогосподарств давали присягу в тому, що дані ними відомості правильні.

Протягом довгого часу періоди правління царів обчислювалися  з цих переписів, якими відали вищі чиновники країни. Таким чином, державне регулювання економічних відносин в централізованих суспільствах Стародавнього Сходу грунтувалося на систематичному обліку та опитуваннях зайнятості населення. У Древній Греції під часи правління Солоона (635 - бл. 559 до н.е.) існувала складна система статистичного обліку доходів громадян. Вона сформувалася як складова частина проведених їм широкомасштабних державних перетворення, покликаних ліквідувати пережитки родового ладу, зрівняти права і обов'язки громадян, враховуючи не їх племінне походження, а матеріальні доходи. Все населення поділялося на чотири стани у відповідності з майновим цензом (лат. cesus, від censeo -- роблю опис, перепис), представники яких стали користуватися різними соціальними правами.

Для більш точного станового зарахування громадян потрібні були докладні відомості про все населення, які збиралися регіональною владою. В Афінах з найдавніших часів вівся регулярний облік природного руху населення, проводилася реєстрація народжених і померлих. Після народження всі вільнонароджені відразу вносилися в офіційні списки, потім юнаки, які досягли 18 років, вносилися до списки здатних воювати, а по досягненні 20 років - у списки повноправних громадян поліса-держави. Найбагатший матеріал про практику проведення соціальних обстежень дає нам історіяДревнего Риму. Заради отримання відомостей для військових і фінансових силах своєї держави, легендарний засновник вічного міста Ромул (8 в. до н.е.) провів два перепису населення, перше - на початку свого царювання, другий - у кінці. Починаючи з часів Сервія Тулія (7 в. До н.е.) у Стародавньому Римі проводився перепис населення кожні 5 років. При цьому вони супроводжувалися масовими <очисними> жертвопринесеннями .

Давньосхідні імперії  і навіть невеликі за розмірами держави  знаходилися в неспокійному оточенні: вони постійно ворогували один з одним, робили набіги, щось захоплювали, грабували, спалювали, руйнували, забирали полонених і ховали загиблих солдат. Уряду треба було знати кількість тих, хто здатний до військових походів, готовий трудитися і обслуговувати інших, будувати іригаційні системи, вирощувати врожай або у разі необхідності, захистити кордони держави, перебуваючи в так званому резервному віці. Тривалість життя була невелика, народжуваність і смертність - високі. У демографічному плані це були дуже рухливі та неспокійні громадські формування.

Середні століття дали незначний  матеріал про проведення соціальних досліджень. Самим значним пам'ятником Середньовіччя залишається "Книга страшного суду» - зведення матеріалів загальної поземельного перепису в Англії, розпочатої з ініціативи Вільгельма Завойовника в 1086 р. з метою виявлення матеріальних ресурсів королівських володінь, а також прав власності. Її склали французькі писарі, які прибули з Нормандії і Мена.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові форми суспільної думки, нову форму пізнання дійсності  – філософію. Міфологія та епос замінюються  історичними хроніками. Спроби формування соціальних теорій зустрічаються у творчості Демокріта, Платона, Арістотеля та інших мислителів античності. Для античної суспільно-політичної думки, на відміну від етичної, характерна відсутність теоретично артикульованого розмежування суспільства і держави. Демокріт (близько 470 р. до н. е. – помер у глибокій старості), стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей Демокрит вважає поділ праці, результати якого він оцінює з погляду інтересів рабовласницького класу.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, творчість якого ще й досі викликає у дослідників суперечливі оцінки. Соціальну філософію Платона можна вважати однаковою мірою реформістською та утопічною. Платон наводить свій погляд на ідеальну державу, вважаючи, що більшість людей одними власними зусиллями не можуть наблизитися до досконалості, що спричиняє необхідність у державі й законах.  Ідеальна держава, на думку Платона, створюється не в інтересах  індивіда або окремого прошарку, а заради цілого, тобто самої держави, поза якою індивід існувати не може. Основне зло сучасного йому суспільства Платон бачив у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських відносин. Жадоба, користь, свавілля підривають стабільність суспільства, воно хворіє з середини і його потрібно лікувати. Індивід прагне до держави і законів, щоб наблизитися до суспільного ідеалу.

Платон намагається сконструювати  свій ідеальний поліс за допомогою творчої трансформації принципів східного ієрархічного управління – генерального поділу суспільства на два стани: управлінців і виробників. Людина для держави, а не держава для людини – ось кредо політичної філософії Платона. Найповніше ці питання вирішуються в його діалогах “Політика”, “Держава”, “Закони”.

Утопія Платона має  амбівалентний (подвійний) характер: його ідеальна держава, незважаючи на похибки, заперечує існуючі рабовласницькі держави, а також несправедливість в цілому. Обидві тенденції були достатньо прогресивними і для  того часу, і для науки в цілому. Наукові погляди Платона, здобувши послідовників і супротивників, сприяли новим науковим пошукам.

^ Аврелій Августин (354–430) розглядав два різновиди держави – град божий” та “град земний”, церква і держава. Тобто одні люди живуть за земними стандартами, інші – за божественними. Тісний союз між ними утворив теократичну імперію, що затримала занепад рабовласництва. Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об’єктивний процес, який є частиною еволюції світу в цілому. Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнеча.

^ Фома Аквінський (1225–1274), широко застосовуючи положення   Арістотеля, виводить ієрархію форм  світу: від Бога – чистого розуму – до духовного світу – і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим. За таким же ієрархічним принципом будується і суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі на основі законів, як природних і писаних, так і людських і божественних. Людська воля має підкорятися волі Бога, порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Виділяючи чотири види законів, Фома Аквінський будує досконалу систему світового порядку: народ – володар – закон людський – закон природний – закон божественний – закон вічний.

За період середніх віків  формою соціальної і політико-правової  теорії стали єретичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики  християнства, виражали соціальний протест  проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280–1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму А. Данте (1265–1321), Ф. Петрарка (1304–1374), Л. Бруно (1370–1444), В. Лоренно (1407–1457) та ін.

• Як емпірична дисципліна соціологія займається збором та аналізом конкретної інформації (вербальної і числової), максимально близької до безпосередніх завдань управління. Історично першою формою збору такої інформації було врахування матеріальних і людських ресурсів у масштабах держави, окремого маєтку або міста. Як правило, необхідність обчислення була пов’язана з вирішенням військових і фінансових питань. Саме так започатковуються перші переписи населення і перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ і процесів. Наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Давидом (бл. 973 р. до н.е.), що мало велике політико-економічне значення. Переписи населення та його майна у Стародавньому Римі здійснювалися з метою визначення соціального, політичного, військового та податкового статусу членів суспільства. Пізніше, у Стародавній Греції, держава втратила монополію на проведення обліку. Ініціаторами виступали, окрім влади також володарі майстерень, маєтків, торгівельної справи.

Історія Стародавнього Риму наводить вищі зразки державного збору даних про населення, землі, майно. За часів Сервія Туллія (VI ст. до н.е.) у цій державі діяв спеціальний орган обліку – ценз. Окрім періодичних переписів цензори вели і поточні спостереження за рухом населення, фінансами, армією. Обов'язковим для кожного сімейства було ведення обліку домашнього господарства.

2. Початок сучасного емпіричного суспільствознавства позв'язують  з виходом у 1662 р. в Лондоні праці ^ Джона Граунта "Природні і політичні спостереження, перераховані і зроблені над бюлетенями смертності щодо управління, релігії, торгівлі, зростання, повітря, хворобах і різних змін означеного міста" і з проголошенням у 1660 р. в університеті німецького міста Гельмштедта академічного курсу лекцій присвячених державній характеристиці різноманітних країн, що читав Герман Конрінг. Напрям, основи якого започаткував Граунт, трохи згодом, завдяки У. Петті, дістав назву "політичної арифметики". Цей метод зосереджувався на кількісному вимірі держав, за допомогою універсальної форми чисел. Інший напрямок, відомий під назвою "Статистика" або “Державоведення” (у перекладі українською мовою), продовжив традицію словесного опису основних соціальних показників щодо державного устрою конкретної країни, її території, населення, ремесел, торгівлі, звичаїв, тобто всього, що може бути корисно для людей, які займаються практичною державною діяльністю.

Обидва джерела сучасних емпіричних суспільних наук у першопочатковому вигляді паралельно готували саму можливість майбутньої диференціації і спеціалізації  наукового знання, накопичували фактичний  матеріал, методичний досвід. Більше того, незважаючи на полярність підходів, що можна охарактеризувати в неокантіанських термінах як ідіографічний і номотетичний, "статистика" і "політична арифметика" мали щось загальне. Передусім, це - розуміння своїх завдань - постачати корисну (науково вірогідну) інформацію для практики політичного управління. Проте найголовнішим з предметів вивчення представники обох шкіл вважали населення, людей.

Перші соціологи-емпірики (хоча так назвати їх можна тільки  умовно, адже багато з них взагалі не належали до наукового світу, а соціологія ще довго не була сприйнята в академічному середовищі як самостійна дисципліна) в дослідженні, припустимо, в’язнів, намагалися не просто визначити їх кількість і числове співвідношення з усією сукупністю населення, але в більшому ступені зміряти та описати моральні характеристики цього суспільного прошарку, умови життя і причини перетворення нормальних членів суспільства на злочинців.

Суттєвим для всього прогресу науки, включаючи емпіричну  соціологію, було відкриття новаторського засобу вибірки, при якому судження про  всю сукупність однорідних явищ робилося за відбірковими побічними даними. Цим засобом користувались як політичні арифметики, так і державознавці, хоча поглибленого теоретичного обґрунтування цей засіб дістав у межах "політичної арифметики". До ХІХ ст. в арсеналі наукового дослідження, завдяки зусиллям представників обох напрямів, знаходились апробовані засоби угруповування (класифікації даних), в тому числі табличні і картографічні форми, засоби перехресного порівняння, підрахування невідомих величин, наприклад кількості населення або середньої тривалості життя за наявними побічними даними (таблиці смертності та ін.). У цей же час було розроблено поняття "середньої величини" як умовної позначки статистичних правильностей, висунуто ідею; у вигляді робітничої гіпотези зроблені перші формулювання закону великих чисел.

Отже емпірична соціологія ХІХ ст. мала досить цікаву передісторію, яка почалася ще за античних часів і завершилася створенням оригінальних наукових течій “політичної арифметики” та “державознавства”.

Емпірична соціологія, як і теоретична, особливо широко розвивалася в Англії, Франції та Германії. Для її становлення характерні наступні особливості. По-перше, емпіричні соціальні дослідження з’явилися раніше, ніж академічна соціологія. Так, Вільям Петті, Джон Граунт, Грегорі Кінг і Едмунд Галлей випрацювали методи кількісного дослідження соціальних процесів. По-друге, методологія й методика емпіричних досліджень випрацьовувалася головним чином натуралістами (чи природознавцями), такими як Е.Галлей, П.Лаплас, Ж.Бюффон, А.Лауваз’є, а теоретична соціологія – філософами (О.Конт, Е.Дюркгейм, Г.Зіммель, Ф.Тенніс). По-третє, на ранніх етапах теоретична і емпірична соціологія розвивалися паралельно і в значному відриві одна від іншої. В академічній соціології переважали глобальні еволюційні схеми і порівняльно-історичний метод, які не вимагали строго емпіричного підтвердження, задовольнялися некритичним збором фактів для ілюстрації апріорних схем. По-четверте, емпірична соціологія зародилася поза сферою університетів (як центрів наукової думки), а в практичній сфері – сфері державних службовців, підприємців, лікарів, вчених-натуралістів, вчителів. Її виникнення стимулювалося практичними потребами капіталістичного суспільства.

Великий вплив на становлення  емпіричних соціальних досліджень здійснили  монументальні дослідження аграрної праці Джона Сінклера, санітарних умов побуту трудівників Джеймса  Кей-Шатлуорта, проблем бідності, занять й умов життя в промисловому місті  Чарльза Бута (1840-1916).