Становление социологии

У Франції до числа родоначальників  емпіричної соціології відносять Луї Віллерме (“Зведення фізичного й морального стану робітників на паперових, вовняних та шовкових мануфактурах” (1840)). Немалу роль в розвиток соціальної емпірики внесли роботи Александра Паран-Дюшатле “Суспільна гігієна” (1836) та “Проституція в Парижі” (1834); Андре Геррі – “Нариси моральної статистики Франції (1932); Фредеріка Ле Пле - “Європейські робітники” (1877-1879).

Але найпомітнішим серед  емпіриків був один із найвизначніших статистів ХІХ ст. Адольф Кетле (1796-1874). З його ім’ям в історії науки пов’язаний перехід соціальної статистики від збору й опису фактів до встановлення сталих кореляцій між показниками, чи статистичними закономірностями. Праця А.Кетле “Про людину і розвиток її здатностей, чи Досвід соціального життя” (1835) допоможе соціологам перейти від умоглядного виведення нічим не перевірених “законів історії” до індуктивно виведених і статистично вирахуваним соціальним закономірностям. Власне, саме з цього моменту треба розпочинати відлік соціології як строгої, емпірично обгрунтованої науки [41, c. 32-35].

Досягнення А.Кетле:

1.       відкриття  статистичних закономірностей;

2.       концепція  строгих величин і “середньої  людини”, згідно з якою арифметично  середня величина, отримана на  підставі розподілення відповідей  на питання, немов би онтологізується,  отримує самостійне життя в  середньо-типовому представникові  даної групи, суспільства;

3.       встановлення  соціального закону як сталої тенденції зміни середніх величин, а чи ж сталої кореляції між декількома характеристиками;

4.       методологічні  правила формулювання анкетних  питань. (А.Кетле рекомендував ставити лише такі питання, які:

а) необхідні і на які можна отримати відповідь;

б) не викликати у людей підозри;

в) однаково розуміються усією  сукупністю опитуваних;

г) забезпечують взаємний контроль.

В англійській і французькій емпіричній соціології можна виокремити умовно наступні основні напрямки:

• політична арифметика (У.Петті і Дж.Граунт) – найпростіше кількісне дослідження суспільних явищ;
• соціальна фізика (А.Кетле) – емпіричні кількісні дослідження фізичних характеристик людини і встановлення статистичних закономірностей суспільних явищ з застосуванням складних математичних процедур (розумілась як теоретична дисципліна);
• соціальна гігієна (Е.Чадвік, Л.Віллерма, А.Паран-Дюшатле) – емпіричний опис санітарних умов праці й побуту міських промислових робітників, класифікація соціальних показників здоров’я населення на підставі опитувань, інтерв’ю й спостережень з метою випрацювання практичних рекомендацій для проведення доброчинних соціальних реформ;
• моральна статистика (А.Геррі, Дж.Кей-Шаттлуорт) – збір й аналіз кількісних даних щодо моральних й інтелектуальних характеристик різних станів населення з метою розробки рішень в області соціальної політики і соціального управління;
• соціографія (школа Ле Пле (сюди можна також віднести й Б. та С.Вебба і Ф.Енгельса)) – монографічний опис територіальних чи професійних спільнот (необов’язково з використанням кількісних методів обробки даних) з опорою на статистику й спостереження, результати яких зазвичай використовуються для аналізу динамічного (історичного) стану об’єкту в різний час.

3.  На початку ХІХ ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, розвитку набувають емпіричні соціальні дослідження. Французький мислитель К.А.Сен-Сімон (1760–1825) одним з перших порушив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень знань, які ґрунтуються на спостереженні і запропонував зайнятися “встановленням послідовних рядів фактів”, оскільки, на його думку, це справді надійна частина знань. Сен-Сімон виробив концепцію “соціальної фізіології”, в якій раціоналістичні погляди поєднував з історизмом у дослідженні суспільних явищ. Він зробив перший крок до вивчення суспільних явищ як елементів цілісного організму, що закономірно розвивається. Методологічні розробки Сен-Сімона сприяли формуванню позитивізму як напряму в філософії та соціології (від лат. positivus – заснований на досвіді, фактах, реальний). Головне спрямування позитивізму полягало у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні “позитивної” соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії.

Родоначальником позитивізму  вважають французького філософа, соціолога О. Конта (1798–1857). Основна наукова розробка О. Конта “Курс позитивної філософії” у 6 томах була опублікована у 1830–1842 р.р. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як “соціальної фізики”, а відтак – як “соціології”. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства.

Контівська соціологія ґрунтувалася на законах біології, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів, яка дедалі ускладнювалася через вплив кожного покоління на наступне. Істотними у контівській соціології є методи дослідження суспільства. Виступаючи проти умоглядності, з одного боку, і крайнощів емпіризму, – з іншого, Конт обґрунтував застосування в соціології методу спостереження, а також експериментального й історичного методів.

Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем. Соціальна статика – це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. Така концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. Тут у Конта на передній план виходить поняття “система”, яке дотепер є одним з центральних у соціології. У Конта воно органічно пов'язане з ідеєю еволюції.

У розумінні закономірностей  розвитку природи і суспільства  О. Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності людей, їх суспільної свідомості: 1)теологічна – домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей  пояснюються впливом надприродних сил; 2) метафізична – місце релігійного  уявлення займає дослідне знання про  явища світу і життя людей, але при слабкому розвитку науки  поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні; 3) позитивна – на зміну  теологічним і метафізичним підходам приходять наукові дослідження  законів довкілля і життя людей.

4. Ідеї позитивізму були уточнені, поглиблені й розвинуті Гербертом Спенсером (1820–1903) англійським філософом і соціологом, який відзначався надзвичайною ерудицією та працездатністю. Його робота “Основи соціології” (1877р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі. Загальновизнана заслуга вченого полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Соціальна еволюція, вважав Г. Спенсер – це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення  і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, з погляду Г. Спенсера є: інтеграція – перехід від простого до складного; диференціація – перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку – перехід від невизначеного до визначеного.

Спенсер визнавав аналогію між  суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між  органами – спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але він бачив і суттєві відмінності між ними. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Кожне розвинуте суспільство, вважав Г.Спенсер, має три системи  органів: виробничу, розподільну і  регулятивну. Як специфічні частини  суспільства він виділяв соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні та промислові. Всі вони розглядаються ним як продукти повільної еволюції.

Г.Спенсер виокремив два  типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство характеризується посиленим централізованим контролем  та ієрархічною системою влади. Все  життя насамперед підпорядковане дисципліні, церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, тут з'являється політична свобода, а соціальна організація стає гнучкішою. Головною ознакою суспільного розвитку Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Західна соціологія цього  періоду розвивалася під впливом  двох  основних концепцій, органічно  пов'язаних з позитивізмом, – еволюції та натуралізму. Теоретична соціологія прагнула реконструювати головні фази історичної еволюції, описавши одночасно структуру суспільства. Розвиток суспільства вбачався соціологам-позитивістам у вигляді більш-менш прямолінійної еволюції, а його структура зводилася до механічного підпорядкування різних елементів. Залежно від того, що висували вони на передній план – природні чинники, рушійні сили соціального розвитку, методологічні зразки певної природничої науки, – формувалися певні натуралістичні школи в соціології.

^ Географічна школа –  це натуралістичні вчення, які  головну роль у  розвитку  суспільств, народів відводять їх географічному положенню і природним умовам. Розгорнуту соціологічну систему в руслі географічної школи створив англійський історик Томас Бокль (1821–1862). Він обґрунтовував механічний географічний детермінізм, який проповідував майже повну зумовленість діяльності людини природним середовищем, в якому вона живе.

^ Школа німецької геополітики,  очолювана Карлом Хаусхофером  (1869–1946), визначальними вважала суто  природні причини, географічно  детерміновані тенденції політичного  розвитку та експансії держав-організмів. З арсеналу геополітики були  почерпнуті сумнозвісні аргументи  щодо дефіциту “життєвого простору”  і неприродності політичних кордонів  Німеччини для виправдання фашистської  агресії. За сучасних умов поняття  “геополітика” має і позитивне  тлумачення. Це – міждисциплінарний  напрям, що вивчає залежність  зовнішньої політики держав, міжнародних  відносин від системи політичних, економічних, військових взаємозв'язків,  зумовлених географічним положенням  країн, кліматом, природними ресурсами,  розселенням тощо. Геополітика у  такому розумінні передбачає  вироблення геостратегії держави,  основних напрямів її зовнішньополітичної  діяльності.

^ Расово-антропологічна школа  інтерпретувала суспільний розвиток  у поняттях спадковості, “расового  добору”, боротьби “вищих” і  “нижчих” рас. Її зародження пов'язане з іменем Жозефа Артюра де Гобіно (1816–1882), французького філософа, письменника, дипломата, одного із засновників ідеології расизму.

^ Органічна школа розглядала  суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства  – як аналогічний розподіл  функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт  Шеффле (1831–1903) економічне життя  суспільства ототожнював з обміном  речовин в організмі.

^ Соціал-дарвіністська школа,  започаткована наприкінці ХІХ  ст., спиралась головним чином  на вчення Г. Спенсера, зводячи  закономірності розвитку людського  суспільства до закономірностей  біологічної еволюції і принципів  природного добору, боротьби за  існування і виживання найбільш  пристосованих організмів. Відповідні  детермінантні чинники застосовувались  і щодо суспільного життя. Найвідомішим  представником цієї школи вважають  польсько-австрійського соціолога  Людвіга Гумпловича (1838–1909).

Спроби звести соціальне  до біологічного, властиві позитивістській  соціології, виявлялись явно неспроможними  і наприкінці ХІХ ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій, посилення психологічних тенденцій  у соціології. Соціологи, незадоволені примітивними біоорганічними аналогіями, виявляли зростаючий інтерес до проблем мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки. З іншого боку, зародження експериментальної психології та її інституалізація як самостійної дисципліни високо піднесли її науковий престиж, сприяли “експансії” психологізму в інші галузі знань. Внаслідок злиття цих двох зустрічних рухів і склався так званий психологічний напрям у соціології.

^ У психологічній соціології  можна виділити кілька концепцій: 1) психологічний еволюціонізм; 2) інстинктивізм; 3) “психологія народів” (тісно пов'язана  з етнографією); 4) інтеракціонізм.

Найбільшого поширення психолого-еволюціоністська соціологія,  пов'язана з позитивістською традицією, набула в США. Засновник психологічного напряму в американській соціології ^ Лестер Френк Уорд (1841–1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється, і спонтанний розвиток стихійних сил, який Уорд називає генезисом, доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий бік еволюції Уорд називає телезисом. Первинною соціальною силою, за Уордом, є бажання (голод, спрага тощо), пов'язані з підтриманням життя індивіда, сексуальні прагнення, що забезпечують продовження людського роду, тощо. На основі первинних бажань формуються складніші – інтелектуальні, моральні та естетичні, за допомогою яких Уорд намагається пояснити поступальний розвиток суспільства, його меліорацію (поліпшення).

^ Франклін Генрі Гіддінгс (1855–1931), засновник першої в США  кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство – це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному боці справи. Первинний та елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінсом – це “усвідомлення роду”, тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.