Становление социологии

Експериментальні дослідження людської психіки показали наявність у ній потужних неусвідомлених процесів (наприклад, гіпнотичних станів, психопатології). Це сприяло тому, що й соціальні явища почали інтерпретувати в термінах неусвідомлених “інстинктів”, “прагнень”, “імпульсів”, називаючи їх соціальними. Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Уїльям Мак-Дугал (1871–1938), який останні 17 років життя працював у США. Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів.

Наприкінці ХІХ ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей. Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французького вченого Гюстава Лебона (1841–1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку – в “еру юрби”, коли розумне критичне начало, втілене в особистості, придушується ірраціональною масовою свідомістю. За Лебоном, юрба – зібрання індивідів, якою б не була їх національність, професія, чи які б не були події, що викликали це зібрання. Психологічно зібрання людей має відмінні риси від тих, що характеризують окремих індивідів. Утворюється колективна душа.

Французький юрист і соціолог ^ Габріель де Тард (1843–1904),  автор  низки праць із соціальної психології, вважав, що суспільство – лише продукт  взаємовідносин індивідів. Свої теоретичні положення Тард застосовував до вивчення громадської думки і “психології натовпу”. Змальовуючи натовпи і злочинні секти, він підкреслює ірраціональність, спадковість, потребу у вождях. Але головну увагу вчений звертає на процес диференціації громадської думки і формування на її підставі не так емоційної, як інтелектуальної спільноти, в основі якої лежить єдність думок. Однак звертання соціології до “інтерментальної психології” призвело до того, що поза баченням дослідника опинилася макросоціальна структура, в межах і під впливом якої формуються міжособистісні стосунки.

Подолати цю слабкість  шляхом поєднання психологізму з  органіцизмом спробувала  інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у США. В центрі її уваги – процес взаємодії індивідів (звідси і назва). Але сама особистість, будучи суб'єктом цієї взаємодії, усвідомлюється не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.

Одним з найсуперечливіших  соціологів рубежу ХІХ–ХХ ст. був  Георг  Зіммель (1858–1918), творчість якого  дотепер піддається численним, іноді  взаємовиключним інтерпретаціям –  від повного заперечення цінності його ідей до визнання їх як етапних, що значною мірою визначили зміст  і напрям подальшого соціологічного розвитку. Коло його інтересів було надзвичайно широким, але їх об'єднувало специфічне й оригінальне для того часу уявлення про предмет, метод і завдання соціологічної науки. Вона, на думку Зіммеля, повинна конституціюватися не традиційним для соціальних наук чином – за допомогою вибору одного, не зайнятого науками предмету, а як метод, що застосовується в усіх науках, предметом яких є явища суспільного життя. Завдання соціології – виділити та охопити закономірності, які неможливо проаналізувати засобами кожної з цих наук.

Специфічною теорією пізнання соціальних явищ у Зіммеля є теорія історичного розуміння, яку він  характеризував таким чином. Який-небудь вид діяльності можна вважати зрозумілим тоді, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту ж реакцію, що й в самого діяча. Таке розуміння – розуміння “об'єктивної” дії, а не діючої особи – перший етап процесу. Наступний – це розуміння мотивів і відчуттів самого діючого індивіда. Будь-яке соціологічне судження повинно бути сформульоване в межах загальновизнаних цінностей. Результатом розуміння вважається при цьому не усвідомлення причини чи наслідку, а усвідомлення сутності дії, тобто логіки зв'язку цієї дії з уявленнями, потребами, інтересами людей.

Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький вчений ^ Еміль Дюркгейм (1858–1917). Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, “здоровий” і патологічний його стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки. Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі “Метод соціології” він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: “Соціальні факти потрібно розглядати як предмети”. Досліджуватись повинні не поняття про соціальну реальність, а вона безпосередньо. Звідси ще одне правило: соціальні факти слід пояснювати іншими соціальними факторами.

Соціологія, за Дюркгеймом, є  наука про соціальні факти, тобто  ідеї, норми, цінності, вироблені колективною  свідомістю людей. Їх вплив на людей  здійснюється через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

Дюркгейм активно займався аналізом змін, що відбуваються у суспільстві, намагаючись розглядати їх з точки  зору розвитку розподілу праці як складових процесу індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно послаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди набувають більшої залежності одна від одної, між собою, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей, а процеси і зміни у світі настільки стрімкі та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розривається традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, які відчувають свою непотрібність і незатребуваність. З цим процесом Е. Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища “аномії” – такого стану суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже. Велику увагу вчений приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем. Самогубство, за Дюркгеймом, – своєрідна аномія.

Окремий напрям у соціологічній науці представляв ^ Карл Маркс

(1818–1883). Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке основою всього сущого визначає одне начало – матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально залежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об'єктивних закономірностей соціального розвитку. Визначальними серед них він назвав економічні закономірності, відокремивши зі складної сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова.

У дослідженні суспільних явищ такий підхід давав змогу  використати критерій повторюваності, завдяки чому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття  “суспільно-економічна формація”  – історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі  виробництва. Спосіб виробництва – це органічна єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі зміни способів виробництва – постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів і вирішується соціальною революцією. Пролетаріат, вважав Маркс, саме той клас, який здобуде перемогу в соціалістичній революції, призведе до звільнення суспільства від усіх форм експлуатації, до безкласової, комуністичної формації.

Значний внесок у соціологію кінця ХІХ – початку ХХ ст. зробив німецький вчений ^ Макс Вебер (1864–1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої “розуміючої соціології”, теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер у той же час запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ, номіналізм і прагнення піднестися над протистоянням матеріалізму та ідеалізму. Суспільство й індивіди, що його складають, трактувались Вебером як такі, що являються в процесі інтеракції, а не як даності, певні “готові факти”. М. Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. Вебер вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. На його думку не існує підприємця чи робітника “взагалі”. Це абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити цілі сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх “ідеальними типами”. Отже, ідеальний тип, за Вебером, не мета, а засіб, методологічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її розуміння. Він створюється з метою зіставлення з конкретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпіричних фактів від своїх еталонів – ідеальних типів.

Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіду. ^ Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти “соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію”.

Соціологія досліджує тільки ту поведінку особистості, яка є усвідомленою і зорієнтованою на інших людей. Подібні дії Вебер називає соціальними. Він виділяє чотири характерних ідеальних типи таких дій:

• цілераціональна дія – людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії. Критерієм раціональності є успіх;
• ціннісно-раціональна дія – виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність даної поведінки;
• афективна дія – здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів;
• традиційна дія – відбувається на основі звички.

Капіталізм, як соціально-економічна формація, навколо якої наприкінці ХІХ ст. точилися гострі наукові  дискусії, розглядався Вебером як певна форма економічного раціоналізму. Вебер не заперечував основних моментів марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Але його цікавив не об'єктивний аспект економічного раціоналізму, а суб'єктивний: певні нахили людей до раціонально економічної поведінки. Саме це виявилось у центрі уваги його найвідомішої праці “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905).

На відміну від Маркса, Вебер не вважав організацію економіки  основою соціальної стратифікації суспільства. Він виокремив три основних компоненти нерівності, які, на його думку, водночас взаємопов'язані і незалежні: багатство, статус, владу.

Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Порівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток капіталізму.

Ще одним ім'ям у соціології позначений рубіж ХІХ–ХХ ст. Це – відомий італійський соціолог ^ Вільфредо Федеріко Парето (1848–1923), який вважав соціологію синтезом різних спеціальних суспільних дисциплін. Її мета – вивчення людського суспільства в цілому. Метод, за допомогою якого Парето мав намір дослідити загальні принципи влаштування, функціонування і зміни суспільства, він назвав логіко-експериментальним. Парето прагнув пояснити природу, особливості та соціальні функції ідеології в сучасному йому світі, вважаючи, що ідеологія – це суто словесні покрови, демагогічні хитрування, яким надана теоретична форма з метою маскування нелогічного характеру дії. Їх створюють для прикриття справжніх спонукальних мотивів дій, укорінених в ірраціональних сферах людської психіки.

5. Історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес до сучасного етапу розвитку суспільства практично не досліджувалася. Нині у зв`язку з розпочатими процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції соціальної думки в Україні, починаючи від її давніх витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов`язаних з розвитком праукраїнського народу в період існування Київської Русі, українців у період, коли українська історична доля нерозривно була пов`язана з російською.

Протосоціологічний період розвитку охоплює хронологічний  проміжок від стародавніх часів  Київської Русі до середини XІX ст. та має декілька етапів, що характеризуються певними якісними особливостями розвитку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних та парадигмальних факторів: протосоціологія епохи становлення розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, литовсько-польський період – V – кінець XV ст.); козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі – кінець XV – третя чверть XVIII ст.); доби відродження України (кінець XVIII – середина XIX ст.).

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX – XIII ст.) і тісно пов`язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі, яка постала в результаті об`єднання східнослов’янськх племен навколо політичного й культурно-економічного центру – Києва й Середнього Подніпров’я. Елєменти соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших українських мислителів. До них належали київский митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Володимир Мономах.

Різноманітним історико-соціологічним  матеріалом насичені літописи Київської  Русі XI—XIII ст., найпомітніший серед яких «^ Повість минулих літ», авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Вихід на історичну арену Галицько-волинської держави засвідчив «Галицько-волинський літопис», який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв  український вчений ^ Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада  дана не Богом, а виникла внаслідок  договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом, що є гарантією розвитку та існування держави, всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві, тому їх за необхідності можна змінити.