Соціальний захист від безробіття

В Україні державна служба зайнятості формується згідно з Законом "Про  зайнятість населення", прийнятим  у березні 1991 р. й виконує функції, перераховані у Рис.2.1.

Рис.2.1. Функції державної служби зайнятості України

[14]

Практично в усіх промислове розвинутих країнах економіко-політичний розвиток останніх років перетворив питання  про соціальний захист у найсерйознішу  проблему. Потреба в державних видатках на соціальні заходи має тенденцію до зростання. Це зумовлено високим рівнем безробіття, зростаючою кількістю пенсіонерів і збільшенням видатків на охорону здоров'я. В подібній ситуації виникає питання про межу фінансування соціальних програм, бо ж частка державних видатків у валовому внутрішньому продукті не може зростати безкінечно. Ця проблема особливо актуальна для України, де популізм політиків у соціальній сфері встудив у суперечність з можливостями виробництва, що катастрофічне скорочується. Все це свідчить про те, що службі зайнятості України, організаційною формою якої є біржі праці, в найближчі роки передбачається досить напружена робота (за прогнозами спеціалістів, армія безробітних сягне за 10-15% від загальної кількості працездатного населення).

Попит та пропозиція робочої  сили у 2011 році подано у ДОДАТКУ Б.

РОЗДІЛ 3. Досвід соціального захисту населення за кордоном та врахування цього досвіду в вирішенні проблем соціального захисту

3.1. Досвід соціального  захисту населення за кордоном

За рівнем безробіття Україна вже  перевищила не тільки середньоєвропейські  показники, а й показники окремих  країн з перехідною економікою. За наявними даними у 1999 р. кількість безробітних  досягла 2,08 млн. осіб, в 2001 р. - 2,7 млн. осіб. На початок 2003 р. чисельність офіційних  безробітних становила понад 1,1 млн. осіб, ще більш значним є приховане  безробіття (вимушена неповна зайнятість) - близько 5 млн. осіб [5, c. 20].

Безробіття - це важкий іспит не тільки для людини, що залишилася без роботи, а й для членів її сім'ї. Безробітні втрачають почуття власної гідності, почуваються винними перед своїми близькими, впадають у стан дезадаптації, що призводить до психічних розладів, самогубств, інших видів девіантної поведінки. Всі ці чинники підштовхують безробітних до політичної активності: участі у демонстраціях і мітингах, інших акціях протесту. Проблема безробіття в Україні виникла і загострилась під час переходу економіки на ринкові рейки. В процесі переважно неефективного розпродажу державних підприємств уряд самоусунувся від ролі головного суб'єкта системи соціального захисту, зокрема від надання гарантій зайнятості населенню.

На початку XX ст. в європейських країнах почали створюватися спеціальні фонди допомоги безробітним. У 1905-1908 рр. у Франції, Данії і Бельгії  програми з надання допомоги безробітним  стали розроблятися на державному рівні. А у Великій Британії У. Черчілль, на той час міністр торгівлі, з  метою підвищення ефективності допомоги безробітним домігся від законодавчих органів права для Міністерства торгівлі відкрити біржу праці. Створена на той момент британська система  страхування запропонувала такі методи допомоги безробітним, котрі  й понині застосовуються у структурах страхування від безробіття.

У Німеччині система обов'язкового страхування від безробіття була запроваджена у період найбільш високого безробіття у 1927 р., у Швеції - у 1932 р. у період правління соціал-демократів.

Після інфляційної кризи 1973 р. безробіття стало типовим явищем для всіх промислово розвинених країн. Якщо наприкінці 1960-х років у Великій Британії дестабілізуючим фактором, що призвів  до зміни політичного курсу й  відставки Кабінету Міністрів, був  рівень безробіття, який дорівнював 2,5% працюючого населення (0,5 млн. безробітних), то на початку 70-х років мова йшла вже про один мільйон, а наприкінці 1970-х років - 1,5 млн. На початку 1990 р. кількість  безробітних коливалася на рівні 10% (близько 3 млн. осіб). І така ситуація стала характерною для всіх промислово розвинених країн. З 1978 по 1998 рр. кількість  безробітних у країнах, що належать до Організації економічного співробітництва  і розвитку, збільшилася з 10 млн. до майже 35 млн. осіб [3, c. 180].

Подібні обставини сприяли тому, що європейські країни нагромадили досвід у боротьбі з безробіттям і пом'якшенням його наслідків.

Наприклад, у сучасній Швеції держава проводить активну політику в сфері зайнятості, спрямовану на зниження безробіття. Характерною рисою цієї політики є попередження безробіття, а не боротьба з його наслідками. Уряд Швеції у соціальній політиці особливу увагу приділяє розробці заходів, спрямованих на забезпечення професійної підготовки й перенавчання осіб, що стали безробітними, і створення нових робочих місць, в основному в державному секторі економіки; координує міграцію населення і робочої сили шляхом надання субсидій і кредитів на переїзд сімей із районів з надлишком робочої сили до районів, де є вакантні місця; забезпечує доступ населення до інформації про наявні вакантні місця тощо.

Як свідчить практика, у 1998 р. майже  всі нові робочі місця у країнах  ОЕСР були створені у приватному секторі. Водночас державний сектор продовжує  забезпечувати робочі місця для  значної частини населення промислово розвинених країн. У середині 90-х  років збільшення зайнятості відбувалося  за рахунок створення нових робочих  місць з неповним робочим днем, а в деяких країнах - за рахунок  скорочення тих, хто працював повний робочий тиждень. Так, наприклад, відповідно до програми, розробленої в Данії, робітники мають право на одержання повністю або частково оплачуваної відпустки терміном до одного року для здобуття додаткової освіти, по догляду за дитиною, через особисті обставини. Вивільнені таким чином робочі місця тимчасово надаються безробітним.

Важливу роль у захисті безробітних  відіграє ефективна система допомоги по безробіттю. Відповідно до законодавства Іспанії безробітний у перші 180 днів одержує допомогу, що дорівнює 80-100% мінімальної міжгалузевої заробітної плати, у подальшому протягом 181-360 днів розмір допомоги скорочується до 70% і після 360 днів - до 60%. Новий Основний закон про зайнятість від 1994 р. передбачає також виплату 75% міжгалузевої заробітної плати сімейним робітникам, зареєстрованим на біржі праці. Допомога по безробіттю фінансується за рахунок надходження до системи соціального страхування внесків від підприємців і трудящих (відповідно 60 і 40%) [1, c. 153].

Якщо порівнювати власне скандинавську і європейську моделі політики зайнятості, то можна зробити висновок, що перша спрямована на забезпечення працею всіх трудящих, для чого створюються робочі місця в державному секторі з середньою оплатою праці; друга орієнтована на скорочення кількості зайнятих при підвищенні продуктивності праці й зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для більшої кількості безробітних.

Чималий інтерес для нас становить японська модель політики зайнятості. Згідно з цією моделлю кожна людина може знайти для себе роботу, навіть якщо вона не дуже цікава й корисна. У цьому полягає причина низького безробіття в Японії й економії коштів на соціальні витрати. Природно, така політика не могла б сприяти підвищенню ефективності економіки, якби не такі відомі експортні галузі Японії, як автомобілебудування, сталеливарна промисловість, виробництво автомобільних запчастин і машинобудування. Д. Дж. Розенберг зазначає: "У цьому специфічному співвідношенні відбивається сутність успішної економічної стратегії Японії останніх 30 років і головний спосіб широкого розподілу добробуту і доходів" [8, c. 57].

Американська політика зайнятості також спрямована на залучення до процесу виробництва якомога ширших верств активного населення. Її результатом є збільшення кількості людей з низьким рівнем доходу, який проте перевищує допомогу по безробіттю.

Заслуговує на увагу ідея щодо введення громадських робіт для тих, хто  одержує допомогу. Це повинна бути добре продумана, законодавчо підкріплена  система. Зокрема, рівень допомоги по безробіттю повинен стимулювати безробітних  до реєстрації на біржах праці й  участі у громадських роботах, інакше є ризик повернути цій системі  її первісний вигляд, тобто такий, який вона мала в Англії у 1834 р., коли був прийнятий черговий Закон  про бідних. Відповідно до цього  Закону бідняки, які зверталися по допомогу, направлялися у робітні будинки, де панував жорсткий напівтюремний  режим. Умовою перебування нужденних  у цих будинках була їхня обов'язкова робота на користь добродійних товариств, парафій, у віданні яких знаходилися  ці будинки.

У 30-ті роки XX ст. програми громадських  робіт з'явилися у США в умовах зростання безробіття й дістали  поширення у багатьох країнах. Це дало можливість на короткий час вирішити деякі економічні й соціальні  проблеми безробіття, а також питання, пов'язані з розвитком інфраструктури регіонів, охороною довкілля тощо.

Іншою, взаємопов’язаною проблемою, поряд з безробіттям, є бідність.

Бідність — проблема, яку успадкує і нове тисячоліття. В 2002 р., за даними Світового банку, 1,5 млрд. чоловік на нашій планеті існувало лише на один долар в день. Здається, що проблема бідності є вічною — вона завжди існувала і завжди існуватиме. Правда, були часи, які соціалісти-утопісти називали “золотим віком”, коли, як вони вважали, не було бідних і багатих. Але утопісти помилялись — бідність існувала і тоді, хоча вона і не була персоніфікована. У первісному суспільстві теж страждали від голоду. Тільки тоді не було розшарування на класи, поділу на заможних і незаможних, не існувало “соціальної” бідності, яка породжує почуття несправедливості.

Сучасні держави використовують різні  засоби для вирішення проблеми бідності. Найбільших успіхів в боротьбі з  бідністю досягла так звана соціальна  держава, яка бере на себе турботу про матеріальне становище своїх громадян, проводить сучасну соціальну політику.

Така держава сприяє збереженню стабільності, суспільної злагоди, попереджає гострі соціальні конфлікти.

Поняття “соціальна держава” з’явилось у першій половині ХІХ ст. В 1848 році у Франції обговорювалась можливість такого визначення держави. Пізніше це поняття використовували паризькі комунари. Але конституційне закріплення це поняття дістало лише після Другої світової війни в ряді країн Європи — Франції, ФРН, Іспанії. Сьогодні і в конституціях деяких найбідніших країн Африки записано, що вони є соціальними державами. Хоча проголошення держави соціальною не означає, що вона така насправді. США є соціальною державою, хоча це не записано в Конституції країни. Соціальна держава постає як продукт тривалого розвитку. Потрібні певні передумови для її виникнення. До чинників, що обумовили виникнення соціальної держави, відносяться достатньо високий рівень економічного розвитку, що є результатом суспільної модернізації; громадянське суспільство; культура, для якої характерні солідаристські традиції і т.ін.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х  років ХХ ст. в деяких розвинутих країнах Заходу відбулася так  звана неоконсервативна революція. В цей період почала ставитись  під сумнів сама можливість існування  соціальної держави. Головною причиною цих змін була економічна криза. Якщо взяти до уваги, що соціальна держава  сформувалась у 50-60-ті роки, то вже лише через кілька десятків років вона почала переживати серйозну кризу. У  цьому контексті постановка питання  про можливість існування такої  держави була цілком виправданою. Критика  соціальної держави зводилась в  основному до наступного: державне регулювання економіки менш ефективне, ніж ринкові механізми регулювання, оскільки ринок більш чутливий до попиту; соціальна держава виховує  патерналізм, призводить до появи людей, які не бажають працювати, живуть за рахунок інших і т. ін.

З кінця 30-х і по 90-ті роки включно  державні соціальні витрати в  розвинутих країнах світу постійно зростали. Так, у США в 1938 р. ці витрати  становили 16,9% від ВВП, у 1975 — 34,6%, а  в 1993 — 38,7%. У ФРН, державі з соціальною ринковою економікою, теж спостерігалось зростання витрат у ті ж роки відповідно 43,6%, 48,9%, 50,8%. У Великобританії в 1993 р. державні соціальні витрати становили 54,8% від ВВП (рис. 3).

Рис. 3.1. Державні соціальні витрати в розвинутих країнах світу, % до ВВП

Значна частина цих коштів йшла на освіту, медичне обслуговування, підтримку доходів населення, житлове  будівництво, соціальні трансфери. В США ці витрати становили  половину всіх бюджетних витрат, у  ФРН — 2/3, у Великобританії майже 60% [9, c. 25]. Таким чином, ні криза економіки, ні критика соціальної держави неоконсерваторами, позиції яких посилились в 80-ті роки, не привели до відмови від соціальної діяльності держави. Хоча в умовах кризи деякі соціальні програми все ж були скорочені, зменшились темпи зростання витрат на соціальні потреби, але основні надбання соціальної держави — соціальне страхування, соціальний захист, соціальне партнерство — були збережені. Нині в США, наприклад, існує багато різних напрямків соціальної роботи: допомога бездомним, сім’ям з неповнолітніми дітьми, тим, хто втратив рідних і т. ін. Передбачена навіть психологічна допомога (когнітивна терапія), яка надається тим, хто перебуває у критичній ситуації.

Що стосується України, то стан боротьби з бідністю тут не можна вважати  задовільним. При цьому становище  на Україні гірше, ніж в інших  колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи. Проведені вибіркові опитування населення України, а також Угорщини, Словенії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Чехії в рамках дослідження “Новий барометр демократії” показали, що в Україні найбільша частка тих, хто працює, але не отримує заробітної плати (16% на Україні, а середній показник — 5%); часто або іноді відмовляють собі в придбанні продуктів харчування 52% українців (середній показник по семи країнах — 19%); в придбанні одягу, взуття відмовляють собі 66% наших співгромадян (середній показник — 32%) [8, c. 58].

Нині доволі складно визначити  ступінь соціального неблагополуччя людей. Існує таке явище, як “суб’єктивне зубожіння”. Є.Головаха вважає, що це феномен  кризової свідомості. На його думку, дані про середньомісячну заробітну  плату, розмір офіційних доходів  громадян сьогодні є абсолютно непридатними для об’єктивного вимірювання бідності через те, що реальні доходи приховуються. Хоча надзвичайно висока частка витрат на продукти харчування в Україні  у загальній структурі споживання є безсумнівним доказом бідності: більшість населення просто живе впроголодь. Голод позначається не тільки на фізичному здоров’ї людей, але й на їх психічному стані. З  цією проблемою стикались не тільки економічно відсталі, але й розвинуті  країни.