Соціальний захист від безробіття

Страхові внески до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування  України на випадок безробіття сплачують  і наймані працівники, і роботодавці. Розмір страхових внесків щорічно  за поданням Кабінету Міністрів України  встановлюється Верховною Радою  України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб одночасно  із затвердженням Державного бюджету  України на поточний рік. Роботодавці  та застраховані особи сплачують  страхові внески один раз на місяць в день одержання роботодавцями  в установах банків коштів на оплату праці.

Розміри страхових внесків установлюються на календарний рік: для роботодавця  — у відсотках до сум фактичних  витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату  основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат; для найманих працівників  — відсотках до сум оплати праці, які включають основну і додаткову  заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні  палати.

Громадяни, визнані безробітними, підлягають соціальному забезпеченню згідно з Законом України "Про  загальнообов'язкове державне соціальне  страхування на випадок безробіття". Видами матеріального забезпечення за цим Законом є:

• допомога з безробіття, у тому числі одноразова її виплата для  організації безробітним підприємницької  діяльності;

• допомога з часткового безробіття;

• матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;

• матеріальна допомога з безробіття, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають  на його утриманні;

• допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка  перебувала на його утриманні.

Матеріальне забезпечення безробітних  здійснюється за рахунки Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування  України на випадок безробіття.

Матеріальне забезпечення безробітних  здійснюється за рахунок Фонду загальнообов’язкового  державного соціального страхування  України на випадок безробіття. Застраховані особи, визнані у встановленому  порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіттю працювали на умовах повного або  неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу з безробіття залежно від  страхового стажу. Допомога з безробіття виплачується з 8-го дня після реєстрації застрахованої особи в установленому  порядку в державній службі зайнятості. Загальна тривалість виплати допомоги з безробіття не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги з безробіття не може перевищувати 720 календарних  днів. Допомога з безробіття може виплачуватися  одноразово для організації підприємницької  діяльності безробітними, які не можуть бути працевлаштовані у зв'язку з  відсутністю на ринку праці підходящої роботи. Ця допомога виплачується особам, яким виповнилося 18 років, за їх бажанням.

Застрахованим особам розмір допомоги з безробіття визначається у відсотках  до їх середньої заробітної плати (доходу), встановленої відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плити (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу: до 2 років — 50 відсотків; від 2 до 6 років — 55; від 6 до 10 років — 60; понад 10 років— 70 відсотків.

Допомога з безробіття виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів — 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів — 10; у подальшому — 70 відсотків.[12, с.29]

У середньомісячну заробітну плату (дохід) для обчислення допомоги з  безробіття враховуються всі види виплат, на які нараховувалися страхові внески. Допомога з безробіття не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної області за минулий місяць, і нижчою за прожитковий мінімум, встановленийзаконом.

Одноразова виплата допомоги з  безробіття для організації безробітним  підприємницької діяльності здійснюється у розмірі допомоги з безробіття, нарахованої відповідно до зазначених вище правил , у розрахунку на рік.

Допомога з часткового безробіття надається застрахованим особам у разі втрати ними частини заробітної плати внаслідок вимушеного тимчасового скорочення нормальної чи встановленої на підприємстві відповідно до законодавства України тривалості робочого часу та (або) перерви в отриманні заробітної плати чи скороченні її розмірів у зв'язку з тимчасовим припиненням виробництва без переривання трудових відносин з причин економічного, технологічного та структурного характеру. Право на допомогу з часткового безробіття мають застраховані особи, які протягом 12 місяців, що передували місяцю, в якому почався простій, працювали не менше 26 календарних тижнів, сплачували страхові внески та в яких ці простої становлять 20 і більше відсотків робочого часу. Допомога з часткового безробіття працівнику встановлюється за кожну годину простою із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу) встановленого працівникові розряду і її розмір не може перевищувати прожиткового мінімуму, встановленого законом. Допомога з часткового безробіття надається з першого дня про стою, тривалість її виплати не може перевищувати 180 календар них днів протягом року.

Застрахованим особам виплачується матеріальна  допомога  у період професійної підготовки,перепідготовки або підвищеним кваліфікації за направленням державної служби зайнятості відповідно до умов надання допомоги з безробіття та в розмірах, передбачених для допомоги з безробіття.

Безробітним, у яких закінчився строк  виплати допомоги з безробіття, матеріальна  допомога з безробіття надається  за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не перевищує  прожиткового мінімуму, встановленого  законом. Матеріальна допомога з  безробіття надається протягом 180 календарних  днів у розмірі 75 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Безробітним, у яких закінчився строк  виплати матеріальної допомоги з  безробіття, або непрацездатним особам, які перебувають на їх утриманні, за умов, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не перевищує  прожиткового мінімуму, може надаватися одноразова матеріальна допомога в  розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка  перебувала на його утриманні, виплачується особам, які здійснювали поховання, у розмірі прожиткового мінімуму.

Фондом може надаватися дотація  роботодавцям на створення додаткових робочих місць [12, c.30] для працевлаштування безробітних у розмірі витрат на заробітну плату прийнятих за направленням державної служби зайнятості осіб (але не вище за середній рівень у галузях національної економіки відповідної області) в розрахунку на рік. Можливості та обсяги надання дотацій визначаються правлінням Фонду виходячи з фінансового стану Фонду. Порядок надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних встановлюється Міністерством праці та соціальної політики України за погодженням з правлінням Фонду.

Особам, які шукають роботу вперше, та іншим незареєстрованим особам, визнаним у встановленому порядку  безробітними, допомога з безробіття встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом. Допомога з безробіття виплачується з 8-го дня  після реєстрації особи в установленому  порядку в державній службі зайнятості. Тривалість виплати допомоги з безробіття нe перевищує 180 календарних днів. 
2.2. Державна політика зайнятості

Підходи Кабінету Міністрів України  до розв’язання проблем зайнятості населення відповідають стратегічним цілям і завданням соціально-економічного розвитку, визначеним у посланнях  Президента України до Верховної  Ради України „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії  економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, ”Про внутрішнє  і зовнішнє становище України  у 2003 році”, Програмі діяльності Кабінету Міністрів України „Відкритість, дієвість, результативність”, Указі  Президента України „Про Основні  напрями розвитку трудового потенціалу на період до 2010 року, Законі України  „Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001 – 2004 роки”.

Державна політика зайнятості базується  на принципах:

• відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;
• пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;
• забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;
• ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;

Основними напрямами державної  політики зайнятості є:

• сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;
• сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;
• підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;
• сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;
• посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;
• підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
• соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;
• забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;
• сприяння розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості.
• Завдяки позитивним зрушенням в економіці країни та вжитим заходам щодо сприяння зайнятості населення намітилась позитивна тенденція до поліпшення ситуації на ринку праці:
• збільшено обсяги та рівні зайнятості серед економічно активного населення у віці 15-70 років та у працездатному віці;
• зменшено обсяги та знижено рівні безробіття населення у віці 15-70 років та у працездатному віці;
• уповільнено темпи та зменшено обсяги вивільнення працівників з підприємств, установ і організацій;
• істотно зменшено чисельність працівників, які знаходились в адміністративних відпустках або працювали на умовах неповного робочого часу (дня або тижня);
• збільшено обсяги надання соціальних послуг незайнятому населенню, зареєстрованому в державній службі зайнятості, зокрема обсяги працевлаштування безробітних.

Виділяються два основних напрями соціально-економічної діяльності держави щодо безробіття: .

а)регулювання рівня й  тривалості безробіття;

б)соціальний захист людей  від безробіття.

Перший напрям передбачає перетворення реального безробіття в природне і за рівнем, і за тривалістю. Біля підвалин теорії глобального регулювання  економіки (в тому числі попиту і  пропозиції на такий товар, як "робоча сила") державою, стояв Дж.М.Кейнс. Згідно з кейнсіанською концепцією держава повинна підтримувати загальногосподарську рівновагу між пропозицією і попитом, не обмежуючи свободи дії господарюючих суб'єктів і не втручаючись в процес прийняття ними рішень. Стимулювання державою попиту допомагає пом'якшувати циклічний рух суспільного виробництва й тим самим утримувати в допустимих межах масштаби резервної армії праці (безробіття). В іншому випадку неконтрольоване зростання безробіття в періоди криз загрожує соціальними конфліктами, які можуть підірвати економічний розвиток країни.

Другий напрям передбачає визначення форм і методів соціального захисту (допомоги по безробіттю, гарантованого мінімуму зарплати і т.д.), а також способів його розподілу. Значення роботи людина усвідомлює лише тоді, коли її втрачає. Без роботи й професійної діяльності людина починає відчувати себе непотрібною, знедоленою й неповноцінною тому, що перед нею виникають три групи проблем: фінансові, психологічні й сімейні. У Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948р. , записано: кожна людина має право на працю, вільний вибір професії, на задовільні умови праці, так само як і на захист від безробіття. Проте в жодній країні світу немає однакового сформульованого права на працю, а тим більше, це право не гарантується, як у колишньому СРСР. Є лише окремі закони й декларації про право на працю. Наприклад, Закон про захист від звільнень, згідно з яким робітник може бути звільненим лише через деякий час; Закон про захист материнства (не допускає звільнення вагітних жінок і регулює процедуру їх поновлення на роботу); Закон про тих, хто став на роботі калікою (інвалідом), який зобов'язує фірми виділяти для них певну квоту в штаті персоналу і т.д. Всі закони покликані захищати людей праці від актів свавілля з боку роботодавця, страхувати їх від втрати робочого місця в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробництва. Проте безробіття існує, і важливе завдання держави полягає в тому, щоб усувати ту несправедливість, яка виникає не з вини бажаючих працювати, надаючи людям, що опинилися в такій ситуації, соціальну допомогу.

Для реалізації державної політики зайнятості створюється служба зайнятості, яка організаційно виступає у  вигляді закладів, що акумулюють інформацію про динаміку трудових ресурсів і  наявність робочих місць, а також  безкоштовно надають громадянам послуги, що пов'язані з забезпеченням  їх зайнятості. Такі заклади отримали назву бірж праці.