Соціальна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями

Виходячи з існування таких проблем постала необхідність у розробці технологій роботи, які б дозволяли обходити ці проблеми, допомогти людині з особливими потребами реалізувати себе незалежно від фізичних перешкод.

     Крім фізичних існує ряд психологічних обмежень, які відокремлюють молоду особу з вадами від інтегрованості в суспільство і стають на шляху до розвитку творчих здібностей та самореалізації. Серед них: наявність бар‘єрів у спілкуванні, проблеми пов’язані з власною сексуальністю, ізольованість від соціального середовища. Сформоване негативне ставлення  у суспільстві по-відношенню до таких осіб ще більше загострює загальну проблематику.[6]

  Діти та молодь, які мають функціональні обмеження є надзвичайно вразливою та соціально незахищеною частиною суспільства. Разом із дитиною вразливою є її сім’я. Досить часто батьки відмовляються від таких дітей, залишаючи їх у будинках дитини або віддаючи в інтернати. Здавалося б, що спеціалізовані інтернати повинні допомогти батькам у вихованні дітей з функціональними обмеженнями, проте насправді між батьками й дитиною поступово втрачається зв’язок. З іншого боку, сім’я, що виховує неповносправну дитину вдома, сама стає неповносправною у соціальному значенні цього слова. Батьки змушені постійно доглядати за своєю дитиною, втрачаючи соціальні відносини, які існували до народження дитини, не маючи змоги працювати й приділяти достатньо уваги іншим дітям у сім’ї.

   В сім’ях де виховується дитина або молода особа – інвалід, виникає ряд економічних проблем через непрацездатність одного або обох батьків, оскільки потрібен особливий догляд за дитиною, або через розлучення батьків. Така сім’я має низку соціальних проблем, таких як:   несприятливі умови соціального середовища, соціальна незахищеність (низькі пенсії), брак інструкторів, реабілітологів,  тренерів – педагогів. Часто сім’ї не знають куди звертатись по допомогу, хоча на сьогодні існує багато організацій інвалідів, проте через низький рівень матеріального та технічного забезпечення, їх все-рівно не достатньо. [18]

   Підлітки  та молодь з важкими фізичними  вадами або з комплексним ураженням, як правило, лишаються наодинці з  батьками, які, практично,  не мають реабілітаційного та педагогічного досвіду. Ці інваліди позбавлені можливості спілкуватися між собою, брати участь у роботі дитячих та юнацьких громадських організацій та об'єднань.

   Тому  дуже гостро стоїть питання про включення  таких молодих людей у систему  громадської комунікації та надання їм допомоги в розкриті творчого та інтелектуального потенціалу. Це питання також можна вирішити через застосування Інтернет-технологій.

   Слід  зазначити, що особливі потреби і  обмежені можливості осіб з функціональними  обмеженнями обумовлюють те явище, що перед ними та їхніми сім’ями постає цілий комплекс специфічних проблем навчання, освіти, змістовного дозвілля. За соціологічним дослідженням Українського інституту соціальних досліджень “Соціальна адаптація дітей з функціональними обмеженнями в умовах великого міста ” можемо визначити, що суб’єктивні оцінки батьків містять нарікання на недостатній рівень освітньої та виховної роботи в спеціальних закладах, нестачу спеціальних секцій для занять музикою, танцями, доступними видами спорту тощо, нестачу дитячих творчих осередків для неповносправних дітей та молоді., недостатній обсяг роботи з інтеграції дітей з обмеженнями в колективи дітей зі звичайним здоров’ям. [5]

   Розглядаючи систему Інтернет-технологій, як засобів  розв’язання проблем інвалідів можна відзначити їх значущість у вирішенні нагальних питань інформаційного забезпечення, а саме з таких проблем, як: недостатність інформації щодо проблеми самодопомоги, недостатня освітленість проблем інвалідів у стратегії розвитку міста, відсутність законодавства щодо допомоги інвалідам, при закупівлі спеціального обладнання, відсутність використання сучасних інформаційних та технологічних засобів при роботі з інвалідами

    Всі ці проблеми потребують вирішення і  неможливо стверджувати, що деякі  не заслуговують уваги. Та мабуть найголовнішою проблемою є те, що такій молодій людині складно почувати себе нормально серед здорових людей, і тим більше реалізовувати себе в „здоровому суспільстві ”. Найчастіше постає проблема замкнутості у собі, у своєму внутрішньому світі, акцентування уваги на власних проблемах та безпорадності – саме це перешкода для молодої людини з функціональними обмеженнями на шляху до розвитку творчих здібностей та самореалізації, і вирішення саме цієї проблеми ми пропонуємо у своєму дослідженні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.3. Діяльність держави по допомозі дітям та молоді з особливими потребами

    Законом України, який гарантує здійснення соціальної політики щодо захисту, допомоги та підтримки дітей, молоді, жінок, сім’ї, є Конституція України. Вона зокрема проголошує: “людина, її життя і здоров’я, честь, гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю ”.

          Державну соціальну  політику у різних сферах реалізують відповідні міністерства та відомства  України. У своїй діяльності вони керуються Конституцією України, Конституційною угодою між Президентом України та Верховною Радою України, законами України, постановами Верховної Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також Положенням про міністерства.

          Основними міністерствами в України, що здійснюють соціальну  політику щодо захисту сім’ї, дітей  та молоді, літніх громадян є:

• Міністерство праці та соціальної політики України (МПСП);
• Міністерство охорони здоров’я (МОЗ);
• Міністерство освіти та науки України (МО);
• Міністерство культури та мистецтв України (МКМ);
• Міністерство юстиції України (МЮ);
• Міністерство внутрішніх справ України (МКМ);
• Міністерство інформації України (МІ);
• Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді. [9]

          Управління соціальною роботою можна визначити як усвідомлений систематичний та спеціально організований вплив суб’єкта соціальної політики, тобто держави, на об’єкт соціальної роботи – у першу чергу, слабо захищені верстви населення, до яких сьогодні в Україні відноситься більше ніж 80% населення – з метою його упорядкування та удосконалення структури у процесі розробки та досягнення поставлених цілей соціального розвитку.

          Соціальна політика розглядається як сукупність принципів, рішень і дій державних органів та інших установ, направлених на забезпечення оптимального функціонування та розвитку соціальних спільнот та окремих індивідів, їх соціальну захищеність у кризові періоди життєдіяльності суспільства.

          В Україні формування соціальної політики відбувається на рівні законодавчої та виконавчої влади. Конституцією нашої держави визначено, хто має право законодавчої ініціативи. Це, зокрема, Президент України, Кабінет Міністрів, народні депутати України. Законодавчі акти ухвалюються Верховною Радою України, де існує декілька комітетів з соціальних питань, зокрема Комітет із соціальної політики та праці.

          Деякі рішення ухвалюються  Указами Президента України. Виконавцями  є відповідні виконавчі органи –  Кабінет Міністрів, держадміністрації.

          Позитивним моментом, що спостерігається за перші десять років самостійного існування України, є залучання до участі добровільного (недержавного) сектора, який поступово бере на себе, за зразком Західної Європи, частину функцій, які раніше виконували державні служби або не мали свого агента. Так, наприклад, за статистикою, у 1991 році було зареєстровано 319 з діючих на сьогодні громадських організацій,  у 1992 році – 1356, а в 1993 – уже 3257. [1, c.32]

          За даними на 1 січня 2000 року, в країні уже діє понад 20 000 недержавних організацій (НДО). Серед них чимало організацій, які серед своїх статутних завдань визначають надання соціальних послуг різним категоріям населення. Так, зокрема 900 організацій, які опікуються розв’язанням проблем інвалідів. Кількісний аналіз громадських організацій за територією свідчить, що найбільше їх діє сьогодні в м. Києві (1850), Дніпропетровській, Донецькій, Львівській областях.

          У структурі соціального  захисту населення України можна  виділити такі рівні:

• Державний (міністерства і державні комітети);
• Регіональний (управління, комісії, комітети місцевих рад і держадміністрацій);
• Трудовий колектив;
• Недержавний.

          Маючи достатню інформацію про різні міністерства, відомства  та установи, які повинні чи можуть допомогти людині, соціальні працівники, як і соціальні педагоги, намагаються використати ці ресурси на користь клієнта. Головним же у цьому має бути, вміння соціального працівника актуалізувати в людині інтерес до життя, підтримати в неї власні сили і бажання творити своє життя самостійно. В цьому і виявляється найвища  цінність соціально-педагогічної роботи, зокрема і соціальної політики в цілому.

    Українським інститутом соціальних досліджень, за дорученням Міністерства України у  справах сім'ї та молоді, спільно  з Українським державним центром  соціальних служб для молоді було розроблено Закон України "Про  соціальну роботу з дітьми та молоддю". Розробка Закону була зумовлена необхідністю створення організаційно-правових засад соціальної роботи з молоддю, встановлення єдиних стандартів щодо здійснення соціальної роботи з молоддю, вимог щодо органів державного управління в галузі соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю. 21 червня 2001 року Президентом України цей Закон було підписано.[1]

    Таким чином, створюються законодавчі  передумови функціонування загальнодержавної  системи соціальної роботи з дітьми та молоддю, яка здійснюється найрізноманітнішими методами на державному та громадському рівнях на базі єдиних принципів соціальної роботи. Всі державні та недержавні інституції, які проводять будь-які види соціальної роботи з дітьми та молоддю, визначаються її рівноправними суб'єктами, що відкриває можливість у майбутньому на подальше розширення кола носіїв соціальної роботи.

    Система соціальних служб для молоді на Україні  почала розбудовуватися з 1992 року. На сьогоднішній день ця система налічує 375 центрів, зокрема: Український державний, Республіканський(Автономна республіка Крим), 24 обласних, Київський та Севастопольський міські, 217 районних, 113 міських та 17 районних у містах центрів соціальних служб.

    Діяльність  з напрямків соціальної підтримки  дітей та молоді, що мають різні  функціональні обмеження   здійснюється у відповідності з державними законодавчими актами та програмами, зокрема:

• Конституції України;
• Міжнародних актів і рекомендацій щодо становища дітей та молоді;
• Декларації "Про державну молодіжну політику"
• Конвенцією про права дитини;
• Національною програмою "Діти України";
• Комплексною програмою розв'язання проблем інвалідності.
• Загальноукраїнською є програма "Соціальна підтримка дітей та молоді з особливими потребами". 

    Кожний  обласний центр ССМ, враховуючи наявні фінансові можливості, кадровий потенціал і потреби регіонів, спрямовує свою роботу на надання соціально-психологічної, педагогічної та правової допомоги дітям-інвалідам, молодим інвалідам і сиротам. На сьогоднішній день склалася певна система соціальної підтримки дітей та молоді цієї категорії, основу якої становлять:

• соціальна опіка інвалідів і сиріт;
• соціально-педагогічний патронаж сімей, які виховують дітей-інвалідів;
• організація самопідтримуючої та взаємопідтримуючої діяльності;
• стимулювання прогресивної громадської думки на підтримку інвалідів.

    При центрах соціальних служб для  молоді протягом 2002 року створювались та працювали такі спеціалізовані служби з даних напрямів: соціально-реабілітаційні центри дітей-інвалідів, клуби дітей-інвалідів, недільні школи для дітей-інвалідів, асоціації "Батьки дітей-інвалідів", соціальна служба "Пошта довіри" для молодих інвалідів, Спеціальна лінія телефонного консультування "Телефон Довіри", служби юридичного консультування для батьків, які виховують дитину-інваліда, служба знайомств для молодих інвалідів. [6]

    У 2002 році центри соціальних служб для  молоді м. Києва всього надали послуг в роботі з дітьми-інвалідами-103457, із них профілактичною роботою було охоплено 44535 осіб, корекційною - 15525, реадаптаційною - 14903 особи. Велику увагу робітники соціальних служб приділяли видавничій та рекламно-масовій роботі. Було опубліковано 492 статті в газетах, журналах та збірниках, які висвітлюють проблеми молодих інвалідів. Також, було розповсюджено 16945 екземплярів наукових та методичних видань, листівок, пам'яток з напрямку роботи з молоддю, яка має особливі потреби. [6, с.34]